BLOG на нічку: «Я згубилася між Хочу і Треба»

26 Червня 2018

Сьогодні у «BLOG на нічку» від «Таблоїда Волині» роздуми від Наталі МУР про любов та поняття «хочу» і «треба». Матеріал опубліковано на сайті «Сімейний порадник».

Якщо бажаєте побачити і свій блог на сторінках нашого інтернет-видання – надсилайте тексти на електронку: [email protected].

***

Так буває, що чогось я Хочу і Треба. Іноді Хочу, але не Треба, або Треба, але не Хочу. А то й зовсім не Хочу і не Треба. Я – якесь поєднання Хочу і Треба, до того ж щодня в різних пропорціях…

Кохання не відпускає. Бо я не Хочу. Я звикла до нього, як до затяжної хвороби. Раніше боялася, що все колись закінчується. Закінчується з часом або коли покохаєш когось іншого. Мовляв, зачекай, ось мине рік чи два… Або ось покохаю когось іншого, щоб клин клином…

Минуло стільки років! Стада інших пасуться навколо – і хоч би тобі що… Я просто не Хочу, щоб усе закінчилося. А він от не телефонує уже який місяць. Ніби він на Місяці…

Я дивлюся на себе в дзеркало й зі злості показую собі язик. Там, де він, теж вибрикують тисячні табуни інших. І що? І нічого. Мені про це й знати не Треба. Це мені паралельно-перпендикулярно.

А не телефонує він, мабуть, тому, що зайнятий. Пішов у підпілля і виконує важливе завдання. Змінив явки, телефони, ім’я і зовнішність… І поставив на підвіконня сорок фікусів…

А я потрохи божеволію і теж чомусь не телефоную… Десь у моєму серці сидить тупа голка й не дає жити далі. Хронічне кохання. Чи так не буває?

Налізе ж у голову дурних думок… Ні, щоб жити і радіти. Кохання ж ніби є… І що мені заважає натиснути тих кілька кнопок на телефоні?

Не Хочу з’явитися в його ефірі невчасно. Навіть боюся з’явитися невчасно. От зателефоную я, а він скаже роздратовано, що зараз зайнятий і часу в нього нема. Він правду скаже, бо справді буде зайнятий тієї миті, а я ж більше ніколи не натисну ті кнопки, тому що боятимусь ще більше, та й ображуся трохи. Так і не телефоную, залишаю собі невикористану спробу виходу в ефір…

А самотність затягує. Хоч я сама її вибрала, покинувши вир життя. Маленьким містком залишилися цифри у телефоні. А до самотності, мабуть, Треба звикнути. Чи Хочу звикнути? Просто ми з нею, відчуваю, станемо подругами. Бо жодної іншої подруги на горизонті…

Та ні, я не дуже й переймаюсь. Завжди є про що порозмовляти самій з собою. Телефон мовчить. Ловлю себе на тому, що телефонувати мені вже нікому. Крім нього. Схоже, мій телефон залишився без роботи. До речі, це теж одна з ознак самотності. Мабуть, як для нашого мобільного світу, визначальна…

Чому вважається, що все йде, все минає? Хіба що в глобальних масштабах. А я – маленька піщинка на узбіччі вічності – Хочу писати все про те саме. Ніби й слова віднаходжу інші, речення складаю не так, а все одно почуття одне… Не було б його – мої слова мовчали б.

Може, то й не кохання зовсім… Просто хтось колись розбив надвоє кришталеву сферу душі – і ось тобі маєш, хочу склеїти, та клею такого ще не винайшли. А я мучусь. Власник іншої половинки сфери зайнятий десь у своїй реальності, і наразі наші світи не перетинаються. Навіть на рівні ефіру. Як все складно без нього. І як непросто з ним…

Отак зустрінеш на перехресті якихось щоденних доріг когось, про якого спочатку й не подумаєш, що це той, без кого тебе більше не буде… І все. Думай не думай – нема тебе більше без нього. Треба він тобі. Можеш забігти на край світу, вимкнути всі телефони, змінити адресу, емейл і паролі, знищити докази свого існування… Дурниці.

Життя вже зійшло зі звичної колії. І ти вже нічого не зміниш. Це не мине з часом і клином цього не виб’єш… Бо це не минає. Навіть змінюється це не дуже. Ні відстань, ні час не вирішальні. Мовчання в ефірі я вже теж не боюсь. Подумки розмовляю тільки з ним. Його місце в моєму серці ніхто не може зайняти. Так уже вийшло… І, сказати по правді, змінювати це – не Хочу. І не Треба.

З цими Хочу і Треба стільки незрозумілого… Життя давно розділилося на Хочу і Треба. Хочу і Треба іноді дружать, а деколи – ні. За бажанням вони ще й об’єднуються з Не… Так буває, що чогось я Хочу і Треба. Іноді Хочу, але не Треба, або Треба, але не Хочу. А то й зовсім не Хочу і не Треба.

Моє Хочу лежить на дивані, калатаючи кубики льоду в склянці з мартіні, чекає дзвінка, читає книгу, гуляє під серпневим зорепадом, цілується донесхочу, співає під гітару, посміхається, фліртує, захоплює, обіцяє, занапащає, любить халву і пломбір у шоколаді…

Моє Треба плутається під ногами, робить перші кроки, вчить уроки, будує дім, саджає дерева, постійно шукає роботу, розучилося ходити на каблуках, не має часу глянути на себе в дзеркало, забуло, що таке небо, й згубило останню помаду. Ні одне, ні інше – не я. Навіть разом вони – не я. Божевільня просто… Я – якесь поєднання Хочу і Треба, до того ж щодня в різних пропорціях… Але я сама хотіла змін.

Так теж буває: втомишся боротися зі щоденною течією ріки життя й зійдеш на берег… Сидиш собі потім на траві й споглядаєш, як брудна і холодна вода щодня проносить повз тебе трупи вчорашніх героїв. Байдуже, що ті, що пливуть, швидко забувають того, хто вийшов на берег. Бурхлива хвиля накриває й затягує на дно всі почуття, що колись були моїми. Підводні камені такі підступні… Мені добре на березі. Я ще Хочу побути на березі. Хоч дуже ризикую не наздогнати тих, хто залишився боротися з течією.

Я таки доживуся до того, що телефонувати вже не буде кому. Чи не буде куди. Або не буде про що говорити. Це кохання, яке ніби й не кохання зовсім, воно – тільки моє. І я його нікому не віддам. Мені з ним тепло. Воно мене тішить, як улюблена іграшка, у світі, де я згубилася між Хочу і Треба. Ні, звичайно, я дуже Хочу чути його голос. Мені навіть дуже Треба чути його голос! Але ось не чую – і… живу… Він, мабуть, теж згубився між своїх Хочу і Треба. А чи є десь серед них я – не Хочу знати. А може, і не Треба.


5

Читати ще

Коментарі

Віктор

Вражаючий крик душі. Про те, що знайоме багатьом, тільки не хочемо у цьому зізнатись. Дякую за розуміння. Блискуче!!!!

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter