Донеччанки привезли у Володимир-Волинський аматорський театр

^{Текст: Віталіна МАКАРИК}

Уже понад рік жителі Володимира-Волинського мають нагоду прикрасити своє дозвілля відвідинами театру. І хоч на сцені – актори-аматори, та спектаклі проходять на високому рівні.

Бо заснували театр професіонали: режисер, театральний критик і викладач Лариса Половньова та режисер-педагог Людмила Похожалова.

Обидві приїхали на Волинь із Донецька після окупації рідного міста. І майже одразу стали тут «своїми», а створений ними аматорський театр «Різнобарв’я» міцно вріс у культурний ландшафт Володимира і тішить містян своїми плодами – виставами.

Українська класика, костюмована казка, камерна вистава для малої сцени…

У великих професійних театрах зазвичай за рік передбачають дві прем’єри. Театр «Різнобарв’я» за час роботи представив їх аж п’ять. Дебютував театральний колектив 8 березня торік із класичною п’єсою польської драматургині українського походження Габріели Запольської «Мораль пані Дульської». Згодом показав українську класику: добірку мініатюр із п’єс «Сватання на Гончарівці», «Весілля в Малинівці», «Доки сонце зійде – роса очі виїсть» та інших, об’єднаних спільною локацією (дія відбувається в одному селі) і назвою – «Підступність і кохання по-українськи».



Наступною була вистава для дітей «Кришталевий черевичок» за п’єсою Тамари Габбе. Цей «переспів» історії про Попелюшку особливо полюбився і маленьким, і дорослим глядачам.

– На прем’єру приїздили колеги з Будинку народної творчості з Луцька, – розповідає режисер театру Лариса Половньова. – Були вражені тим, як нам вдалося здійснити таку масштабну костюмовану постановку. У ній задіяно 30 чоловік. 12 із них мали ролі з текстом, інші – актори другого плану, зображали придворних дам і кавалерів на балу. Нас особливо хвалили за живий, рухомий другий план – там розгорталося своє дійство. Щоб змайструвати костюми, ми обнишпорили і спустошили всі довколишні «секонди». Адже для королівського двору потрібне пишне, святкове вбрання.

Напередодні Дня закоханих володимирчани отримали ще один подарунок від «Різнобарв’я» – прем’єру вистави «Самогубство самотності» за п’єсою Неди Нежданої. Замість романтичної драми, на яку мовби натякала назва спектаклю, глядачі отримали яскравий трагіфарс, щедро здобрений гострими емоціями і дотепними жартами. А перед початком вистави і в антракті, як і в кожному порядному театрі, гостей розважала жива інструментальна музика.

– Над кожною виставою працювали по півроку, – коментує репертуарний план театру Лариса Половньова. – Лише першу поставили «ударними» темпами, всього за чотири місяці. Наступна прем’єра, соціальна мелодрама, буде вже у квітні. А що в нас у колективі є актори різного віку, зокрема й кілька жіночок за 50, то з ними готуємо виставу камерного типу, яку сподіваємося показати на малій сцені.

Режисерка каже, що віддає перевагу творам сучасних українських авторів. І радить не вірити твердженню, мовляв, хорошої драматургії зараз не знайти – вона є! Хоча, буває, у різних театрах, не змовляючись, ставлять однакові п’єси. Однак у цьому нічого поганого немає, запевняє Лариса Половньова. Адже кожен режисер по-своєму розставляє акценти, підкреслює й інтерпретує ті чи інші моменти. Відтак у різних постановках та сама п’єса виглядатиме зовсім інакше.




Театр, у якому не існує маленьких ролей

Біля витоків колективу стояли усього шестеро акторів. Зараз їх – більше тридцяти, і постійно долучаються нові. Лариса Половньова приймає усіх охочих і кожному дарує шанс проявити себе, бо переконана: нездібних людей не буває.

– Театральна гра – це те, з чим кожен із нас стикається постійно, – продовжує режисерка. – Щодня ми приміряємо на себе десятки ролей: матері, дружини, пасажирки маршрутки, керівника. Акторство – це таке ж життя, лише у рамках визначених обставин.

– Звісно, є більш здібні від природи, а є такі, яким важко розкритися, – уточнює Лариса Половньова. – Останніх спершу ставлю на епізодичні, невеликі ролі – щоб відчули сцену, звикли до неї, до глядача, зрозуміли природу взаємодії з партнерами. Для акторів головне – готовність учитися і сприймати. Є ті, які цілком готові, а є й ті, яких треба ще розворушити. Мистецтва, зокрема акторського, неможливо навчити – можна тільки навчитися.



Про навчання згадуємо не дарма, адже «Різнобарв’я» – не просто театр, а театр-студія. Людмила Похожалова і Лариса Половньова проводять спільні заняття з акторської майстерності, сценічної мови і пластики, читають лекції з історії цього мистецтва. На заняттях актори-аматори тренують силу звуку, вимову, виконують рухливі вправи з елементами танцю, працюють над сценічними етюдами, які допомагають пробудити уяву. А безпосередньо на репетиціях пропрацьовують кожен жест, монолог, вираз обличчя. Після таких занять автори виходять аж мокрі.
Відсіювання – природний процес для кожного театрального колективу, але з «Різнобарв’я» поки ніхто не пішов, кожному знаходиться місце.

– Завжди наголошую, що немає маленьких ролей. Усі вони однаково важливі – навіть ті, що без слів, – пояснює режисерка. – Разом із тим стараюся, аби кожен з акторів зміг відчути себе важливим. Саме тому виставу «Самогубство самотності» готували у двох складах. Тому якщо не на прем’єрі, то в повторних постановках, але кожен, хто репетирував, побуває у своїй ролі на сцені.




У жодному місті не зустрічала такої концентрації талановитих людей

Якщо ви поцікавитеся у Лариси Половньової, як після великого міста-мільйонника їй працюється у провінційному містечку, вона вам жваво заперечить: немає провінції, є лише провінціали, а їх і в мегаполісах вистачає.

– Після переїзду до Володимира перший наш вихід «у світ» відбувся під час звітного концерту учнів і викладачів дитячої музичної школи. Була вражена високим, не побоюся цього слова, столичним рівнем музикантів. А трішки тут поживши, усвідомила: такої концентрації талановитих людей на душу населення не бачила в жодному іншому місті, – зауважує пані Лариса.

Але талантам доводиться клопотатися про хліб насущний, тож на культуру, констатує режисерка, знаходиться час далеко не завжди і не в усіх.

– За прийнятою театральною статистикою нормально, коли вистави відвідують 2 відсотки населення міста. Ми до цього показника трішечки не дотягуємо – маємо близько одного відсотка, і від цього трішечки прикро. Але влаштовуємо вистави для школярів міста, а також для військових. Ось і на День добровольця подарували їм перегляд нашої новинки – «Самогубство самотності», – розповідає Лариса Половньова. – Військові, частина яких дислокується у Володимирі, – часті гості на наших виставах, і ми завжди раді їх бачити і для них грати. Як і для всіх наших глядачів, маленьких і дорослих. Бо для акторів взаємодія і взаєморозуміння із залом – це дуже важлива складова того, що ми називаємо театром.