Волинські солдати, волонтери, капелани: історії захисників України на фронті та в тилу. СПЕЦПРОЕКТ

^{Фото: Лідія КОЖЕВНІКОВА}

^{Текст: «Таблоїд Волині»}

Уже четвертий рік 14 жовтня у нашій державі офіційно відзначають День захисника України та День створення УПА. Цю дату обрали не випадково – саме Покрова була найбільшим святом козаків.

Дехто плутає це свято із колишнім Днем захисника Вітчизни і вважає, що вітати в цей день потрібно лише чоловіків та хлопчиків, перетворює на «день дарування шкарпеток чоловікам», забуваючи, що у війську сьогодні служать і тисячі жінок.

Хто ж сьогодні у нашій державі є справжнім захисником? Хто стояв на сторожі нашої державності у важкому 2014-му, коли розпочалася війна? Лише військові? Ні! Це і волонтери, які взували та годували голих і босих хлопців, це і лікарі, які рятували їм життя, і журналісти, які боронили наш інформаційний простір, та військові капелани, які дбали про підтримку духовну, і тисячі інших небайдужих.

«Таблоїд Волині» підготував до Дня захисника України спецпроект, в якому хоче розповісти саме про таких людей у Луцьку. Їхнє життя, наче чорно-біле фото, поділилося на до і після. Але і сьогодні вони продовжують свою боротьбу. Звісно, їх набагато більше і про них можна писати дуже і дуже багато. Але навіть прочитавши кілька цих історій, задумайтеся, і якщо серед ваших знайомих є такі захисники – просто подякуйте їм за це!

***

«МИ ВСІ Й ЗАВЖДИ ПОВАЖАЛИ УПІВЦІВ ТА НАЗИВАЛИ ГЕРОЯМИ», – ветеранка УПА Марія Іванівна Ткачук

14 жовтня відзначають ще й День ОУН-УПА, не можна забувати про боротьбу повстанців.

«10 років відсиділа, на каторгу мене везли вже у 18 років. Мордовія, Воркута, Красноярський край. За десяток років пройшла це все. Коли повернулася, то ще й сказали вибратися з області за добу. Мусіла їхати назад на Воркуту, бо ж ні роботи, ні навіть одягтися не було. Нема прописки – нема роботі. Але ж на Воркуті знайшла собі Волинянина, побралися, то й повернулася з ним, мали двох синів.

Я належала до ОУН-УПА, ті бійці – справді герої. Я родом з Тернопільщини, там всі й завжди поважали упівців і називали героями», – розповідає Марія Іванівна.

«ТИ НІКОЛИ НЕ ПОВЕРНЕШСЯ З ВІЙНИ», – учасник АТО Андрій Соломін

Влітку 2013 року Андрій Соломін тільки прийшов зі строкової служби, а вже 9 квітня наступного року йому знову принесли повістку. Ніхто до кінця не розумів, що відбувається, але хлопців завезли у військову частину у Володимир-Волинський.

Андрій пригадує, що тоді хтось сказав: «Хлопці, останній раз мобілізація була у 41-му, буде війна». Але ніхто всерйоз ці слова якось не сприйняв.

«Ми спали просто в тому, в чому прийшли, бушлатів не було. Мені видали старий радянський дирявий «вєщмішок». У перші дні всі мерзли, як собаки. Спали на підлозі у неопалюваних приміщеннях і накривалися брезентом. Абсолютно нічого не було. У кого батьки жили ближче, то щось привозили одягнутися, але були хлопці і з Вінниці, і з різних регіонів», – каже він.

На розподільчому пункті хлопця направили у ремонтну роту, незважаючи на те, що він розвідник і служив у десантних військах. «Ти мені тут голову не морочи, нам видніше» – так пояснили.

Що розпочалася справжня війна, Андрій вперше зрозумів на полігоні у Рівному, куди привезли перші втрати з-під Волновахи.

«З самого початку, коли мені принесли повістку, я відчував велику образу. Чому я? Я ж уже служив, чому мене знов призвали? А потім, коли привезли хлопців з Волновахи, в один момент все змінилося. Побачив матерів, які ридають.. І зараз мурашки, коли все це згадую… Тоді вже зрозумів, що це не іграшки, побачив, що це – справжня війна. І це мій конституційний обов’язок, це взагалі обов’язок кожного здорового, нормального чоловіка, - захищати свою державу», – розмірковує Андрій.

Безпосередньо у зоні АТО він пробув із червня по серпень, у березні демобілізувався. В АТО ремонтував техніку, хоча хотів потрапити у 80-ту бригаду, в якій служив. Але командир батальйону не відпускав. Доводилося і під обстріли потрапляти, всяке бувало.

Каже, найбільш за все всі хлопці любили і чекали листів, які привозили волонтери, – від рідних, від дітей.

«Волонтери зробили дуже велику роботу. Якби не вони, Бог зна, де зараз був би фронт і де він зупинився. Ніколи не забуду, як їде машина, зупиняється звичайний чоловік, такий по карманах – і останні сигарети чи гроші віддає: «Хлопці, тримайтеся». Тому мотивувала найбільше не держава, а люди, які стояли за тобою. І ти знав, що підвести їх не можеш. Ми знали, що якщо не будемо тут стояти, то хто буде?

Війна – це не тільки війна руками тих, хто стоїть в окопах. Тому що того, хто в окопах, треба забезпечити патронами, водою, їжею, щоб він дійсно міг виконувати свій бойовий обов’язок. За ним стоїть багато людей – волонтери, лікарі, навіть ті самі діти. Кожен хлопчик чи дівчинка, які написали листа, вони всі молодці. Перемога робиться не тільки воїнами чи солдатами, а всіма, хто долучається до неї», - вважає хлопець.

Після війни потрібно було повертатися до життя. Він їздив на роботу у Польщу, не дуже сподобалося. Почав шукати роботу в Луцьку і якось випадково поїхав на реабілітацію в «Лісову пісню», де познайомився із художницею Тетяною Мялковською, яка проводила для бійців арт-терапію. Вона розгледіла в Андрієвих роботах неабиякий талант. Так з її легкої руки він став малювати, хоча до того ніколи не тримав пензлика у руці.

«Після війни я думав, що такий, як і був. Але мені Тетяна Мялковська сказала: «Ти ніколи не повернешся з війни. Ти не будеш таким самим, як був». Всі міняються. Але не потрібно намагатися себе повернути. Треба жити по-новому».

Андрій створив серію робіт «Парадокси війни», в якій хотів показати, що парадокс у тому, що іноді війна дає такий поштовх, який не здобув би у звичайному житті.

«Цими роботами я хочу показати, дивіться, хлопці, я ж так само там був, не бійтеся звертатися до спеціалістів, щоб із вами займалися, не бійтеся відкривати свою справу, займатися тим, що вам подобається. Зброю потрібно лишати і не йти з нею в мирне життя», – впевнений Андрій Соломін.

«ВАЖКО АДАПТУВАТИСЯ ТУТ, БО ТАМ МИ ВСІ, ЯК ОДИН КУЛАК, ОДНЕ ЗА ОДНОГО», – військова Тетяна Должко

Маючи купу друзів, які пройшли бойові дії, мені соромно визнавати, що я тиловик. Поки служу в тиловій частині, яка займається забезпеченням передової лінії фронту всім необхідним. Я виконую обов’язки начальника сховища, тобто моє завдання одягти, взути, забезпечити всім необхідним солдата, щоб він міг нормально нести військову службу.

Для мене захисник України – трохи інше поняття, ніж для звичайної людини, бо якщо я на полі бою чи в якихось військових умовах потраплю, то мені не треба захисник, я сама можу за себе постояти. В мене стоїть завдання не дати ворогу мене вразити або вивести з ладу як воїна. Так само я маю дбати про здоров’я і захист своїх побратимів і посестер, а з іншого боку, дякувала б долі, якби поряд були люди, які своєю спиною мене прикрили чи в потрібний момент надали допомогу. Захисники бувають різні і в різних умовах, захисник України звучить якось банально і патріотично, як фраза вона для мене нічого не значить. Це просто той, хто готовий бути з тобою до останнього.

Максимально до війни я була істориком за спеціальністю, дизайнером за вподобаннями, фотограф-художник за станом душі, але коли почалися бойові дії, я стала волонтером, створила свою групу «Волинь SOS», три роки ми надавали допомогу переселенцям, військовим, сім’ям військових. Коли волонтерка вичерпала себе і перестала давати конкретні результати, я підписала контракт зі Збройними силами України, стала солдатом. Сьогодні я отримала звання «молодший сержант». Намагаюся бути корисною для ЗСУ та передової в першу чергу.

Надалі знову планую служити, підписала контракт на 3 роки. Важко адаптуватися тут, бо там ми всі, як один кулак, одне за одного, підставляємо плече і допомагаємо. У цивільному житті більше амбіцій, пліток, якоїсь зневаги і злості, дуже важко і гірко бачити, як люди переймаються проблемами, які в принципі настільки несуттєві.

«ВНЕСОК ВІЙСЬКОВИХ КАПЕЛАНІВ – МОЛИТОВНИЙ», – отець Михайло Бучак

У родині військового капелана, отця Михайла Бучака не було священнослужителів. Ніколи не думав він і про військове капеланство.

Все змінилося, коли в країні спалахнула війна. Спочатку він займався волонтерством, яке все-таки плавно перетворилося на капеланство.

«2014 рік, 11 серпня, місто Щастя. Саме там ми зустрілися з «Айдаром», якраз перед боями в Георгіївці… Я не дуже знав, як з бійцями вести себе. То ж не армія, вони бігають в трусах, шортах, босі і з автоматами... Ти не маєш зовсім досвіду. Зранку встав, кажу, якщо є бажання, можете встати посповідатися, причаститися», - розповідає отець Михайло.

Зробили це тоді на вулиці, на плиті, бо приміщення було маленьке. Розклали прапор український, поставили все, що потрібно для сповіді та причастя, і почалася загальна сповідь.

«У мене є відео- та фотоматеріали, де вони в трусах, в шортах, «тапках», дехто в бронежилеті з автоматом тільки прибіг, дехто стоїть з російськими молитвословами, читає слов’янською. Але ви зрозумійте, коли завтра бій, то тоді вже питання не йде чи українська, чи слов’янська, чи китайська. Там стояло питання – з Богом чи без. І от вони причастились, а через дві доби вступили в бої, які тривали два тижні. Для декого це було останнє причастя, декому – спасло життя», - пригадує священик.

За його словами, внесок військових капеланів – молитовний. Тому що сутність їхнього служіння – приїхати на позиції і щоб там перестали стріляти. Щоб було менше смертей.

«Це нове для нас служіння, невідоме нам. Ми змушені переконати бійця, що він не є якийсь прокажений, бо вбиває людей, ми мусимо переконати його на основі Святого Письма про те, що є два види війни. Є війна визвольна, оборонна, а є війна-агресія. Тобто людина, яка веде визвольну війну, виконує волю Божу. Чому? В Біблії є слова, що «немає людини, яка б робила добро і не згрішила» - це не дослівно, але сутність така. На війні ти робиш добро – захищаєш маму, дочку, сестру, сусіда, захищаєш Україну. Ось такий парадокс: ти робиш добро, але попутно вбиваєш. Добро і зло, Бог і диявол, день і ніч – це на межі філософських і релігійних понять», – стверджує отець Михайло.

Ще одне питання – з яким настроєм боєць йде на фронт. Якщо агресивно вбивати – тоді він чинить гріх, або захищати, навіть вбиваючи.

«Мені на сході ставлять питання: «А ви освячували зброю?», я освячував зенітні установки, міномети. Для чого? Знову ж таки для того, щоб ця зброя зупинила зло. Так, вбивати – це зло, але давайте визначимо межі зла. Є більше зло і є менше зло. Треба завжди мати можливість вибрати», – розмірковує священнослужитель.

На питання, хто для нього є захисником України, отець не задумуючись відповідає, що це не є питання однієї людини, одної особи чи якоїсь особистості:

«Це може бути доброволець, воїн Збройних Сил України, волонтер. Це може бути військовий капелан, просто мама, яка молиться за цих бійців, можуть бути люди, які там ніколи не були, але своєю молитвою зберегли життя десяткам або ж одній людині. Для мене захисник України – це не лише той, хто взяв зброю у руки. Так, цей найбільше долучився, але захисник – це є комплексне поняття. Якби Україну захищали тільки бійці, які брали зброю, можливо ворог вже стояв би в Києві. Чому? Тому що, якби не Світлана, Інна, не Наталя, які в той час готували супні набори, ліки, бронежилети в Луцьку ліпили, хто знає, що було би».

«ВАЖЛИВО ПІДТРИМАТИ ДІТОК ЗАГИБЛИХ ВОЇНІВ АТО», – волонтерка Наталія Скиба

Наталія – мама двох прекрасних донечок, дружина військовослужбовця, дизайнер і волонтер. Її волонтерська діяльність розпочалося зі зборів чоловіка на схід, коли його призвали в 51 ОМБр.

«На той час активно працювати я не могла, адже на руках була 8-ми місячна дитинка. Долучилась уже через 1,5 року до складу команди волонтерського руху «Меценати для солдата». Волонтери шукали та об’єднували меценатів, бізнесменів, охочих допомогти знижками, сертифікатами, продуктовими наборами, послугами саме родинам бійців, які повернулись з фронту, а також тим родинам, які не дочекались своїх чоловіків та синів з війни», – пригадує Наталя.

На першому місці волонтерів було і є турбота та опіка над родинами полеглих Героїв Небесного Легіону. Тому усі акції, події чи поїздки були і є цілеспрямовані саме на діток з цих родин.

«Кожен з нас має розуміти, що вони втратили найближчу людину, яка віддала своє життя за мирне небо, за нашу державу, за нас з вами. Важливо підтримати цих діток у їх прагненні розвивати свої таланти та здібності. І ми поставили за мету зробити все, що від нас залежить аби поставити цих дітей на ноги. А таких діток, у яких війна забрала безтурботне дитинство, під нашою опікою - більше 220».

Що саме доводилося робити? За ці роки різної роботи пророблено. Колись починалось з пошуку медикаментів на аптечки бійцям, форми та приладів нічного бачення. А в «МдС» доводилось виконувати різні організаційні моменти, з яких складається проведення масштабних заходів: розробка афіш і флаєрів, написання статей, зустрічі з родинами та меценатами, поїздки в райони, благодійні ярмарки, робота на складі, документальне оформлення діток для поїздок за кордон і власне їх супровід у відпочинкових таборах.

За ці роки «МдС» провів багато різнопланових заходів для підтримки в першу чергу родин загиблих Героїв Небесного Легіону, а також бійців АТО та ООС.

«На сьогоднішній день наша історія пишеться кров'ю людей, що віддають своє життя за наше мирне небо. Військові, медики, волонтери - це ті, хто з честю виконує свою роботу. Проте не всі повертаються до своїх домівок, де їх чекають батьки, дружина, маленькі діти. Ми повинні не тільки про це пам’ятати, а й поважати такі родини та всіляко підтримувати їх», - впевнена жінка.

В ІНФОРМАЦІЙНІЙ ВІЙНІ ПЕРЕМАГАЄ ОБ’ЄКТИВНІСТЬ. Журналіст Мирослав Ватащук та історикиня Оксана Каліщук

Інформаційна війна також вимагає своїх борців.

«Треба зауважити, що проблеми війни зараз по-іншому сприймається. Ми на собі відчуваємо цей біль і гостро відчуваємо, що ці жертви – не випадкові. Тепер ми краще знаємо, що відчували наші попередники. Тепер говорити про війну водночас і складніше, і простіше. Мені видається, що на сьогодні менше суперечок, нема тієї прірви радянського наративу. Ми доходимо до якихось точок дотику. Проте, суперечки є. Проблема обговорення війни з студентами ще й в тому, що треба піднімати питання особливих травм війни. Раніше було якось навіть соромно. Тепер ми ведемо роботу з пам’яттю. Щоб залишитися об’єктивною за кафедрою, треба зазначити,що історія як наука і історія як предмет викладання, студентська дисципліна, таки різняться. Історія як наука апріорі стабільна. Фаховий історик пропускає все через себе, але не ігнорує жодного документа. Історія у вишах як навчальна дисципліна формує базові знання для цементування суспільства. Коли приходимо в аудиторію, то наша об’єктивність в тому, щоб подавати різні погляди. При цьому не озвучуємо тези, які апріорі дуже дискусійні, можуть мати контекст інформаційної війни», – розповідає викладачка історії Оксана Каліщук.

«Питання об’єктивності вирішується просто. Є стандарти. Є різні ЗМІ, воєнкори – це фахівці, до них зауважень практично нема. Журналісти в новинах – питання інше. Достатньо показати специфічну картинку і темою війни можна шокувати. Питання в мотивах, чи це виправдано. Я новинар, емоції неприйнятні, жодних оцінок та емоцій. Студентам я сказав, щоб довіряли, але перевіряли. Необхідно все перевіряти. Історію пишуть переможці, тому треба шукати, як було насправді. Аналіз та синтез – необхідність. На шпальтах видань я не допускаю якоїсь нецензурної лексики, емоцій, хоч в реальному житті можу так сприймати інформацію. В інформаційній війні нам треба шукати цю об’єктивність», – ділиться своїм баченням журналіст Мирослав Ватащук.

«ГЕРОЙ – ЦЕ МІЙ ТАТО», – донька загиблого атовця Настя Луцюк

Героєм для маленької лучанки Насті Луцюк є її батько, доброволець батальйону «Айдар» Роман Луцюк.

Роман пішов на фронт захищати країну добровольцем. У листопаді 2014 був дуже важко поранений у м. Щастя і через 5 місяців помер у закордонній лікарні від важких ран. Саме такі люди, які не бояться віддати найдорожче – своє життя – за свою країну, тримають наше небо і наближають такий бажаний мир. Саме символ миру випустила в небо Настуся – як надію на світле майбутнє і віру в те, що він зовсім скоро настане!

_{***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].}