Популярна українська блогерка зізналася у коханні Світязю

Редакторка рубрики «Блоги» на сайті «ТСН.ua» Світлана Кузьменко поділилася довгим спогадом про відпустку на березі волинського озера, яке здалося їй схожим на Мальдіви.

«Тут не хочеться говорити, тут хочеться лише дивитися, – широко розплющеними очима і не кліпаючи.

Від подорожі до Світязя я не очікувала аж нічого. Взагалі ми з подругою обрали це місце для відпустки, швидше, з безвиході. Для закордону в неї не було паспорта, а в нас обох – зайвих грошей. До Одеси у мене під час першої зустрічі спалахнула сильна і стійка нелюбов, варіант відпочинку пляж+дискотеки+натовпи людей десь в Затоці не приваблював жодну з нас, так само, як і варіант поїхати до якогось села на узбережжі і цілими днями валятися на пляжі, підгоряючи на сонці і рахуючи чайок, а Крим, звісно, навіть не розглядався.

Так наш вибір припав на Світязь, про який ми лише щось-десь-трохи чули. Власне, наші знання обмежувалися тим, що це головне з Шацьких озер, що це Волинська область, що там зазвичай небагато людей і можна половити рибу. Відпочинок на Світязі настільки не викликав ентузіазму, що мене навіть не потягнуло його фото в інтернеті подивитись.

Отож я без особливого захвату погодилась поїхати туди на цілий тиждень і морально приготувалась усю відпустку помирати з нудьги, бо ну що можна там робити стільки часу? На озері, навколо якого лише інші озера, ліс, болота і… і все. Та я сильно помилялась – з приводу чого була невимовно рада. Звісно, не важко перевершити нульові сподівання, але цей той випадок, коли реальність виявилась просто на космічну відстань кращою за очікування.

Коли близько 8 ранку ми дісталися села Світязь, біля якого, власне, і розташоване озеро, ентузіазму в мене геть не додалося. Було холодно, мрячив дощ, ми пленталися вулицями, схожими на тисячі інших українських сільських вулиць. Будинок, де заздалегідь домовились зупинитися, знайшли легко. Сидіти вдома ми не планували, тож винайняли дешеву та сердиту кімнату, де була лише пара ліжок, стільців, стіл та вішалка. Як це зазвичай буває у курортних селищах, у дворі розташовувався будинок господарів, а поруч – зліплені докупи кімнати з окремим входом, в ньому ж була і одна на всіх кухня. Зручності – на вулиці. Все це щастя – 90 грн на добу.

Кинувши речі, ми пішли шукати озеро. Господиня сказала, що воно за городом. Минувши двір, ми побачили город з картоплею та кукурудзою обабіч. Вона била своїм гострим мокрим листям по шкірі (дощ не припинявся), поки ми пробиралися до стежки, що мала привести нас до озера. Майже одразу з-за горизонту поміж рідкими деревами визирнула смуга води. Ще якийсь десяток метрів, аж ось ми побачили його, Світязь. І подих перехопило.






Величезне озеро з прозорою водою, чий колір якої змінюється від бірюзової до темно-зеленої, як на фото з Мальдів. Біля берега то тут, то там на майже дзеркально спокійній поверхні колихаються прив'язані дерев'яні човни – сам Гемінгвей був би у захваті. І все це під пухнастими хмарами і тишею навколо, яку зовсім трохи порушують краплі дощу, розбиваючи поверхню озера.

Так я закохалась у Світязь.

Звісно, головна розвага на Світязі – це купання. Вода неймовірна – кришталево чиста, дно легко побачити навіть коли глибина вже сягає кількох метрів. Під ногами приємний дрібний пісок, жодних тобі камінців чи скла, щоб порізати ногу (передаю вітання Дніпру).

Крім того, вода Світязя містить срібло та гліцерин, тож шкіра після неї неймовірно м'яка і гладенька. А ще є місця з блакитною глиною, яка вважається місцевими мегацілющою і нібито допомагає трохи не від усіх шкірних хвороб, включаючи целюліт, зморшки і облисіння. Ми, звісно, обмазались нею. Шкіра після глини справді як після косметичної маски – це от можу гарантувати.





Нам випало аж два спекотні дні, потім знову стало холодно, йшли й, невеликі й рясні дощі, проте вода до кінця нашого перебування лишалася теплою. І це попри те, що днями температура знижувалась до 16-18 градусів. Тож діяли за схемою: купальник, зверху джинси, футболка, тепла кофтина, купання, швидке обтирання і вдягання усього того назад.




Але насправді на Світязі можна не робити нічого – і теж чудово відпочити. Кожного вечора ми ходили проводжати сонце на захід і заразом вечеряти. Сідали край берега або забиралися у один з човнів (ми так і не зрозуміли, чиї вони), жували персики і сир, запиваючи вином, і просто спостерігали, як сонце потроху скочується за водяний горизонт, розфарбовуючи небо у неймовірні кольори. Кожен наступний захід сонця просто приголомшував барвами – фотошоп відпочиває».

Більше спогадів Світлани про Світязь можна прочитати ТУТ.