BLOG на нічку: розлучені війною – історія нескореної жінки

23 Лютого 2018

Сьогодні у «BLOG на нічку» від «Таблоїда Волині» реальна історія волинянки, на долю якої випали неабиякі випробування. Розповідь про любов до життя та людей опубліковано на сайті «Сімейний порадник».

Якщо бажаєте побачити і свій блог на сторінках нашого інтернет-видання – надсилайте тексти на електронку: tabloyid@gmail.com.

***

Історію про свою землячку, на долю якої випали неабиякі випробування, розповіла волинянка Віра Потарась. “Після такого, як довелося їй пережити, інші опустили би руки, – каже жінка. – А вона знайшла сили жити далі і любити людей. Її вже немає на цім світі, а щемні спогади про неї досі живі. Звали її Ольга Іванівна”…

Жила Ольга в одному з міст Західної України. 1938-го ця вродлива жінка вийшла заміж за польського офіцера. Вони дуже кохали один одного і жили щасливо. Католицької віри Ольга не прийняла – чоловік не наполягав. Була вправною господинею, а на дозвіллі відвідувала уроки бальних танців. Її життя здавалося казкою…

Та 1939 року наче грім серед ясного неба почалася війна. Чоловік пішов воювати до польського війська. Коли прийшли перші «совєти», Ольга нічого не знала про коханого – чи живий, чи загинув. Від нього не було ані вісточки… Тоді її не зачіпали. Може, й не знали, що вона була дружиною польського офіцера.

У 1940-му Ольга народила синочка. Назвала його на честь чоловіка – Володею. Пригортала немовля до грудей і мовчки плакала – розлука з коханим була нестерпною. Мама і рідня намагалися розрадити жінку, в усьому їй допомагали.

У 1941 війна знову прийшла на цю землю. Цього разу – німці. Ольгу вони теж не чіпали. Та коли у 1944-му прийшли другі «совєти», почалася чистка. І пішло-поїхало…

Ольгу час до часу викликали на допити у КДБ. Де чоловік? Чи підтримує з ним зв’язок? Ольга плакала і щоразу казала, що уже п’ять літ про чоловіка нічого не чула. Але на це ніхто не зважав…

Олина мати відчула серцем, що доньку чекає заслання. Спершу переховувала малого Володю, а потім відправила хлопчика до родичів у далеке село. Невдовзі молоду танцівницю Олечку відправили до Сибіру на лісоповал. Це був 1951 рік.

Жінці видали куфайку і старі валянки, у яких вмерла вже не одна бранка, і послали з такими ж каторжниками у ліс. Ольга була дуже тендітна і слабка, наче дитина, тому над нею змилувалися – дали сокиру, щоб відрубувала гілля. Та жінці все одно не вистачило надовго сил.

Через два роки каторжної праці взимку від переохолодження та голоду Ольга, знесилена, впала додолу без свідомості. Там це було звичною справою – люди наче мухи мерли на ходу. Їх навіть ніхто не хоронив. Думали, що й Ольга померла…

Але Господь зглянувся над немічною жінкою. Поряд із нею проходив чоловік, який у 30-х був розкуркулений і вивезений сюди з України. Він зрубав гілляку і приволік напівживу Ольгу до себе додому. Там удвох з бабцею обтерли непритомну снігом, відпоїли гарячими відварами і повернули до життя.

У 1954 році, коли було уже не так суворо із каторжниками, Олин рятівник заявив, що вона у нього, розповів, де її знайшов, заніс кому треба могорич, і йому дозволили залишити жінку у себе…

Час минав. Засуджених уже реабілітували, але на батьківщину повертатися не дозволили. Оля і далі жила на чужині.

В одного сусіда померла дружина. П’ятеро дітей залишилося без матері… Ольга пошкодувала малих і вийшла за сусіда заміж. Невдовзі народила сина, якого назвали Віктором. Але через два роки невдячний чоловік вигнав Ольгу з немовлям, а додому привів іншу.

Жінці знову довелося поневірятися по світу, і вона знову знайшла прихисток у своїх земляків-рятівників. Лише у 1956 чи 1957-му таким, як Ольга, дозволили повернутися додому, на батьківщину.

Ольга повернулася до своєї родини. Її син, Володя, уже зовсім виріс. Свою маму він не пам’ятав. Мамою він звав бабусю… Через деякий час, коли був налагоджений зв’язок із Польщею, знайшовся Олин чоловік. Він хотів забрати дружину до себе. Та керівництво нашої держави знову стало на шляху їхнього щастя.

Ользі дозволили їхати до чоловіка з одним сином, другого, громадянина СССР, вивозити за кордон заборонили. Жінка згадала, як побивалася з дитиною на чужині, тому вдруге не змогла покинути сина. Навіть попри те, що кохала свого чоловіка, як і раніше… Так вона зосталася жити в Україні зі своїми дітьми. Вона любила безмежно своїх синів, онуків і всіх людей, бо казала, що на світі добріших людей, ніж наші, немає.

“Зараз я молюся Богові і прошу: люди добрі, зупиніть кровопролиття! Життя таке коротке… – каже пані Віра. – Мій батько загинув на фронті, чоловік помер від хвороб, яких зазнав в окопах. Невже моєму найменшому сину і старшим онукам доведеться воювати?”

2

Читати ще

Додати новий коментар