BLOG на нічку: «Цінуйте, поки є кого цінувати, і любіть, поки є кого»

13 вересня 2017

Сьогодні у традиційній рубриці «Таблоїда Волині» – блог-спогад, блог-натхнення і блог-роздум від нашої постійної дописувачки Анни Савчук.

Коли востаннє ви розмовляли зі своєю бабусею, пили каву з мамою, робили вечерю для тата чи дідуся? Час невмолимий. Саме про це читайте далі.

Якщо бажаєте побачити і свій блог на сторінках нашого інтернет-видання - надсилайте тексти на електронку tabloyid@gmail.com.
***
Рік тому не стало моєї бабусі. Вона прожила довге життя, була з того покоління, яке називають у нас в селі «польськими хазяїнами» –  швидкою до роботи, вправною, не тонкосльозою, вмілою жінкою. До останнього дня вона зберегла світлий розум, а перед самісінькою смертю попросила купити… курей. Все життя у роботі, клопотах, хвилюванні, яке виробило якусь дивну стійкість до життєвих турбот, нарікань, загартувало душу та зробило бабусю практично непробивною.  

Життя «за Польщі», навчання у польській школі, робота на пана, війна, мир, війна, колгосп, робота, праця без кінця і краю. Життя не було ласкавим, але й не було жорстоким. Воно подарувало бабці чудового чоловіка, якого вона пережила на цілих 27 років, гарних дітей і внуків, бабця дочекалася правнуків і навіть змогла побачити їх абсолютно дорослими. За все життя практично не хворіла, бачила настільки добре, що лікарі дивувались, у 92 роки пережила дуже складну операцію, стала на ноги після неї і могла сама собі дати раду.

Бабусі нема. Хоча у це важко повірити. Бо все життя пов’язане з нею: дитинство з селом, село з бабусею. Її прості страви, її чисті слова, її свідомість, не засмічена новими термінами, виразами, мобільними телефонами та іншим сучасним непотребом. Все це дарувало відчуття якогось дивного тепла. Час минув. Всі «кавалєри», як казала бабця, давно в могилах, нема подруг, які теж пішли в кращий світ, з пам’яті стерлися страшні роки, забулося і добре, і погане.

Таке життя: воно дарує багатьом людям високе щастя прожити довго. Прожити стільки років, що за цей час помінялись історії, влади, світоустрій і клімат. А просте волинське село, в якому чесно живе українська жінка і щодня виконує свою земну місію, майже не змінилось.  Як дивно, як незбагненно…

 …Вглядаючись у обличчя на пам’ятниках сільського кладовища, мені раптом стає моторошно. Адже всіх цих людей я пам’ятаю живими! Здається, ще вчора веселий гурт збирався на полі і забирав корівок з паші, ці люди стояли в церкві поряд зі мною, маленькою, щось обговорювали, розповідали веселі сільські історії, жили. І ось же вони, всі ці: і старі, і не дуже, і зовсім молоді… Вони ж всі були живими! А придивляєшся до дат і розумієш, що життя лише мить. Шмиг.. і вже пройшли роки. І люди.. давно вже не з нами. І це страшно, і дико водночас. А ще ці невимовні трагедії, коли сірі гранітні плити показують дати, а на них цифри короткого життя зовсім молодих людей. Несправедливо….

Бабця завжди казала, що долю не об’їдеш возом і вона знайде тебе навіть на печі, навіть якщо сховаєшся дуже далеко. Завжди розповідала історії про те, що доля написана відразу ж по народженню. Коли помирав хтось молодий казала багатозначне: «не йшло на життя, ой не йшло.».  Пригадувала купу історій, коли людина, перебуваючи на волосинку від смерті, дивом рятувалась. Казала про те, що це Ангел-Охоронець врятував і ще в житті є невиконані місії…Та проста, така проста до примітивного мудрість…як її не вистачає нам у цьому житті. Як же не вистачає таких прямих, таких незбагненних слів.


Люди, яких нема багато років, лишаються з нами. Вони живуть у спогадах, фотографіях, словах і вчинках. Вони живі, поки ми можемо усміхнутись, згадавши їх. Поки ми пам’ятаємо смак бабусиних млинців чи сміх, того, кого уже немає. До тієї пори, ці люди з нами. І лишають по собі світлий сум, відчуття втрати і водночас відчуття чогось неймовірного. Адже вони десь там, де нас поки немає. І знають те, чого ми поки  не знаємо. І точно охороняють нас з неба. Точно, люблять нас навіть звідти.

Живіть так, ніби завтра не буде. Ніби сьогодні у вас останній день. Адже треба його прожити достойно? Пишіть книгу життя натхненно, не лишаючи часу на чернетку і помарки. Завтра може не настати і вашу книгу прочитають такою як вона є: недописаною, нецікавою, нудною, страшною… Старайтесь, аби книга завжди вчила чомусь доброму, хорошому.

…Страшно втрачати близьких. Страшно знати, що останні слова так і не були сказані. І у кожного своє останнє несказане слово. Цінуйте, поки є кого цінувати і любіть, поки є кого. Не  забувайте зателефонувати, не тримайте зло чи образу, відпустіть біль, яка інколи забороняє зробити перший крок. Любіть просто так, не чекаючи взаємності. Сховайте свою жовч подалі, попросіть пробачення у тих, кому завинили.

Скажіть добре слово, тому, кому хочете його сказати. Живіть, як каже серце. А воно майже завжди когось любить, бо тільки з любові і складається справжнє життя.

 

+1
+24
-1

Додати новий коментар