Без політики: перед ким соромно і хто «вкрутив гаєчки» кандидату в нардепи Сергію Адамчуку

^{Текст: Ольга МАГАС}

^{Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ, з особистого архіву}

^{Настрій: ресторан «НА ВОГНІ»}

Волинський політик, кандидат у нардепи і очільник волинського осередку «Української стратегії Гройсмана» Сергій Адамчук на зустріч вирвався пізно ввечері. Поки офіціант ніс каву, вісім телефонних дзвінків. Каже, що в такому ритмі працює уже півроку, тому звик.

Сергій сам із Ковеля, проте вважає себе лучанином, адже живе у Луцьку вже понад 17 років. Він – добре відомий у політичних колах, має великий досвід громадської діяльності і є одним із засновників відомого благодійного фонду «СТОПРАК». А ще Адамчук гарно танцює, обожнює Марвелівських супергероїв, багато читає і досі мріє стати архітектором…

Про те, що наповнює життя політика в позаробочий час, перед ким і за що йому соромно, хто заліз йому на шию та звісив ноги і чому він святкує день народження в будні, у нашій розмові «Без політики».

– Як починається твій день?

– День починається о 6.00-6.30, в цю пору я просинаюся. Залежно від дня: якщо є тренування, то йду в спортзал, а якщо немає, то першим ділом сідаю і працюю з якимось документами, бо часто потрібно щось написати, подумати. Так працюю до години восьмої. Добре зранку пишуться якісь пости або доповідні записки, аналітика. Так би мовити, на свіжу голову встав, написав, відправив і цілий день вільний.

– Якому спорту надаєш перевагу?

– Захоплююся, в першу чергу, бігом. Якщо виходить, бігаю багато. Минулого року пробіг відстань напівмарафону. Відчуття були неймовірні! Після цього прийшов, прийняв душ, і спав та й спав до наступного ранку. Періодично прокидався і знову лягав спати.

Дуже подобається альфа-гравіті та йога, які періодично практикую. Акройога теж подобається. Це – парна йога, коли один партнер тримає ногами іншого партнера і виконують різні майже акробатичні вправи.

Подобається великий теніс, правда тут я його граю менше. Це, швидше, на рівні якихось спроб, бо насправді великий теніс потребує дуже серйозних системних тренувань, а зараз маю дуже-дуже мало вільного часу.

– Ти – досить активний у Фейсбуці. Які твої улюблені сторінки?

– На сьогодні найулюбленіша сторінка – «Українська стратегія 2050». Це – сторінка, на якій акумулюються всі ключові здобутки в Україні: розповіді про успішні підприємства, якісь лайфові історії про українців, тобто все те позитивне, що є в Україні на сьогоднішній день. І коли слідкуєш за такою сторінкою, розумієш, що загальна паніка і негатив, який транслюється на телебаченні, це всього-навсього фейк. Тому, що люди, які працюють, досягають успіху в Україні сьогодні і вже. Дай їм трошки більше можливостей, трошки більше підтримки або просто не заважай, і вони цю країну піднімуть на п’єдестал.

– Знаю, що ти любиш читати. Які три книги з останніх прочитаних найбільше запам’яталися?

– «Лідер без титулу» Робіна Шарма, «Схиблені на вині» Б’янки Боскер і «Аеропорт» Артура Гейлі.

«Аеропорт» – це такий собі виробничий роман. Він розповідає про великий столичний аеропорт і його діяльність під час сильного зимового шторму. Управління літаком в сьогоднішніх умовах здійснюється повністю в автоматичному режимі. Це – величезна система, якою управляють з диспетчерської і саме від диспетчера залежить, наскільки буде комфортним політ і чи долетить той літак туди, куди потрібно. Якщо диспетчер на якусь мить відволічеться, то можуть бути дуже погані наслідки. У цьому романі літак зазнає катастрофи і його повертають назад в аеропорт. В процесі самого роману показують, як працюють системи, де люди взаємозалежні один від одного. Насправді, це не так просто. Навіть та сама стюардеса має бути людиною, яка чудово володіє комунікаційними навиками, декількома мовами, бути психологом, бо можуть виникнути різні ситуації і їх потрібно врегулювати. Роман дуже класний, читається на одному диханні.

І ще хочу згадати «Атлант розправив плечі» – трилогію, яку прочитав практично на одному диханні. Суть книги в тому, що події, які там описуються, відбуваються у період «великої депресії» в США. І вони дуже схожі з тим, що зараз відбувається в нашій країні. Політики розповідають пересічним людям, що відстоюють їхні інтереси, підприємцям розказують, що теж відстоюють їхні інтереси, але насправді ситуація досить неоднозначна. На сьогодні рейдерство, яке можна прослідкувати у нашій країні, схоже з тим, що практично проживала Америка в 30-х роках. Але, насправді, підприємництво – це не навик. Якщо людина – успішний підприємець, то ти можеш забрати у неї весь бізнес під самий нуль, але вона побудує його з нуля. А якщо ти – звичайний чиновник з прокурорськими високими пагонами, який сьогодні «віджав» у когось якесь підприємство, то до добра це не приведе. Ти не справишся з управлінням цими речами. Воно потребує певного рівня і певного розуміння, що ти з цим будеш робити, для того, щоб справа реально була прибутковою, приносила якійсь дохід і працювала. Власне в самому романі поступово всіх підприємців змушують переписати власність на державу чи якихось представників, я вже достеменно не пам’ятаю. Зрештою, бізнесмени все це кидають, переписують, країна входить в певну критичну межу.

Розвитком будь-якої країни рухають люди, які мають лідерський потенціал, мають підприємницький хист, ті люди, які спроможні згенерувати щось, створювати ідеї, впроваджувати їх і йти далі. Якщо цих людей позбавити можливості бути ефективними в своїй країні, вони поїдуть в іншу. Власне, це ми десь бачимо і у нашій державі протягом 28-ми років.

– Якби про тебе писали книгу, як би вона називалась?

– Архітектор (сміється, - авт.).

– Знаю, що ти нерівно дихаєш до архітектури…

– Архітектура – це така поки що нереалізована мрія дитинства. Колись, із років 12-ти, в мене виникло бажання стати архітектором. Я перечитував літературу в бібліотеках, розглядав об’єкти древнього Риму, Греції, епохи Ренессансу – це колосальні речі, монументальні будівлі, на які сьогодні дивишся і не можеш зрозуміти, яким чином тоді можна було таке збудувати. Архітектура відображає те суспільство, для якого вона створюється. Сьогодні архітектура – це скло, метал, жорсткість, цілеспрямованість, висота. Це ті риси, які наразі переважають в суспільстві – успіх, рух вперед. Якщо повернутись на кілька століть назад, люди намагалися побачити красу в поточних якихось моментах, і намагалися перевести її в скульптури, ліпнину.

Дуже подобається колоритна архітектура Чернівецького університету. Коли туди потрапляєш, то відчуваєш, що дійсно перебуваєш в альма-матері, де хочеться вчитись, пізнавати знання, науки, щось досліджувати і виходити звідти уже окриленим.

І, що важливо, коли архітектор помирає, його творіння лишається…

– Що у Луцьку подобається з точки зору архітектури?

– Якщо дивитися по луцьких об’єктах, то їх можна поділити на кілька категорій. Перша – це сучасні споруди. Одна із них, яка подобається, це будинок в центрі міста, де розташований ресторан «Базилік». В цьому будинку дуже цікаве зовнішнє оформлення, і, в принципі, всередині він достатньо ефективно спланований.

Серед інших об’єктів у Луцьку подобається залізничний вокзал. Він дійсно дуже гарний і, думаю, що це один з найкрасивіших залізничних вокзалів в Україні. Також подобаютьс собори і церкви, які є в Луцьку і по області. Нещодавно, до прикладу, їздив з відрядженням по Ківерцівському районі, й потрапив у Олику. Там зараз відбудовується римський костел. Це – чудова монументальна споруда, і в такому селищі, як Олика, думаю, він стане своєрідною точкою релігійного руху, коли його добудують до кінця.Таке приміщення, воно, по-перше, не будувалося просто там, де захотіли побудувати. Воно, скоріш за все, зведене в місці, де є певні енергетичні виходи і входи «земля-небо». Колись знали, де і як будувати.

– Ти віриш у містику?

– Містика – це щось страшне. Я вірю в енергетику, як таку, в те, що є енергія позитивна, яка об’єднує людей, яка може рухати прогресом. В такі речі вірю і їх видно навіть сьогодні в суспільстві. Коли стоїть серйозний оратор, виступає з трибуни й люди скандують його прізвище, то питання не лише в тому, що він говорить, а питання в тому, як його сприймають. Саме як сприймають ту енергетику, що йде від цього оратора. А, буває, виходить високопосадовець і ніби правильні та конструктивні речі говорить, а люди стоять, дивляться байдуже. Тому енергетика однозначно є. Інша справа, що ми ще до кінця не розуміємо що це, і як нею правильно керувати. Наскільки вона може бути чистою чи брудною.

– Розкажи про те, звідки ти родом?

– Я родом із міста Ковель. З самого-самого центру Волинської області. Тато мій був слюсарем, а мама – нянею. Ми жили в районі «Сільмашу», батьки й досі там живуть. Класична історія для того часу - однокімнатна квартира-«хрущовка», тато, мама, двоє синів…

– З братом тісні стосунки?

– Так, дуже. Один з кращих друзів. Правда, це починаєш розуміти не в 20, а трохи пізніше. Навіть більше – ми з ним вже куми. А були періоди, коли з братом на високих дуже тонах спілкувалися.

– Поділись найяскравішими спогадами дитинства.

– Найяскравіші спогади – це, напевно, село. При тому ці спогади пролягають з перших класів школи, а, може, ще й раніше. Бо дитинство – це завжди було літо, коли все зелене, косовиця, коні, сіно, картопля, весь набір сільського господарства, або ж зима – Різдво, коляда, багато снігу, санки…

– Корову вмієш доїти?

– Думаю, що так, якщо ще не забув. Але вмію (сміється, - авт.). Правда, дуже давно не робив цього.

– Колядувати ходили?

– В селі ходили колядувати постійно. Навіть вже дорослими, тільки в старшому віці – це вже були перебиранці. Переодяглися і пішли по селі. Так, бувало, наколядуєшся! (сміється, - авт.) Ми готувалися до цього всього, репетирували колядки. Базовою була «Добрий вечір», але знали і багато інших. А коли вже були дорослими, то навіть пробували сценарії якісь писати. Був чорт, були колядники, була коза, зірка. Шкода тільки, що на той час не було смартфонів, а то було б що показати (сміється, - авт.).

– З друзями дитинства підтримуєш зв’язок?

– Так. В принципі, підтримую багато з ким, але є друзі, з якими дуже тісно спілкуюся і до сьогоднішнього дня. Один із них – мій однокласник з Ковеля Рома. Потім ми з ним разом вчилися в технікумі, а пізніше стали кумами. Інший друг – Саша, із села, з ним взагалі з самого-самого, що не є дитинства. Спілкуємось до сьогоднішнього дня, правда дуже-дуже рідко, кілька разів на рік, але вже як зустрінемось, то можемо до ранку просидіти, поговорити про все на світі. Єдине, про що не говоримо – про політику.

– Який ти керівник: поблажливий, чи суворий?

– Провокативне питання (сміється, - авт.). В принципі, виходить по-різному. Намагаюся бути конструктивним. Хоча десь на старті своєї управлінської кар’єри був дуже жорстким керівником. Зараз став м’якшим, але, напевно, достатньо суворим. Все залежить від ситуації, тому що і завдання дуже сильно змінилися, світ став набагато швидшим, ніж був навіть тих самих 10 років назад. Тоді можна було обговорювати якісь рішення, приймати, впроваджувати, спостерігати, можна було робити кінець робочого дня в шостій годині вечора. Сьогодні життя таке, що є задачі, їх треба виконувати, а не казати, що вже шоста, в мене робочий день закінчився. Завтра ця задача вже не буде актуальна.

– Розкажи про першу роботу.

– Перша моя робота була у Центрі муніципальних реформ 01432. Я був директором цього центру. Десь із курсу третього університету активно зацікавився громадською діяльністю. Почалося все з того, що я побачив оголошення Асоціації молодих реформаторів про семінар щодо того, як розпочати політичну кар’єру. Пішов на той семінар, там познайомився з рядом людей, з якими товаришую і до сьогоднішнього дня, в тому числі і з тодішнім керівником Центру муніципальних реформ Анатолієм Пархом’юком. Потім я брав активну участь у роботі штабу кандидата Віктора Ющенка, Помаранчевій революції, і після місцевих виборів Анатолій Іванович пішов працювати у міську раду а мені запропонував зайнятися Центром. Так я власне і потрапив на цю роботу.

У нас тоді був проект «Голос громадськості», вирувало багато ідей, які на той час ми закладали в цей проект. Це і комунікація з громадою, і засади децентралізації. Ми працювали тісно із Романом Петровичем Безсмертним, який був, по суті, одним гравцем у команді. В адміністрації Президента він відповідав за децентралізацію, хоча насправді в нього навіть штату не було. Як він міг один це зробити – незрозуміло, але якісь перші теоретичні розробки, яким чином мали б виглядати наші громади, ми створили. На жаль, ті праці лишилися тільки теоретичними напрацюваннями, децентралізація пішла своїм, так би мовити, природнім шляхом.

Ще один напрямок, який ми тоді розпочали, це були електронні послуги, так звані айбокси, через які жителі могли підійти до міськради і отримати інформацію чи записатися на прийом, чи написати якусь заяву. Тобто на той час це було на рівні ідей, якихось перших спроб це впровадити. Сьогодні для нас такі речі вже звичні.

– Ти є одним із засновників відомого на Волині благодійного фонду «СТОПРАК». Як виникла ідея створення цієї організації?

– Настав момент, у який певні пазлики склалися в єдину систему. Взагалі ідея створення благодійного фонду виникла вже достатньо давно. Якщо не помиляюся, десь у 2006-2007 ми з друзями мали стосунок до такого фонду «Серце до серця». Протягом трьох років я координував його діяльність у Волинській області, й ось тоді у мене виникла ідея створення регіонального фонду. Наспраді, не було ще такого чіткого розуміння, що це має бути за структура. Десь хотілося, щоб це була інституція, яка зможе акумулювати суспільні ресурси і робити їх ефективний перерозподіл на користь громади. В Європі, в цивілізованому світі дуже поширені такі фонди розвитку громад, коли в суспільства є надлишкові ресурси, є люди, які мають якусь експертність в певних сферах, є персони, в які вони готові віддати якісь фінанси на розвиток міста. І от в цих фондах все це можна закумулювати і використати з максимальною ефективністю для громади. Десь я в цих темах крутився, накопичував ці знання, цю експертність, а потім сталася ситуація, коли моя колишня дружина захворіла на рак. І якось тема для фонду виникла сама собою. Через рік після її операції ми зареєстрували благодійний фонд «СТОПРАК». Первинно він не мав такої вузької спеціалізації, лише згодом Марія познайомилася з людьми, які займалися дитячим раком, і таким чином весь контекст діяльності фонду наповнився основною темою – боротьбою з дитячою онкологією.

Фонд функціонує до сьогоднішнього дня. В силу обставин я відійшов від прямої діяльності фонду. Все таки. Я долучився до створення оболонки, до створення самої назви, до логотипів, до позиціонування, але життям «СТОПРАК» наповнила реально Марія, як би там не було. Тому логічно, що на сьогоднішній день вона продовжує керувати фондом і продовжує робити певні справи. Я просто маю стосунок до керівних органів стратегічно. Я і вона залишаємося засновниками, але до операційної діяльності на сьогоднішній день я стосунку не маю.

– Якби забрати політику і громадську діяльність, ким би ти себе бачив у житті?

– Архітектором, будівельником.

– По-секрету мені розповіли, що ти ще й танцюєш…

– Це така уже реалізована мрія дитинства. Минулого року я пішов на танці. Півроку я ними займався. Потім в силу навантаженості довелося відійти від цього. Але танці – це дуже класна річ з декількох причин. По-перше, люди, які дуже гарно вміють танцювати, завжди, як то кажуть, в тренді. По-друге, в танцях треба дуже добре відчувати партнера, відчувати музику для того, щоб нормально рухатись, і це дуже важливо. Тому що синхронізація навіть внутрішнього ритму із зовнішнім світом дає можливість значно плавніше рухатися по цьому світу. Це, знову ж таки, повернення до енергетики. Під час танцю психіка заспокоюється моментально, настає медитативний настрій і багато-багато інших моментів, які дозволяють просто отримувати задоволення від поточного моменту. І ще один момент, який в танцях важливий – це спина. Мені завжди подобалися люди з рівними спинами. І танці змушують тримати спину рівно.

– Моє улюблене запитання: розкажи про три вчинки, за які тобі соромно.

– Вчинки, за які мені дуже-дуже соромно, це вчинки, пов’язані зі своїми юнацькими конфліктами із батьками, зокрема з татом і дідусем. Коли тобі 14, 15, 16 років, ти думаєш, що взагалі все знаєш, все можеш, і те, що тобі говорять батьки чи близькі тобі люди, сприймаєш часто дуже категорично. Зокрема от у мене були випадки, коли я дуже агресивно висловився один раз до дідуся і один раз до батька, чим їх дуже образив. Вже сьогодні, коли я теж є батьком, розумію їх тодішній стан, адже певні супротиви уже проявляє мій 10-річний син. І тепер я розумію, що, насправді, ціль будь якого батька полягає в тому, щоб його дитина максимально комфортно увійшла в доросле життя і не влипла в серію історій, які можуть дуже негативно вплинути на майбутнє. Мені, звичайно, було за ті вчинки дуже соромно. Я вже відразу на другий день просив вибачення що в діда, що в тата за свою поведінку.

Ще один вчинок, за який я шкодую, теж пов’язаний із сім’єю. У 2004-му році 11 вересня моєму дідусеві виповнилось 80 років. 11 вересня 2004-го року – це був дуже високий пік виборчої кампанії, коли кандидат Ющенко боровся з кандидатом Януковичем. І тоді насправді наша країна, наша нація вперше за весь пострадянський період ввійшла в такий дуже сильний енергетичний потік, коли ми думали, що от зараз все зламаємо, переробимо, побудуємо правильно країну і т. д. От 11 вересня була якась чергова дуже важлива подія в рамках виборчої кампанії. Я не зміг поїхати до дідуся на 80 років. Я потім поїхав через тиждень, їздив на 81, і на 82. Але конкретно тоді день для дідуся був дійсно святковим, багато родини поприїжджало, тьотки мої, його племінниці, родичі. З того часу я всі дні народження своїх батьків, близьких людей намагаюсь не пропускати. Навіть он у мами день народження випав у неділю, вона казала, що ой тато на роботі, давайте в понеділок приїздіть. Ні! Ми таки поїхали вітати в неділю. Заїхали до тата на роботу, його теж з Днем тата привітали і поїхали до мами.

День народження – це отой один день в році у тебе, в твоїх найближчих людей, коли насправді сім’я має зібратися. Привітатися, обцілуватися, хороші побажання розказати, і вони заряджають на увесь наступний рік. До слова, цього року я вперше за якихось там 12 років чи що відзначав свій денб народження. Мені виповнилось 37 років і теж стояв вибір, коли святкувати, адже дата випадала у четвер, будній день. Ні, день народження треба святкувати в день народження. І це єдиний період в році, коли сходяться всі зірки, всі дороги, всі потоки. І цього дня треба бути з тими людьми, кого ти любиш, які тебе люблять, вони усі збираються і тут знову йде акумуляція цієї хорошої енергетики, яка заряджає тебе успіхом, добробутом і позитивом.

А третій вчинок, за який соромно, стосується моєї вчительки. Щороку на 8 березня мені хочеться поїхати і просто подарувати їй букет квітів. Але цього дня з кожним роком у моєму баажнику все більше і більше місця займають квіти для колег, подруг, знайомих. І поки всіх об’їдеш, то вже ввечері згадуєш, що знову не встиг... Я навіть колись їй про це говорив при зустрічі. Вона відповіла: «Нічого страшного. Головне, що так в тебе кожного року стається, і ти про мене пам’ятаєш» (сміється, - авт.).

В мене була дуже класна вчителька Тетяна Миколаївна. В якомусь класі п’ятому вона викликала мого тата і каже йому: «Хороший у вас пацан. От розумний, нормальний, але ну треба йому трошки підкрутити гаєчки». Ну, мій тато гаєчки підкрутив (сміється, - авт.). В результаті я став майже відмінником. А до я не ставився до навчання особливо серйозно. Коли ж тато підкрутив ці гаєчки, то дев’ять класів школи я закінчив з дуже хорошими оцінкам. Якщо не помиляюсь, напевно, три четвірки мав, всі решта п’ятірки і одна трійка. З чого трійку вхопив не пам’ятаю, мабуть, з російської мови. Четвірки були з англійської та української мов та з біології.

– Я зрозуміла, що день народження для тебе – особливе свято. А який подарунок тобі запам’ятався найбільш?

– Ой, мені багато подарунків робили. Якось мені подарували великий такий банківський колаж з тисячею карбованців. Він символізує достаток і владу. Це такий найяскравіший подарунок. А ще минулого року мені подарували дуже класну Біблію. Я на той час був десь у якомусь особистому пошуку, бо переживав певний важкий момент у житті, й мені на той момент дуже потрібна була духовна підтримка. І от людина, яка мені подарувала цю Біблію, це відчула.

– Які риси в собі ти хотів би змінити?

– Знаєш, якщо є риси, які мені не подобаються, я стаю їх і змінюю. Станом на зараз це занадто складне питання. Навіть не знаю. Мені більшість моїх рис, в принципі, подобаються. Час від часу, правда, проявляється спроба обгрунтувати небажання діяти. От елементарно, вже два тижні не виходило піти на тренування. От ти один раз робиш поблажку на щось, і вона затягує тебе. Це якраз та риса, яку я дуже хотів би змінити. От деколи не вистачає сили волі дійти до кінця.

– Ти тато суворий, чи поблажливий?

– Якщо питання стосується сина, то я б сказав скоріше, що дуже суворий. Принаймні зараз намагаюсь таким бути, адже Гліб повинен розуміти, що він – хлопець і несе відповідальність за всіх, хто з ним, хто біля нього, що він має бути чесним, порядним, відповідальним. Тому доводиться сьогодні жорсткіше до нього ставитися.

Наприклад, зараз він захотів собаку. Собака – це надвідповідальність, це фактично член сім’ї. І ми почали про обговорювати, що з собакою потрібно гуляти, за ним потрібно доглядати, він хотітиме уваги. Син каже, що розуміє це все. Я запропонував перевірити, чи зможе він таку відповідальність нести, щоб татові не довелось через два тижні гуляти з цим собакою. Ми закріпили за Глібом ряд обов’язків, і він їх мав виконувати. Певний період, поки був ентузіазм, він це робив нормально, пізніше почав забувати. Довелося нагадати. Тобто з ним потрібно спілкуватися, як з дорослою людиною.

Що стосується доньки, то вона на мені ноги звісила і робить, що хоче. І нема на то ради! (сміється, - авт.)

– Кого із відомих людей світу ти б запросив на каву?

– Потеревенити можна багато з ким, але якщо дивитися на знаменитостей світового рівня, то тут, звісно, надто великий вибір. Я б, напевно, хотів поспілкуватися з Ніколя Саркозі. Також можна було б порозмовляти з прем’єр-міністром Канади і з Бараком Обамою. На мою думку, всі ці троє людей, дали певний новий тренд в розвитку світової політики. Кожен у своїй країні достатньо молодим став керівником і лідером, і кожен із них задав певні напрямки розвитку своїх країн в іншому зовсім по іншому, ніж воно класично було.

– Пригадай три моменти, коли тобі було дуже страшно.

– Мені дуже подобається рафтинг. Це ще один вид спорту, від якого я взагалі шаленію. І коли я перший раз на нього потрапив, там була посвята. Потрібно було стрибати з якоїсь такої небезпечної скелі у воду, при тому достатньо високої. Це реально було дуже-дуже страшно.

Другий момент – коли колишній дружині поставили рак. Це емоційно була важка ситуація. Але, в принципі, і перший і другий страхи я зміг опанувати і направити у конструктивне русло.

Третій – це був якийсь інший страх. Це коли подзвонили і сказали, що дідусь помер. Дідусь був 1924-го року народження, помер він у 2006 році, тобто я вже був досить дорослий. Я не пам’ятаю достеменно, де був, але зранечку зателефонували і сказали, що його не стало. У нашій родині, у близькому колі це була перша смерть, яка зупинила все на світі. В такі моменти, коли дізнаєшся, що хтось із твоїх близьких помер, зупиняється все, якісь суперважливі зустрічі, суперважливі роботи, супер-суперважливі справи, речі… Все зупиняється в один момент і ти розумієш, що єдине, чого ти зараз хочеш, це рухатися в сторону, де зараз стоїть труна, щоб востаннє побачити тіло рідної людини. Тоді був якийсь такий страх від розуміння, що одного дня ми можемо втратити людей, яких любимо. В тій ситуації ти вже не зробиш нічого і вихід тільки один – піти і бути до останнього моменту, поки людина ще тут.

– А моменти, коли ти відчував себе безмежно щасливим, можеш пригадати?

– Однозначно, це миті, коли народилося одне моє чудо і друге. Це взагалі йохохо! (сміється, - авт.) Ну і це мій останній день народження, напевно.

– Які поради ти можеш дати молодим людям, що стоять на початку життєвого шляху?

– Працювати, працювати, працювати. Менше думати, а для початку йти і працювати там, де виходить. Ставати і щось робити. В процесі цієї первинної роботи шукати варіанти того, щоб ставати більш професійним у своїй сфері. Реально, професійність – це ключовий фактор за яким їм у майбутньому будуть платити гроші. І першою задачею після того, як вони закінчать університети, є не заробити зразу мільйон, а стати професіоналом у своїй галузі. Тому треба просто працювати. І паралельно вчитися. Світ дуже швидкий, в світі з’являється багато нових знань, навиків, і це все треба освоювати таким чином , щоб ставати максимально компетентним і ефективним на тій позиції, на якій ти є.

І обов’язково приїжджайте додому, до батьків, до рідних! Ніколи не забувайте, що справжня підтримка і опора – в рідних стінах, там, де любов і вірність!

БЛІЦ:

Кіт чи собака: Собака.

Чорний чи червоний: Чорний.

Велосипед чи автомобіль: Автомобіль.

Шашлик чи морозиво: Морозиво.

Чак Норріс чи Арнольд Шварцнегер: Арнольд Шварцнегер.

Іво Бобул чи Олег Винник: Жоден! Це навіть для мене занадто!

Замок Любарта чи Чернівецький університет: Чернівецький університет.

Київ чи Луцьк: Луцьк.

Маршрутка чи тролейбус: Тролейбус. А в ідеалі – трамвайчик.

Гори чи море: Гори.

Кухня чи вітальна: Кухня.

Музика чи книжка: Книжка.

***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].