Хвилинка слави: волинська авторка, яка пише про відьом, алкоголь і Бога

24 серпня 2017

Текст: Софія ГУДИЧ

Організаторка літературної сцени фестивалю «Княжий» розповіла «Таблоїду Волині», як  спілкуватися з письменниками і організовувати різноманітні заходи.

Віталіна Макарик (дівоче прізвще – Гись) – журналіст газети «Слово правди», блогер, письменниця, тож поговорити з нею точно було про що.

– Розкажіть, як ви прийшли до участі в організації фестивалю?
– Фестиваль прийшов до мене. Спершу, наскільки я знаю, оргкомітет збирав людей, з якими раніше працювали, була ідея провести от такий фестиваль. Коли розділяли локації, то вони зрозуміли, що куратором літературної сцени можу бути я. Мені запропонували, і я не змогла відмовитися.
 

– Як думаєте, чому саме ви і саме літературна сцена?
–  Ой, а я ще букблогер. Я пишу про книжки, пишу для Yakaboo.ua, маю власний блог, співпрацюю з кількома видавництвами. Взагалі, багато знаю про сучукрліт, про тусовки сучасних письменників. Вирішили, що я зможу це зробити.
 
– Як вважаєте, сцена вдалася?
– Ми запросили дуже цікавих людей. Мені дуже приємно, що в нас побував перфоманс «Бігуни», який поєднав суперсучасну, найсвіжішу поезію і суперстаровинні музичні інструменти. Ми зуміли поєднати далеке минуле, яке пасує нашому фестивалю і сучасну літературу. А ще тішить, що приїхав Павло Коробчук.
 
– Чи було важко?

– Було страшно. Одне діло спілкуватися з письменниками, інше – їх привезти, поселити, організувати їм трансфер і все-все-все.
 
– Сучасні письменники вередливі особи?

– Ні. Письменники дуже вдячні люди. Дуже прикро, що сучасні письменники в нашій країні не дуже високо оцінені. Дуже часто на такі фестивалі їм пропонують їхати «за їжу». Тобто за дорогу і харчування платять.  Я вважаю, що правильно пропонувати хоч якийсь гонорар. Так, ми не є фестивалем з мегакрутим бюджетом, але чисто з поваги треба пропонувати трошки більше цього письменницького мінімуму – це вже добре. Коли проявляєш мінімальну повагу, то ці люди дуже вдячні.
 

– Ви – букблогер. Скільки книг читаєте? Чи підраховуєте?
– Так, є соцмережа «Good reads». Туди можна вносити книги, які читаєш і відповідно вона класно рахує. За минулий рік я прочитала 76 книг, в цьому році поставила собі планку – 75, але зараз уже читаю 71, тож думаю, на сотню вийду. Коли ти береш зобов’язання написати матеріал про якусь книгу, то ти мусиш прочитати, не важливо, чи вдень, чи уночі. Це вже не просто хобі, а й робота.
 
– Ви читаєте і ті книги, які Вам не імпонують?

– Я читаю книги, які мені цікаві. Можливо, я не знаю автора і не знаю автора, тоді до книг стараюся бути відкритою. Якщо ти не чекаєш «Вау», то відповідно не можна й розчарувати, а, може, й навпаки можна зачаруватися.
 
– Чи зустрілася історія, яка нагадувала чимось вашу?
– Так, книга Анастасії Левкової «Старшокласниця-першокурсниця». Це підліткова книга у формі щоденника, який вела лірична героїня твору в середині двотисячних. Її життя перегукується із життям самої авторки книжки.
 
А так склалося, що у нас із Настею є якісь схожі моменти. Ми в один час закінчували свої школи в невеликих містах, ми обидві мріяли про Могилянку, ми обидві зрештою туди вступили, навчалися там. Тож всі оці моменти такі рідні і близькі, згадую ці черги до ксерокса, ці поїздки в гуртожиток у Ворзелі електричкою і ще всілякі такі штуки. Це так гріє серце.
 

– Столичний виш, успіх у навчанні, здавалося б, київські перспективи. Як вийшло, що ви повернулися на Волинь?
– Як вийшло, так вийшло, але я зараз не шкодую, мені тут комфортно. В Києві мої друзі, моє ментальне середовище, а тут теж люди, з якими мені цікаво, люди, яким я можу бути корисна. З ними за останній рік встигли багато чого зробити. В нас у Книгарні «Є» діє читацький клуб, з допомогою кількох знайомих організували й англомовний клуб.
 
– Чи відчуваєте вдячність людей за втілені ініціативи?
– Якщо говорити про англомовний клуб, то це не лише моя ідея. А от у читацькому клубі відчуваю. Спершу здавалося, що я це роблю для себе і пишу про книги для себе. А потім я зрозуміла, що найправильніший шлях – робити для себе, а люди, яким цікаво, підтягнуться. Буває, підходять, кажуть, що хочуть долучитися.
 
– Як думаєте, своєю темою, книжною, можете зацікавити будь-кого?
– Не знаю, людина має бути хоча б трохи привідкритою до цього. Якщо ж ні, то підхід знайти звісно можна, але це буде важко.  Я вважаю, що більш корисно говорити з тими людьми, яким це цікаво, тоді є спільні теми.
 

– А сама Ви коли-небудь пробували писати?
(потягнулася до рюкзака і дістала книгу – авт..)
– Це збірочка поезії. Вона про різне: про відьом, про алкоголь, про Бога, про художників, про музикантів, про осінь, про серпень.
 
– Тобто Ви пишете поезію про те, як живете, чи живете поезією?
– Поезія часом приходить. Колись думала, що це вже закінчилося в юнацтві, тож більше не писатиму. А потім воно якось повернулося. В голові звучать рядки і я їх мушу записати. Я не професійний письменник, не присвячую цьому по кілька годин щодня, не шліфую ці тексти. Ті тексти, котрі пишу як журналіст я шліфую, а ці як прийшли, так і є.
 
– Які рядки із вами написаного хотіли б сказати на весь світ? Які найдорожчі саме Вам?
– Є вірш, від якого і пішла назва цієї збірки «Риба хоче». Хто добре знає Юрія Андруховича, той знає, що у його романі «Перверзія» у листах «Перфецький їде у Венецію» на кахлях будинку герої бачать напис «Риба хоче плавати».
 
Одна з моїх подруг взяла собі ці рядки як девіз, і в мене з цього народився вірш. Риба щось хоче, всіх інтригує, що саме вона хоче, а все дуже просто:

«Усе буде – ок! І все буде правильно
  Поки що – риба хоче плавати».

***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу tabloyid@gmail.com.

 
 

+1
-1
-1

Додати новий коментар