​BLOG на нічку: «Сидиш там, то сиди», або Ведмеді і людська дурість

«Таблоїд Волині» у традиційній рубриці «BLOG на нічку» продовжує публікувати думки лучан щодо проблем, які їх найбільше хвилюють.

Сьогодні – роздуми про нашу культуру і людяність від журналістки "Таблоїда Волині" Оксани Федорук.

Якщо бажаєте побачити і свій блог на сторінках нашого інтернет-видання – надсилайте тексти на електронку [email protected].

***

Нещодавно подорожувала з друзями Карпатами. За декілька кілометрів від славнозвісного озера Синевир нам підказали ще одну цікавинку – реабілітаційний центр для бурих ведмедів. Тож вирішили її відвідати. Тут з нами трапилася одна, можна сказати, дріб’язкова, але дуже показова для нашого суспільства історія.

Центр, площею 12 га, почали будувати у Національному природному парку «Синевир» в 2011 році. Сюди для реабілітації привозять бурих ведмедів, які зазнали жорстокого поводження, потерпіли від стихійного лиха, для відтворення їх природної популяції тощо.




Тобто майже всі ведмеді, які потрапляють сюди, мають психологічні травми:

Ведмедиця Іра прожила всі свої роки в клітках, у яких підлога була з арматури.

Беня 14 років свого життя працював у пересувному цирку. Його вчили танцювати за допомогою розпеченої плити та погано годували.

Маша жила на Львівщині та «розважала» туристів біля гірських підйомників. І ще десятки історій, які просто неможливо читати без сліз.



Але деякі люди, які відвідують цей центр, все одно часто сприймають тварин, як іграшок, як тваринок для вдалих фотографій чи селфі, і не усвідомлюють, що звірі не повинні нікого розважати.

От і цього разу довелося спостерігати таку картину.

Ми з подругами присіли у бесідці, яка знаходиться біля огорожі. Десятки людей фотографували ведмедів, які ліниво походжали територією. Один чоловік тримав на руках дитину – хлопчика дошкільного віку. Малий їв булочку, і батьки «порадили» йому простягнути ту булку ближче до решітки. Ведмеді смаколик помітили, і один із них аж на лапи став, відкривав рота і висовував язика – напевне, просив і собі покуштувати (ведмеді таке люблять). Радості відвідувачів не було меж – всі мерщій налаштували фотоапарати і фотокамери для вдалих знімків. Так продовжувалось хвилин п’ять.

Ми зробили перше зауваження, що це не цирк. На що один чолов’яга весело відповів, мовляв, що «зато гарні знімки получаються».

«Шоу» і далі продовжувалося.

Я не стрималася і кажу: «Жіночко, це реабілітаційний центр, а не цирк, нащо ви дражнитеся?». Вона, не випускаючи з рук селфі-палки, почала виправдовуватися, мовляв, все ок, тож дитина їх не годує, а те, що тварина може торкнутися огорожі, яка оснащена електропастухом, чи те, що не можна так дражнитися із тваринами, які і так немало пережили в своєму житті, її не хвилювало. Зрештою, на наше «нєгодованіє» вона відрізала: «Сидиш там, то сиди!».

Завіса.

На культурне зауваження – «сидиш там, то сиди». В мене більше не було слів. Сімейка швиденько почимчикувала звідти, всі і далі продовжували фотосесію.

І тут нам згадалися слова Кузьми, про то, що ми є «терпіли», про то, шо в кінотеатрі хтось може говорити по телефону, і ніхто йому зауваження не зробить. Ви можете сказати: «Ой, теж мені знайшли проблему». Але потім батько може привселюдно шарпати дитину – і ніхто його не втихомирить і не викличе поліцію. Комусь стане зле - і не викличуть «швидку». І є ще багато-багато таких історій...

Не будьте «терпілами», не будьте байдужими. Навіть у дрібницях. З цього починається наша культура і наша людяність!