Кожевніков пригадав про батюшок-тітушок, рухівців-боягузів і труну Радянської імперії

21 січня 1990 року, напередодні 71-річчя від дня злуки УНР і ЗУНР, українці вперше публічно заявили про те, що «Схід і Захід разом». Використавши приклад прибалтійських країн, вишикувалися від Івано-Франківська через Львів аж до Києва живим ланцюгом.

Український живий ланцюг був одним з наймасштабніших у світовій історії. За офіційними даними КПСС у ту неділю за руки взялося близько 450 тисяч чоловік, хоча за неофіційними даними учасників акції було до трьох мільйонів.

Попри те, що організатори – Народний Рух України – вирішили оминути Луцьк, волиняни одними із перших підтримали акцію. «Таблоїд Волині» почув багато цікавого про ті події від активного учасника тих подій, члена Української Гельсинської спілки Геннадія Кожевнікова. Далі - з його уст.

* * *

Ми хотіли повторити приклад маленьких, але дружніх прибалтійських народів: як можна протистояти ворогу. Народ був готовий до змін лише у п’яти західних областях і в Києві. Схід, Житомирщина, Вінниччина трималися відчужено.

На раді Руху у нас були неабиякі дебати: не всі погоджувалися на «живий ланцюг». Були противники, серед яких, до речі, Павличко, Яворівський. Вони категорично заперечували проведення такого заходу.

[caption] Біля нинішньої будівлі СБУ перед виїздом на акцію "живий ланцюг", 1990 р.[/caption]

У тій об’єднаній опозиції, яка називалася «Народний Рух за перебудову» були і члени ЦК КП, ті ж самі письменники. Вони і радилися із номенклатурою, їхня позиція була набагато поміркованішою, ніж наша. Але перемогла ідея, що потрібно проводити «ланцюг». Маса людей захотіла заявити про себе як українці.

[caption] Делегація волинських націоналістів у Запоріжжі[/caption]

***

Через Волинь ланцюг не проходив. Для мене особисто це – образа. На моє глибоке переконання треба було робити не прямий, а змієподібний – зі Львова до Луцька, потім – на Рівне. Проте прийняли інше рішення.

Волинянам виділили ділянку від автостанції у Рівному і до закінчення Гощі, Новоград-Волинського району (фактично – етнічна Волинь). Далі наш «ланцюг» продовжили рівняни.

[caption] Встановлення пам’ятного знака Тарасу Шевченку. Зліва направо: Олександр Гудима, Тарасик Молчанов, М. Тиський, Геннадій Кожевніков, Людмила Філіпович. Луцьк, 1990[/caption]

***

Усе організовували самі. Влада спромоглася дати три автобуси. Але це – мізер. Самотужки шукали машини, самі заправляли, брали прапори і їхали.

[caption] Проводи нардепів І скликання до Києва. На передньому плані зліва направо: П. Вінцукевич, А. Бондарчук, Л. Філіпович, О. Гудима, М. Чеб[/caption]

***

Акція відбувалася з 12 до 14 години. По всій дорозі нас підтримувало місцеве населення. А от вже на відрізку Новоград-Волинський – Житомир люди не приєднувалися. Там населення було залякане комуністичною пропагандою. На цій ділянці стояли рівняни, то в них навіть були проміжки в ланцюгу по 50-100 метрів, не вистачало людей.

[caption] Реставрація могил вояків УПА. Старий Загорів. 1990[/caption]

***

Повернувшись до Луцька, на Замковій площі провели віче. Розпочали із того, що зачитали IV історичний Універсал. До речі, в ті революційні часи основні події відбувалися саме поблизу замку.

Тоді, 21 січня, зібралося багато лучан, позносили рядна, повісили величезний портрет Тараса Шевченка. Мітинг був проявом почуттів людей. Казали, що Литва закрила кришку труни Радянської імперії, а Україна забила останній цвях. Зараз бачимо, що і досі це не так – ворушиться ще цей чорт і дуже тяжко для нас ворушиться…

[caption] Депутати обласної ради Г. Кожевніков, професор І. Кічий, голова обл. ради В. Блаженчук. 1990[/caption]

***

У тому далекому 1990 році ми першими пропагували ідеї європейського життя, вільного життя. Засади справедливої держави, приватизацію, християнські цінності… на жаль, ми не зрозуміли одного: та номенклатура, яка сиділа ще за часів Леоніда Ілліча Брежнєва, вона народила своїх дітей і онуків. І цим людям глибоко фіолетово на такі цінності. Їй головне: влада, гроші і все похідне від цих чинників.

Першу стратегічну помилку ми зробили, коли проголосували за Леоніда Макаровича Кравчука. Багато жінок за нього голосувало. Казали: «Який хороший дядько, такий спокійний, а головне що – щоб війни не було…». От ми її і відтягнули на 25 років.

[caption] Під стінами колишньої тюрми. Г. Кожевніков, М. Поровський. 1989[/caption]

***

Коли між собою тоді спілкувалися, ми запитували одне-одного: « А що далі?». Я тоді ще розумів, що нова влада від страху буде ставити палки в колеса, бо вони усі залежні від минулої, окупаційної влади. Та побратими мені казали: «Ну, Рух не може керувати…».

Навіть в нашому середовищі були люди з комуністичним минулим. На Волині було чоловік з п’ять таких, в тому числі і Олександр Гудима, який партійний білет поклав лише після серпневого путчу у 1991 році.

[caption] Геннадій Кожевніков, Олександр Гудима. 1989[/caption]

***

Після прийняття незалежності нова влада поновила комуністичні закони кумівства, сватовства, підкилимності – те найгірше, що було в комсомолі.

А потім була Помаранчева Революція. Вже той комуністичний апарат виховав своїх дітей. І гасло на луцькому майдані було не «Геть владу», а «Геть Француза!». Бо прийшов сюди «гєнєралішка» з Івано-Франківської області і поламав схеми усім волинським комуністам, які з часів незалежності крали, і нафту переганяли на заводах, куди навіть залізниця не ходила. І де ті кримінальні справи? Усе кануло в Лету.

[caption] “Коли ви вмирали, вам сурми не грали...” Встановлення хреста на могилі вояків УПА. Г. Кожевніков. 14.10.1990 р., с. Мачулки[/caption]

***

Ще одна революцій в ті часи – на релігійному фронті. Я був прихильником позиції, щоб почати службу українською мовою. Більшість не погоджувалася, казали, що треба йти на переговорний процес із владикою Варфоломієм, і ходили до нього. І була домовленість, що Нижній Собор мали віддати під богослужіння українською мовою. Якби вони це зробили тоді… Ми ходили місяць на переговори, просили…

[caption] Геннадій Кожевніков учить лучан співати “Червону калину”. 1989[/caption]

***

До взяття Собору, ми провели на Театральному п’ять Майданів, створили Комітет захисту Української православної церкви Київського патріархату. Але нас не почули…

Треба розуміти, що владика Варфоломій певний час вагався, але він був залежним від молодих протодияконів, які були працівниками відповідних служб. І коли ми востаннє говорили із владикою, сказали: «Забирайте усі ваші власні речі». Він завантажив усе в білу «Волгу» і проїхав.

Хоча розказували, що його ледь не на «Запорожці» виштовхали – це брехня. До речі, ці події відбувалися у день 50-річчя створення УПА. Тоді до Луцька з’їхалася діаспора. На Замковому майдані була споруджена сцена, артисти готові, ящики з пивом стояли, а тут ми – Собор «захоплюємо».

Ми вирахували їхній маршрут і перестріли біля Старого ринку. Вийшла ціла колона. Люди з балконів кидали квіти, до нас підбігали жінки, казали, що зараз в нас будуть стріляти кагебісти. А нам було байдуже.

[caption] Хор “Посвіт” (перший склад) та Г. Кожевніков на мітингу на підтримку Литви. 1990[/caption]

[caption] Українські юнаки повинні служити в Україні. 1990[/caption]

Коли ми підійшли до Театрального майдану, там стояло тисяч сорок людей. Ми почали кричати: «Владико, благословляйте!». І – почалося: і кислоту на голову кидали, і доводилося шлях прокладати за допомогою шила, бо ті батюшки, які не давали нам пройти, були такими «вгодованими бичками». Вони стояли біля дверей, чоловік з тридцять.

Але – прорвали, пройшли. Тоді страшне робилося і наших багато людей постраждало, адже бігали в натовпі люди з ланцюгами.
Раптом хтось з другого поверху єпархії річ викинув мішок, повністю наповнений грішми.

[caption] Встановлення хреста на могилі вояків УПА. Серед присутніх В. Гаврилюк, Л. Філіпович, В. Ревуха та зв’язкова УПА Марія Чеб. 1990[/caption]

Наш владика Спиридон імітував втрату свідомості. До мене підбігли і спитали: «Що робити?», бо треба було службу починати. Почали його відливати свяченою водою. І тоді вперше в Соборі відслужили українською.

***

А зараз маємо біля Собору комерційні структури, кав’ярні. А ми хотіли тоді навіть бібліотеку відселити в інше приміщення, політех, який тоді там ще був. Хотіли, щоб тут жили семінаристи. Хоча, зрештою, передавався увесь цей комплекс громаді, а не єпископу. Ми пішли на взяття Собору, маючи на руках рішення обласної ради про передачу храму волинянам.

[caption] Листопад 1990[/caption]

***

На Схід треба йти не зі зброєю, а з культурою. Пригадую, як ми їздили в 1991 році з акцією «500-річчя українського козацтва». Виїхали по Дніпру від Києва до Одеси. Ми заходили в міста, на нас дивилися, як на фашистів. Вони всі сиділи по будинках, дуже мало людей приєднувалося.

Ми казали: «Йдіть за нами, ми – такі ж українці». А вони не були українцями, вони були переселенцями.

[caption] Мітинг за відміну 6-ї статті Конституції СРСР. 1989[/caption]

Але коли ми приїхали в села, реакція була іншою. Вони йшли до нас, поводилися, як губка, яка 300 років води не бачила. Нас навіть міліція проводжала з синьо-жовтими мигалками, люди квіти кидали.

Тоді, попри усі побутові проблеми і негаразди, ми за 5-10 хвилин знаходили спільну мову. І зараз її можна знайти. Я впевнений.

Записав Костянтин ЯВОРСЬКИЙ

[caption] О. Юрченко та Г. Кожевніков на мітингу[/caption]
[caption] Мітинг за відміну 6-ї статті Конституції. Людмила Філіпович з транспарантом за розпуск КПРС. 1989[/caption]
[caption] Литва у вогні. Останні відомості люди дізнаються із радіо “Свобода”. Мітингувальники цілодобово чергують біля радіоприймача. Г. Кожевніков інформує лучан про останні події[/caption]
[caption] Мітинг за незалежну Україну. Біля мікрофона Г. Кожевніков. 1989[/caption]
[caption] Вибори 1990 р. Г. Кожевніков установлює перший національний прапор на Замковій вежі[/caption]
[caption] Лідери Волинської УГС-УРП Геннадій Кожевніков (перший зліва) та Володимир Осіюк (третій зліва). 1989[/caption]
[caption] Мітинг на підтримку Литви. 1990[/caption]
[caption] Геннадій Кожевніков − на мітинг, як на роботу. 1989[/caption]
[caption] Вибори Президента України 1989 р. [/caption]
[caption] Один із перших мітингів. Арешт мітингуючих. 1989[/caption]
[caption] Г. Кожевніков, Р. Тимощук. 1990[/caption]