DaKooka у Луцьку розповіла, чому на її концерті кричали «Відьма»

19 травня 2017

Текст: Оксана ФЕДОРУК
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ
Настрій: «ЛЬВІВСЬКА МАЙСТЕРНЯ ШОКОЛАДУ»

 
Нещодавно у Луцьку виступила популярна вокалістка, автор і виконавиця пісень, піаністка з Чернівців daKooka.
 
Нагадаємо, концерт відбувся у Палаці культури міста Луцька в рамках всеукраїнського туру «200 грам КУКИ».

ЧИТАТИ ТАКОЖ:  У ЛУЦЬКУ ДАЛА КОНЦЕРТ УЧАСНИЦЯ «ГОЛОСУ КРАЇНИ»

Багатьом daKooka запам’яталася тим, що у відомому телепроекті «Голос країни» приховувала своє обличчя під вуаллю. Та Катерина Єременко, як звуть 23-річну дівчину з Чернівців, уже і до участі в шоу була доволі популярною серед молоді.  Дебютний альбом Radha вийшов у світ в 2015 році.

 Її назвали феноменом української інді-сцени, але класифікувати її музику за окремим жанром вкрай важко. daKooka не підпадає під жодні шаблони, вона виконує все так, як подобається їй, і не любить робити щось тому, що так «треба». Катерина виросла в російськомовній родині і вважає, що квоти в радіоефірах не можуть змусити її писати українською, бо все має відбуватися природно і гармонічно. А коли до цього ляже її душа – на світ неодмінно з’явиться щось прекрасне.

Тож детальніше – у нашій «кавовій розмові».

– Перше традиційне питання нашої кавової розмови: що більше полюбляєш – каву чи чай?

– Кава! Кава точно, бо вона допомагає мені прокинутись. У мене понижений тиск і я взагалі не знаю, як це – прокинутися без чашечки кави. І сигарет (посміхається).

– Я знаю, що в дитинстві ти співала в хорі і закінчила музичну школу за класом фортепіано, а як з’явилася daKooka?

– Так, я закінчила музичну школу, але ніколи не займалася музикою. Ну десь ми погравали з друзями трохи, але це не було професійно, і я ніколи не думала, що буду співати і їздити на концерти, навіть не мріяла ніколи про таке. Але потім я почала слухати Аліну Орлову (з якою інколи плутають daKook’у, - ред). І подумала: «Спробую написати пісню сама». Спробувала – вийшло, ну я так собі вирішила. І якось так далі пішло (посміхається).

– Ти уже втретє виступаєш в Луцьку, з чим асоціюється наше місто?

– Треба подумати… З центральною вулицею, з рестораном «Базилік» (сміється). Чомусь не асоціюється мені з замком. Не було часу просто більше з Луцьком познайомитися.

– Нещодавно ти переїхала з Чернівців до Києва. Як тобі життя у великому  місті, вже освоїлася?

– Ну я тобі скажу, що скрізь відчуваю себе як вдома. У мене немає такого – десь краще, десь гірше. Скрізь добре, головне – з ким. У мене в Києві багато друзів , багато контактів, вечірок, виступів, і це все втілює мене. Мені подобається бути в русі, тому я там. Тут мало руху, але це ні в якому разі не гірше. Можливо, хто його знає, коли мені стукне п’ятдесят, переїду кудись подалі жити спокійним життям, але поки мені 23, мені подобається жити у русі.


– Що тобі подобається і не подобається в сучасному українському шоу-бізнесі? Якщо можна таке слово вживати…
 
– Кожен може говорити, як хоче. Я знаю, що все залежить від того, хто чим займається: хтось справді бізнесом, «бабками», а хтось – творчістю. В українському мистецтві, ось так навіть я б сказала, тому що все одно вірю, що все це робиться заради мистецтва і для того, щоб поділитися чимось своїм із людьми – в першу чергу. Тому що, якщо ти йдеш на студію записувати пісню для того, щоб поділитися нею з людьми – то, логічно, що у тебе будуть гроші. А якщо заради грошей – то не думаю, що можна отримати багато від цього щастя, справжнього задоволення. Тому все-таки я б говорила – мистецтво, українська музика як мистецтво.
 
– То що не подобається в українській музиці?

– Я за якісний продукт. Але не в плані мастерингу чи ще чогось з технічного боку, я кажу про органічність та гармонічність твору. Матеріал має бути гармонічний – вокал, музика, подача. А якщо це зроблено абияк і тільки заради того, щоб поглинути масу і побільше грошей заробити – то такі українські виконавці мені не подобаються.

Ось ще, наприклад, зараз ввели квоти, так. І всі стали писати пісні українською, а я ні. Тому що я не роблю свою музику для того, щоб мене крутили на радіо, щоб заробити більше грошей. Ні, не для цього. Я просто розумію, що якщо мені піде писати українською, якщо я захочу поділитися такою піснею – то вона буде і без квот, а робити щось лише тому, що так треба, не збираюся. Тому такі музиканти мені теж не до душі.
 
– Тобто ти не підтримуєш запроваджений механізм квот?
 
– Я підтримую його в плані виховання нового, молодого покоління. Так, я погоджуюся, що треба виховувати бажання розмовляти українською мовою, але ось зі своєї точки зору не сприймаю, тому що мене вже не змінити. Це просто нереально – змінити мене цими квотами, адже все має бути природно.
 
І ще залежить від радіостанцій: хто не полінується і знайде дійсно хорошу нову українську музику. А це не так просто, коли писатимуть українською тому, що так треба. Від того, що так треба пісна класніша не стає. Пісня – це щось таке, коли ти прийшла додому – і вона написалася сама собою, а не прочитала у Facebook, що ввели квоти, – сіла і написала, щоб потрапити на радіо. Такого не буває.



 
– А хто тобі до душі серед вітчизняних виконавців?
 
Vivienne Mort люблю вже давно. Їхня музика зроблена з великою душею. Група Zapaska мені подобається, у них пісні українською і все настільки гармонічно, що можна слухати і слухати. Кльовий матеріал. Творчість SunSay мені подобається, захоплююсь, як він веде себе на концертах. Його музика зроблена теж із великою душею, і це відчувається.  

– З ким товаришуєш?
 
– З Panivalkova, із Zapaska, Shanti People. Це ті, хто одразу спадають на думку. А так із багатьма, знайомимось переважно на фестивалях.

– А яка музика в плеєрі Дакуки?
 
– Стара в мене музика. Чомусь давно не можу скачати собі нове музло на телефон (сміється, - ред.). Це все мої улюблені виконавці: Emika, Mount Kimbie, Bonobo та інші. Це все, що я слухала колись, скачала десь років три тому і слухаю до сих пір, улюблена музика не набридає.
 
– На чий концерт хотіла б сходити?
 
– Хотіла б дуже потрапити на концерт Адель, подивитися на шоу Бейонсе. Хотіла б на Radiohead, Roisin Murphy і на Монатіка (сміється). Давно хочу потрапити на його концерт. Скоро ми будемо виступати з ним на одному заході, думаю, нарешті його послухаю. Всі кажуть, що дуже круто.

– А дуетом хотіла б заспівати, з тим самим Монатиком?
 
– Хотіла б, так. Але це все залежить від пісні. Якщо вона захоче, це не я вирішую. В планах поки що такого немає. Для Монатіка пісні точно немає. Думаю, в нього теж. Він мене взагалі можливо не знає (сміється).


 
– Окрім музики, які в тебе захоплення?
 
– Люблю готувати. Люблю подорожувати дуже сильно, люблю імпульсивність – просто спонтанно зірватися і кудись поїхати. 
 
Люблю секонди. Хоч останнім часом мало речей там купую, але все одно інколи ходжу, шукаю якісь раритетні речі, якийсь вінтаж – сукні, сорочки.  Я їх навіть не ношу, а просто дуже мені подобається копатися у цьому всьому. Я не шопоголік, а якийсь колекціонер.
 
– А сценічні костюми довго обираєш?
 
– Ні, в мене немає ніякого образу. Я ось як зараз – так і на сцені. Не парюсь щодо цього, не люблю образи. Мені подобається просто спілкуватися з аудиторією, головне – ділитися своїми піснями, а одяг – це щось другорядне. Все має бути просто, стильно, мінімалістично. І без підтанцьовки.
 
– Яка улюблена річ в гардеробі?
 
– А я зараз покажу, я її з собою ношу (посміхається). Це моя улюблена «сітка». Купила її в Рівному, десь півроку назад. І тепер постійно її ношу, постійно. 


 
А якщо говорити про окрему якусь річ – то це окуляри. Це взагалі найкласніше, що придумали люди. Зранку одягаєш – і пішла, одразу гарно виглядаєш. Я часто виїжджаю на концерти в турі зранку, тому, щоб не фарбуватися, одягаю окуляри.
 
– Ти сказала, що любиш готувати. Я знаю, що тема твоєї дипломної роботи в університеті була кавказька кухня...
 
– Ні, насправді я не люблю страви кавказької кухні. Просто мені випала така тема. Ми вибирали теми, і випадково так сталось.
 
– А яку полюбляєш?
 
– Італійську, звичайно. Просто обожнюю різотто, страви з морепродуктів, пасти.


 
– В одному із твоїх інтерв’ю ти охарактеризувала свою творчість як «простота, впевненість і невпевненість». Як переборюєш свою невпевненість?
 
– Ой, вона мені заважає, і я ще поки не навчилася з нею справлятися. Я боюсь сцени постійно! Зараз ще сильніше. Хоча з досвідом має бути легше, а в мене навпаки. Сама не розумію. Можливо, просто це більша відповідальність. Я завжди кажу, що не стараюсь комусь сподобатися, але є таке, що мене сама обстановка «напрягає», коли я на сцені. «Ага, тут люди, вони прийшли на тебе». І я чомусь починаю хвилюватися, панічно згадувати, чи добре я репетирувала перед цим..


 
– У тебе вже не перший тур Україною і в Європі ти виступала, який найбільше концерт запам’ятався?
 
Чогось особливого не пригадаю одразу. Одного разу в залі кричали мені: «Відьма, Відьма!».
 
– Це шось хороше малося на увазі?
 
– Так! Це так мої друзі жартували, мої фанати. Не люблю цього слова, мої люди, одним словом. Вони так жартували наді мною. Просто я дуже проста і до мене так ставляться всі, як до подруги. Я спілкуюся з усіма людьми, які приходять на мої концерти. Ось зараз зі мною в тур поїхали два хлопці, які просто слухають мою музику, захотіли допомогти. 
 
По-різному бувало. Одного разу мені мама подзвонила і я просто на сцені з нею говорила. Вона каже: «Ну передавай там усім привіт». 
 
– А мама як ставиться до твоєї творчості, ходить на концерти?
 
– Мамі подобається, але і критикує теж. Коли я в Чернівцях виступаю, вона приходить завжди, інколи весь концерт слухає, іноді послухає 2-3 пісні у йде. Як коли. 
 
Мама в мене класна. Якщо вона мене критикує, я знаю, що вона це робить не тому, що любить покритикувати, а хоче для мене краще зробити. Я їй вдячна, що вона не говорить «вау, все класно», а чітко по кожній пісні мені все розкаже. Інколи вона навіть допомагає писати музику, каже, що ось тут так треба зробити. І я така: «Мам, ти геній, дійсно, як я до цього не додумалася».
 
– Вона має стосунок до музики?
 
– Ні, вона має стосунок до мене (сміється).


 
– А як до критики ставишся?
 
– Якщо це просто критика заради критики, просто чувакам в соцмережах немає що робити, то не звертаю навіть уваги.
 
А якщо це мій друг чи людина, яка дійсно хоче допомогти, то інша справа. Наприклад, Іра Кульшенко із Panivalkova підходить і каже: «Ти молодець, по вокалу підтягнула, там підтягнула, але мені не сподобалося, як ти сказала те то і те. Краще так не роби». Їй я довіряю.
 
В інтернет не читаю коментарів взагалі. Просто роблю свою справу, кому не подобається – вихід там. Коли мені щось не подобається, я просто встану і піду, а не буду писати якийсь негатив у коментах. Усе суб'єктивно. Тобі це не зайшло, але в тебе завжди є вибір, є асортимент, завжди можна знайти те, що підходить саме тобі. Писати анонімно погані коментарі – це хамство. В нас в Чернівцях на таких говорять «бидло». 


 
– Нещодавно в мережі активно обговорювали скандальне інтерв’ю Івана Дорна російському журналісту. Яке твоє ставлення до цієї ситуації?
 
– Так, я знаю цю ситуацію і дивилася відео повністю. Людина має думку, яка має право на існування. Він там нікого не обзивав, не ображав, не критикував. А все, що почали після цього писати, всі ці негативні відгуки, ці люди показують, що все, що вони можуть зробити – це настрочити негативний відгук, а не піти і щось самому змінити. Хоча б не кидати недопалок на вулиці. Це така наша країна – всі хочуть зробити когось винним. Ось ми такі нещасні, в нас така ситуація, така влада, Іван Дорн чи ще щось, а ми жертви. Перестаньте думати, що ми жертви. Ви так думаєте не тому, що так є насправді, а тому, що це в голові. Візьміть і зробіть щось! 
 
Щодо Дорна, то я би, напевне, так не говорила, але він повністю має право на свою думку. 


 
– А що має статися в Україні, щоб люди змінилися?
 
– Чому наші люди такі нещасні? Тому що немає грошей. А тут вже багато чого залежить від влади. Може, треба, як в Румунії, – взяти і перестріляти всіх? Якщо глобально дивитися – то треба міняти там зверху щось.
 
Але якщо дивитися з якоїсь духовної, сакральної точки зору, то люди самі повинні змінити себе. Було б легше, якби ми не залежали ні від чого, але сьогодні є ця залежність від грошей, влади і так далі. Наприклад, я живу так, як хочу, але я розумію, що просто не помічаю негатив, працюю над собою, не віддаю свою енергію в негативне русло. Кожного дня я прокидаюся і кажу Всесвіту дякую за те, що я прокинулася, що в мене все добре.
 
Так, влада погана, наша влада завжди погана. Але давайте хоча б не кидати недопалки на вулиці. Це такий мінімум з мінімумів. Я, серйозно, коли бачу, що хтось із моїх друзів кинув «бичок» на землю, то піднімаю і несу у смітник. А дехто каже: «Викинув, бо смітника поруч не було». То сховай в кишеню. Ось дивись, скільки я за сьогодні назбирала! (дістає з кишені декілька недопалків). Але в нас швидше когось знайдуть винного і зроблять із себе жертву. Треба змінити мислення, треба казати собі: «Ми не жертви, ми сильні».








 
***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу tabloyid@gmail.com
 

+1
+7
-1

Коментарі

респект Таблоїду за такі матеріали, завжди після подій чекаю на ваші фотозвіти та інтерв"ю!)

Додати новий коментар