Із теплих країв на Волинь повернулися рідкісні сірі журавлі

^{Текст: Роман ЖИЖАРА
Фото: Павло БЕРЕЗЮК}

Мало кому фортунить побачити в дикій природі, ба, навіть сфотографувати рідкісного птаха-відлюдника, занесеного до Червоної книги України – надто обережного сірого журавля. Утім таких щасливців вистачає на Волині. Серед непрохідних боліт тутешніх заповідників орнітологи нарахували щонайменше два десятки цих аборигенів, які щойно прилетіли з вирію – далекої Африки та Південної Азії: з Алжиру, Тунісу, Ефіопії, Туреччини, Ізраїлю та Саудівської Аравії.

НЕ БИЙ ЖУРАВЛЯ, БО НЕ БУДЕ КРОВЛЯ

Таємничість і винятковість сірого журавля споконвіку оспівувалися в народних переказах. Особливо на Волині, де минулого сторіччя їх нараховувалося до ста пар. Нині зосталося не більше десятка. Як зазначає відомий волинський еколог, орнітолог, мандрівник і природолюб Павло Савчук, рідкісні птахи селяться на болотистих угіддях національного природного парку «Цуманська пуща» уздовж Радзивилівського каналу та ріки Кормин.

«Сірі журавлі годуються на тутешніх луках і болотах. Гніздиться 6–10 пар. Заодно через територію пролітає 150–300 особин під час міграцій, частина з яких зупиняється для відпочинку і харчування. Також птахи трапляються в Берестянському, Горинському, Холоневичівському лісництвах Цуманського держлісгоспу, Звірівському, Муравищенському лісництвах Ківерцівського держлісгоспу», – каже фахівець.

Востаннє болотяного аборигена бачили цієї весни під час екологічної розвідки на лугах заповідної пущі. Це велика удача, бо, скажімо, до 2011 року на гніздування сірих журавлів на Волині потрапляли одиниці єгерів.

«Птахів катастрофічно поменшало, бо люди нищать болота через меліорацію. Ще й отруюють землі горами пестицидів, через що страждають журавлі, – констатує еколог Петро Іщук. – Є хибна думка, ніби їх вистріляли. То неправда, бо з давнини поліщуки споконвіку не чіпали, навіть боялися цього птаха. Досі називають його «віщуном».

На півночі Ратнівського та Любомльського районів старожили досі переказують давню легенду про «чорного» журавля. «Жила-була красуня-полісянка в лісовій хижці край болота. Якось у хатину забрів жовнір. А над ранок пішов на війну. Згинув, неборака. Та дівка не знала – довго побивалася-тужила за ним. Перекинулася на журавля і полетіла шукати. Облетіла весь світ, не знайшла. Відтоді журавка посіріла-почорніла від горя. І щодня в розпачі курличе на самоті серед глухої трясовини». Недарма поліщуки восени кажуть: ось журавка полетіли шукати судженого. А як чують журавлине клекотіння, то пускають сльозу. До всього, лісовий люд забобонний: кажуть, уб’єш сірого журавля – не буде кровля (позбудешся хати, господарки – житимеш у землянці на болоті).

ЗАЛИЦЯННЯ ЖУРАВЛЯ – ЯК КОМЕДІЙНА ВИСТАВА

Попри народні повір’я, сірий журавель – зразковий сім’янин. Оскільки сірі журавлі моногамні, то вірні напарникам до скону. Як розповіли орнітологи, відлюдькуваті полохливі птахи роками зберігають вірність і рідному болоту. Прилетівши з вирію, пара сповіщає про це сусідів голосними криками: «Кру-кру!». Співають зазвичай на світанку й обов’язково дуетом, закинувши дзьоби до неба. Трубне курликання чутно за кілька кілометрів.

«Такі гучні звуки журавлі вміють видавати завдяки тому, що у них дуже довга трахея – вона утворює петлю біля кілю грудної кістки та слугує резонатором, посилюючи голос у багато разів», – каже еколог Петро Іщук.

Полюбляють птахи й танцювати. Цікаво, ніхто не знає, коли й чому влаштовують «дискотеку» навіть після шлюбного сезону. Журавель високо підстрибує, махає крилами, колотить дзьобом повітря, а іноді підкидає над головою пучки трави або шматочки землі. Перед початком гніздівлі самець гордовито ходить, красуючись перед подругою, після чого партнери виконують один для одного ритуальний шлюбний танок: стрибає, б’є крилами, кумедно вклоняється і церемоніально крокує до обраниці. Пташине залицяння до того веселе, що часто спостерігачі полохають журавлів, бо душаться зі сміху. А затим знайти сірих журавлів для стеження надзвичайно важко. Не випадково інша народна назва птаха – «веселун».

«Практично всі гніздування рідкісного птаха розташовані в непрохідній глушині, гнилих болотах із порослою мохом трясовицею, – переконує еколог. – На щастя, журавлі полюбляють цибулинки та зернові, то почасти із зорею вилітають годуватися на поля. Там їх можна застати, якщо чергувати з ночі».

Для волинян дивно чути про винятковість сірих журавлів. Мовляв, бачать часто і всюди. Однак насправді птаха плутають із чорним лелекою або сірою чаплею. Сірого журавля можна безпомилково впізнати за відмінною ознакою: на тім’ячку є гола пляма неопереної шкіри червонуватого кольору. Оперення темно-сіре, на спині з рудим відтінком. А головне – сірий журавель крупніший поміж спорідненими видами, має пишніший за інших пухнастий хвіст, що здіймається догори.