Як вчитель англійської у Луцьку став модним фотографом у Нью-Йорку

14 вересня 2017

«Перше, що я зробив, переїхавши в Нью-Йорк, – взяв своє портфоліо і пішов проситися асистентом у студію до Енні Лейбовіц. Звичайно, мене виставили за двері», – зізнається колишній лучанин у недавньому інтерв’ю.

На прохання видання  Bird in Flight Саша Литвин, який співпрацює сьогодні з Vogue і Gucci, згадав, як починалася його кар'єра фешен-фотографа у США:
 
«У мене філологічна освіта, я відмінно володів англійською і викладав у мовній школі. Але через п'ять років усвідомив, що займатися цим більше не хочу. І тут відбулася моя перша зустріч з фотографією, яка щось у мені змінила.


 
В Україні, як і в усіх пострадянських країнах, існує стереотип, що робота повинна бути з 9 ранку до 6 вечора, з понеділка по п'ятницю, а заробляти творчістю – це щось з галузі фантастики. Моя родина не була винятком. Чесно кажучи, вони до сих пір не розуміють, що я роблю в США і як заробляю на життя.
 
Кинувши викладати, я ще рік пропрацював в офісі, але паралельно вже почав займатися фотографією. Борючись зі страхом фінансової нестабільності, з яким ми всі ростемо, в один день я звільнився. Вирішив, що більше ніколи не буду працювати на кого-небудь, крім себе. Все, що у мене було, - знання англійської і величезне бажання фотографувати, так що ідея переїхати в Штати здавалася мені логічною. У 2010 році ми з другом і переїхали.

Спочатку ми жили в невеликому курортному містечку на березі океану і все літо працювали на трьох роботах. Я намагався заощадити гроші на Нью-Йорк і нову камеру. Восени сезон закінчився, і я вирішив, що це ідеальний час для переїзду.
 
Перше, що я зробив, переїхавши в Нью-Йорк, – взяв своє портфоліо і пішов проситися асистентом в студію до Енні Лейбовіц. Звичайно, мене виставили за двері. Через 15 хвилин я повернувся і наполягав на тому, що буду робити все, навіть мити підлогу. До мене підійшла жінка, що представилася особистим секретарем Енні, простягнула мені візитку і сказала: «Юначе, у нас так не заведено вирішувати справи. Будь ласка, надішліть мені email, і я особисто простежу, щоб ваш лист прочитали». У відповідь я випалив: «Невже ви думаєте, що я летів сім тисяч кілометрів, щоб відправити вам електронного листа ?!» Тоді я був дурний, упертий і занадто гордий собою. Лист я не написав.

Я продовжував шукати роботу асистента у фотостудії. Стукав у багато дверей, але для мене вони були закриті. Через кілька тижнів з грошима стало зовсім туго, почалися постійні переїзди. Потрібно було шукати «справжню роботу», за яку платять.
 
Перші півроку пройшли в режимі виживання. Я працював кур'єром, роздавав флаєри і газети. Думки про фотографії розчинилися в рутині. Найскладнішим було пережити зиму.

Я почав підробляти менеджером в магазинах жіночого одягу, а на вихідних планував тестові зйомки для модельних агентств, які постачав одягом з тих же магазинів.

Я був сам собі стилістом, візажистом і фотографом. Так з'явилася стабільна робота, і вперше за кілька місяців я зміг видихнути. Мені знадобилося кілька років, щоб я зміг по-справжньому заробляти на життя фотографією.

Пізніше я був освітлювачем та помічником на різних зйомках і навіть якийсь час пропрацював у великому фотоагентстві, в архівах. Однак схема, коли ти довгий час асистував фотографу, а через кілька років він дає тобі пару своїх клієнтів для старту, вже не працює. Принаймні, у моєму випадку не спрацювала.

Я зрозумів, що у пошуку роботи важливу роль відіграє людський фактор. Все просто: якщо вам неприємний людина, з якою ви п'єте чай, то про яку спільну роботу може йти мова?
 
У США багато хто вважає важливим зробити собі ім'я і заради цього зі шкури лізуть. Талант відходить на другий план – всі просто хочуть бути знаменитими.
 
Від того, як ви ставитеся до людей, як робите свою роботу, залежить все. Якщо вам можна довіряти, вас будуть рекомендувати. Я збирав свою базу клієнтів, для яких знімав лукбуки, каталоги, редакційні замовлення за допомогою word of mouth – рекомендацій по-нашому.

Якщо ви опиняєтеся у статусі професійного фотографа, потрібно цей статус виправдовувати і вміти знімати в умовах будь-якої складності. Якщо я роблю знімок, який задовольняє мене самого, це і є прорив, незалежно від масштабу проекту або популярності бренду. Кожна наступна зйомка – це крок вперед. Ви просто зобов'язані зробити його краще, ніж попередній.
 
Я приїхав в Нью-Йорк з наївною ілюзією добитися визнання у фешен-фотографії. І одного разу на зйомці для журналу Vogue, після довгих років роботи у різних ролях на знімальному майданчику, я чітко усвідомив межу між комерцією та творчістю. Я раптом зрозумів, що ці фотографії не несуть ніякої цінності.

Модна індустрія напрочуд комерціалізована, і навіть коли ти фотографуєш модель, знімаєш не її, а те, що на ній: одяг, аксесуари, макіяж. Якщо подивитися правді в очі, ти фотографуєш плаття, яке потрібно продати. Це навчило мене простіше ставитися до роботи і не тішити себе ілюзіями.

Якщо говорити про творчість, то мені подобається зовсім інша фотографія. Та, яка зображує справжнє повсякденне життя. Тому я знімаю робочих, офіціантів, прибиральників. Такі фотографії – про рівність. Коли круто бути зіркою,але й не менше круто бути листоношею. Колись я сам був кур'єром і продавцем та відчував зневажливе ставлення. Дивно, ми живемо в XXI столітті, але як і раніше ставимося один до одного відповідно до ієрархічного становища, як в середньовіччі.

Ще в Україні я вивчав творчість багатьох фотографів, в тому числі Ральфа Гібсона. У Нью-Йорку ми часто перетиналися на різних заходах, і одного разу я наважився підійти до нього і сказати: «Ральф, я вдячний вам за творчість. Сім років тому я жив в Україні у маленькому місті Луцьку і ваша творчість змусила мене полюбити фотографію настільки, що це перевернуло моє життя». І подібних моментів було багато.

Я познайомився і попрацював з людьми, про зустрічі з якими раніше міг тільки мріяти: Патрік Демаршельє, Санте ді Ораза, Маріо Сорренто, Інез, Вінну Матадін і багато інших. Ми створюємо «ідолів», тоді як ми всі рівні. Потрібно лише використовувати зачарування кимось як поштовх для власного розвитку.


 
Я раджу кожній молодій талановитій людині спробувати переїхати у зовсім нове середовище і пожити самій. Це не повинен бути мегаполіс або щось божевільне – у всіх свої цілі. Потрібно виходити із зони комфорту. Як інакше ви можете зрозуміти, чого по-справжньому хочете, якщо вам постійно щось нав'язує оточення?»

 

 
Записала: Софія Пилип'юк
Всі фото: Саша Литвин

+1
+23
-1

Коментарі

Прикольна статейка і фотки... Цікаво було читати та розглядати фотографії...Успіху....

Содержательно и интересно!спасибо,что поделились историей.

Да хлопець молодець і наша гордість...

Круто мати ціль і йти до неї!
Це і є рушійна сила життя, цікавого життя, справжнього

Привіт! Сашко! Радий за тебе. Кожен насипає свій Олімп своєю одержимістю... Так і тримай!

Круто, невероятно! Пусть дальше будет только увереннее, и содержание творчества выходит за приделы принятого. Пусть все получается у тебя!

Додати новий коментар