Жінка-керівниця: засновниця ювелірного дому Zarina Наталія Колодницька (Нетовкіна)

^{Текст: Юлія Остапович}

^{Фото: Ярослав Близнюк}

Колись ще легендарна Мерилін Монро співала про те, що «найкращі друзі дівчат – це діаманти». Засновниця ювелірного дому «Zarina» Наталія Колодницька (Нетовкіна) знає про діаманти та інші прикраси не з пісень, а з власного чималого досвіду ведення ювелірного бізнесу. Окрім прикрас Наталія Колодницька створила ще й потужний майданчик ГО «Ділові Українські Жінки», де активні та прогресивні жінки можуть об’єднуватись заради впливу жіноцтва на реформування українського суспільства.

В рамках рубрики «Жінка-керівниця» «Таблоїд Волині» поспілкувався з пані Наталею і дізнався про її громадську діяльність, про те, як проходить її стандартний робочий день, хто їй допомагає в ювелірному бізнесі та чи піде вона в політику.

«Я знову працюю в «Zarina» по 10-12 годин в день»

– З яким настроєм прокинулись сьогодні зранку?

– Я сьогодні прокинулась не зранку, а в дві години ночі.

– Чому так дуже рано?

– Тому, що я гіпервідповідальна, і в мене зараз є три надзвичайно важливих проекти, два з яких добігають до свого логічного завершення, і я дуже сильно переживаю. Рік тому я повернулась в ювелірний бізнес «Zarina», який створила 20 років тому, а 5 років тому я пішла з нього в громадську діяльність.

2018 рік був для мене роком змін та інновацій – це надзвичайно тяжкий, і в той же час, надзвичайно творчий процес. Нині відбувається дуже багато змін в «Zarina»: це і залучення нових, молодих та креативних дизайнерів, створення нових колекцій, зміни, як в маркетинговій, так і в продуктовій стратегії, управлінні персоналом, бізнес-процесах. Тобто, я реально знову працюю в «Zarina» по 10-12 годин в день.

– Опишіть свій стандартний робочий день. З чого він починається?

– На жаль, останнім часом мій стандартний робочий день і починається з того, що я прокидаюся десь о 2-й ночі, відповідаю на листи або слухаю дуже корисні лекції, і з 5-ї до 7-ї ранку я намагаюсь знову заснути.

Потім я встаю і обов’язково йду на пробіжку до ботанічного саду. Завжди, коли пробігаю біля Володимирського собору, щиро дякую Господу за те, що маю щастя жити в центрі такої красивої країни. Пізніше роблю ранкову руханку та прибігаю додому.

А ще, дорогою додому, коли пробігаю біля маленького магазинчика, замовляю смузі та каву. Коли ж біжу з чоловіком, то показую продавцю два пальці, і він вже знає – треба робити два смузі.

Потім п’ю свою каву, і десь о 10-й я вже на роботі. Стараюсь лягати спати до 23:00. Щоправда в мене це погано виходить, але я стараюсь.

– То ви чоловіка теж залучаєте до ранкових пробіжок?

– Він мене зустрічає з них (сміється - ред.). Справа в тім, що він живе трохи інакше – за законом збереження енергії. Комусь Бог її дав більше, комусь – менше. Я ж народилась в день Ядерного Урану й підозрюю, що енергії в мене б і на трьох вистачило.

Мої нічні ходіння не дають чоловіку спокою. Адже тоді він старається мене заспокоїти, кладучи свої руки мені на лоб, каже мені щось приємне, старається, щоб в мене голова не боліла, щоб я знайшла душевну рівновагу. Тоді я заспокоююсь, а він досипає під час моєї пробіжки. Вже потім прокидається, і йде зустрічати свою жінку. Зазвичай ми зустрічаємось на спортивному майданчику, де він підтягується, а я тим часом качаю прес. Ось таке маємо приємне побачення зранку, а тоді – спільна кава і смузі, що теж романтично (посміхається - ред.).

– Напевне, ваша історія знайомства теж не менш романтична?

– Коли в нас сталась Революція Гідності, я повернулась зі Швейцарії, де жила певний час, в Україну, бо не могла стояти осторонь цих подій. Тоді з Києва я повернулась на свою рідну Черкащину і створила громадянську організацію – Рух «За процвітання Черкащини», якій в цьому році буде вже 4 роки. Діяльність організації була потужна, і майже всі плани, які ми тоді ставили, фактично реалізувались.

Я опікуюсь Чигиринським районом – це, так би мовити, мій регіон впливу. Адже там я вже більше 16 років відновлюю Свято-Троїцький монастир, який в 1542 році створив Байда Вишневецький. Тому мені було би прикро, якби таке козацьке історичне місце зникло з території України. Відтак, саме на цьому місці була зосереджена моя громадська діяльність 5 років, і ці зміни, які планували, більшість виконали.

Ми планували залучити до громадської діяльності 3% населення, бо ж знаємо, що 2% активних громадян дають безповоротні зміни. Нині вже долучено 1,5% громадян до нашої громадської діяльності, більше 25 громадських організацій, всі школи та селищні ради. Ми приймаємо активну участь в роботі новоствореноі ОТГ.

Наступного вівторка (інтерв’ю записувалось 11 квітня - ред.) чергова стратегічна сесія нашої організації на Чигиринщині, але я вже передам посаду Голови Руху «За процвітання Черкащини» одному вартісному молодому чоловікові. Адже змушена повністю повернутись у бізнес.

– Ви так і не сказали, як познайомились із своїм чоловіком?

– Іван тоді приєднався до Руху «За процвітання Черкащини». Ми нещодавно переглядали фото, і я побачила, що він ще тоді приходив на мої перші стратегічні сесії.

Я ж бігаю щодня, а коли була в Черкасах, то бігала берегом Дніпра, і тоді прокидалась о 5-й годині, бігала до світанку, і трішки було страшно самій бігати. Іван запропонував скласти мені компанію для ранкової пробіжки – я погодилась. До слова, Іван є пластуном і в нього є гурток молодих вихованців, з якими він спочатку робив руханку, а потім бігав зі мною берегом Дніпра. Була хуртовина, яку я досі пам’ятаю, я тоді тепло одягнулась, сніг лягав шарами разом з піском, Дніпро був такий рябий, а ще й вітрюган сильний...

– «Ідеальна» погода для бігу!

– «Ідеальна» (сміється - ред.). Тоді Іван попросив мене зупинитися щоб сказати щось важливе: «Я вас кохаю». Як він згадує, я йому тоді щось почала розповідати про платонічну любов, тобто дуже коректно відшила.

Я його дуже поважала, і коли познайомилась з ним і його другом – священиком Володимиром, то мене вразило, що є такі ціннісні люди, які переймаються вихованням підростаючого покоління та змінами в нашій країні.

Нас тоді ще й об’єднало те, що ми дуже переймалися Єдиною Помісною Українською Церквою. Тоді в мене були стратегічні сесії щодо цього питання і того, як об’єднати православних християн всієї країни. І зараз, коли є відчай, що щось не виходить, то думаю: от була така мрія – помісна Українська церква, і вона здавалась такою нереальною. Ми ж якимось чином до цього долучились, бо ми робили фестивалі, які об’єднували різні конфесії.

Ми живемо в Києві біля Золотих Воріт, і коли була Хода українців на День Хрещення України минулого літа, то ми вибігли, щоб приєднатись до цієї ходи. Підходимо туди, і одразу натрапляємо на голову Чигиринської РДА. Ось так, не домовляючись, пристали до наших – чигиринських. Коли ти в такому потоці любові, то це велике щастя, яке надихає.

«Українська жінка надзвичайно сильна та підприємлива»

– Ви досить активна жінка, створили ГО «Ділові українські жінки»…

– Так, 10 років тому.

– А коли саме закрались думки про те, що варто створити от якийсь майданчик для жінок?

– Коли я приїхала до Києва, то була розчарована від спілкування з деякими «новими друзями» – підприємцями, для яких честь та чинність даного слова була втрачена. Тому 4 роки я присвятила тому, що розвивала свій бізнес та виховувала дітей, і в мене не було друзів, хоча було бажання спілкуватись з гарними та ціннісними людьми.

Коли я увійшла до рейтингу успішних жінок, то вирішила цих жінок об’єднати і перезнайомитись з ними. Таким чином ми створили Клуб Успішних Жінок міста Києва. Пізніше, через 5 років, ми його реорганізували в ГО «Ділові українські жінки». До сьогодні нам наша діяльність приносить задоволення від реалізації багатьох проектів щодо підтримки жінки жінкою. Тут багато жінок надихається на добрі справи, або на продовження тих чи інших своїх ініціатив.

– Як ви оціните діловий потенціал української жінки? Адже побутує думка, що значна жіноча частина нашого суспільства йде вчитись у ВУЗи, а потім не використовує отриманих знань ніде, бо повністю присвячує себе сім’ї та вихованню дітей.

– Ну так, це надзвичайно прикро, але я вважаю, що це неправильно, бо насправді потенціал української жінки – він надзвичайний. Українська жінка – вона незалежна, і так склалось, що вона була господинею як в хаті, так і в городі. Вся городина та все із саду біля хати належало жінці, яка цю городину, овочі, фрукти продавала, і часто була багатшою, аніж чоловік, і купувала собі гарні коралі.

Гляньте, скільки є старих українських портретів, де жінка в прикрасах. Там одні коралі на той час могли коштувати, як ціла корова. Та в неї там був цілий статок на шиї! Коли наші козаки йшли на Січ, то часто хутором, або взагалі господарством, займалась жінка, а чоловік приїжджав тільки перезимувати і дитину зробити. Жінка відповідала за господарство, за дітей і за себе. Тому українська жінка –надзвичайно сильна та підприємлива.

І, в принципі, я бачу, що багато жінок реалізуються. Просто з регіонів дуже часто жінка їде в столицю, бо там більше шансів максимального зросту. Проте є жінки, які повертаються та опікуються своїм регіоном.

– Ще один поширений стереотип, що ділове середовище – це світ чоловіків. Ви, як бізнесвумен, що може сказати зі свого досвіду?

– Послухайте, це не мій стереотип, і в мене ніколи не було такого упередженого ставлення. Адже мені те, що я жінка, дуже допомогло в бізнесі, я завжди мала підтримку чоловіків. Чоловіки мене надихали, вірили в мене і вчили. Саме в бізнесі я ніколи не відчула до себе упередженого ставлення. У мене була спроба піти в політику, коли я спробувала балотуватись минулого разу на виборах в своєму регіоні впливу. Тоді я зрозуміла, що в політиці жінці важко. В мене навіть було попередження від одного депутата, колишнього «регіонала», щоб я зняла свою кандидатуру, інакше мені загрожує фізичне знищення і знищення бізнесу.

– Ви будете намагатись балотуватись ще?

– Я себе настільки знаходжу зараз в громадській діяльності, і мені це цікавого. Не хочу! Політика – це вплив на суспільство і велика відповідальність. В моїй організації дуже багато молодих і потужних жінок, і я б їм цей шлях уступила. Тобто, у нас є напрямок політичної діяльності, і в нього входять молоді членкині з правильними цінностями та великим потенціалом. Вони більш повинні бути дотичними до політики, а я їм буду надійним тилом.

– Тобто остаточно вирішили, що свої сили в політиці не будете пробувати знову?

– Ми домовились з чоловіком, що я поки не буду. Але не можу сказати, що це моє особисте переконання, що мені не потрібно там бути. Адже вважаю, що ресурси людини, як фізичні, фінансові так і часові, повинні максимально продуктивно використовуватись.

Зараз в громадській діяльності я використовую свої ресурси максимально, і у мене ніщо не йде на регрес. Якщо я піду в політику, то я не певна, що це буде настільки продуктивно, і чи не буде мені болючою поразка, як це було в попередні два рази. Один раз – це коли мене не пустили навіть зареєструватись, а другий – коли мене в Адміністрації Президента затвердили головою Чигиринської РДА, а потім зняли. Громадяни Чигиринщини до цих пір за цим жаліють. Ці ж політики платили їм щоб вони пробойкотували рішення щодо мого призначення головою РДА. Якось я проводила фестиваль Святого Миколая в Чигирині, і підійшли двоє людей, які сказали мені, що дуже шкодують про те, що вони виступали проти того, щоб я була головою, і просили, щоб я поверталась. Я їм тоді відповіла, що я з ними, є рух «За процвітання Черкащини». Однак, чесно кажучи, зараз моя душа більше лежить в «Ділових українських жінках» і знову вона, слава Богу, в ювелірному домі Zarina.

«Я зрозуміла, що всього в житті можна досягнути через смирення»

– Чому вибрали в бізнесі ось саме такий напрямок – ювелірний, і чи не було думок про інший бізнес?

– Ювелірний бізнес дуже гарний. Я, як людина творча, свій прибуток рахувала раз на два роки (сміється – ред.). Мені важливо було творити красу і робити вишуканими та чарівними наших жінок, я ніколи не буду займатись бізнесом заради грошей, а більше – заради творчості. Я вважаю моєю місією робити чарівними наших жінок і давати роботу людям. Я настільки плодовита в своїх бізнесових та інших проектах, що вони вимагають того щоб до них було залучено багато різних людей. А дати роботу людям – це теж плюсик до карми.

– Що найважче було, коли створювали свій бізнес, чи були такі моменти відчаю, коли вже хотілось все кинути?

– У мене був такий момент відчаю, на жаль він пов'язаний із вчинком мого колишнього чоловіка. Він в певний момент сказав, що мої партнери хочуть працювати з більш сильним, тобто з ним. Бо був період, коли ми наш бізнес розділили, оскільки цілодобово бути разом важко. І я почала розвивати діамантовий бізнес, а через три роки він сказав, що тепер він належить йому. Я вирішила, що я віддам йому цей бізнес, заради миру, спокою та любові в сім ї, бо я тоді була вагітна третьою дитиною. Це було надзвичайно важко, бо це була зрада найближчої людини – батька трьох моїх дітей.

– Це тоді був переломний момент у житті?

– Так. Але наше смирення – дуже продуктивне. Я зрозуміла, що всього в житті можна досягнути через смирення. Бог тоді не допустив –мені повернули мій бізнес, і це мене стимулювало до того, що б я переїхала до Києва і почала самостійно розвивати свій бізнес.

Нещодавно я була в Львові на зустрічі з моїми діловими жінками, і пішла до церви. Там я посповідалась і стала в чергу, щоб поцілувати ікону після сповіді і потім піти до чаші. Стою і дивлюсь, що я стала наче перша, а всі йдуть переді мною. Я собі думаю: «що це ж виходить, що я буду останньою стояти, а потім ще до чаші, а там в мене часу бракує, і зустріч, і справи…». Тоді я далі думаю: «Наталя – смирення. Радій, що стільки людей стоїть поцілувати ікону». Я тоді пішла до ікони останньою, а тут виносять чашу і стають біля мене, і я, вперше в житті, підійшла до чаші першою. Коли в тебе є смирення і розуміння – поступись, знайди в тому, що тобі треба поступитись, позитив.

– Ви воцерковлена людина?

– Я воцерковлена, але не фанатична.

– Коли вперше пішли до церкви?

– Я виросла під молитви моєї бабусі, а вперше свідомо пішла до церкви в років двадцять, але в мене тоді не вийшло. Мабуть, я тоді ще не дозріла до цього, бо не могла сповідатись через те, що навколо багато людей, а я ж прийшла ділитись чимось сокровенним.

Після народження Заріни в мене були настільки виснажені нерви, що я постійно плакала. Адже це були перші роки бізнесу, в мене 8 років не було жодного вихідного чи відпустки, двоє дітей, вимогливий чоловік. Я тоді пішла до церкви, і там зрозуміла, що не важливо, який у тебе статус, скільки статків, заміжня, чи ні, є діти, чи ні. В церкві я бачила дуже бідних людей, які світились щастям. Одна дівчина в мене досі перед очима: неї був шрам через все обличчя, і вона була одягнена з чужого плеча, але як вона світилась щастям!

Неважливо скільки ти маєш, який бізнес, які успіхи. Важливо – твоя віра в Бога. Якщо ти з Богом, то й увесь світ з тобою.

«Ми досить часто змінюємо дизайнерів, тому що шукаємо тих, хто відповідає нашому баченню сучасних трендів»

– Ви говорили про ваших дітей і те, що вони вам допомагають в бізнесі…

– Ніщо так не обтяжує дітей, як непрожите життя їхніх батьків. Моя старша донька Мартіна реалізувала мої мрії. Я хотіла колись ще бути власницею готелю. Коли я приїхала до Києва, то в мене був вибір: або займатись готельним бізнесом, або ж розвивати «Zarina». Я вибрала ювелірний бізнес.

Потім старша донька вступила у найкращий в світі інститут готельного бізнесу. Потім я зрозуміла, що мене на все не вистачить, і почала її «ламати» в ювелірний бізнес. Був час, коли вона мені навіть казала:

«Я ненавиджу твої прикраси, ювелірний бізнес і я ніколи в ньому не буду».

Тоді я її повністю відпустила, щоб вона займалась, чим хоче і де хоче. Вона дуже гарна, активна, розумна і їй, навіть, Chanel пропонував в Женеві постійну роботу – організовувати івенти за дуже гарну зарплатню. Пізніше вона почала створювати з нуля в Швейцарії ювелірний бізнес під брендом Natkina (Наталія Нетовкіна). Я колись там, в Швейцарії, заснувала ювелірний бренд, а потім повністю пішла з європейського ринку, бо душа боліла за Україною.

Вона почала цей бізнес і зараз веде його успішно. Цей бренд представлений в кращих торгових центрах Женеви, вже є в деяких бутіках Франції, і також Мартіна долучається, як креативний директор, до ювелірного бізнесу в Україні.

– А ваша середня донька теж долучається?

– Заріна гармонійно вливається в цей бізнес і дуже швидко в ньому росте.

– Ви, напевне, щасливі від того, що ваші доньки пліч-о-пліч з вами у ювелірному бізнесі?

– Звичайно! Ще в мене є племінниця Катерина Нетовкіна, яка до декретної відпустки була генеральним директором компанії.

– В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що одного разу серед ночі прокинулись і домалювали деталь до майбутньої ювелірної прикраси. Ви часто долучаєтесь до творчого процесу створення прикрас?

– Так. Я в дитинстві ходила в художню школу, але я була настільки амбітна, що не змогла закінчити там навчання, бо одна дівчинка малювала краще за мене. Я не могла змиритись з тим, що хтось малює краще (сміється – ред.). Тому зараз роблю замальовки, як я бачу чи уявляю прикрасу, а потім, все ж таки, долучаю до цього професійних дизайнерів. Ми досить часто змінюємо дизайнерів, тому що шукаємо тих, хто відповідає нашому баченню сучасних трендів.

– Наскільки часто міняєте дизайнерів?

– Ну раз на два-три роки міняємо. Взагалі, в рік ми випускаємо до 30 нових колекцій в золоті, сріблі з діамантами та дорогоцінним камінням.

– То з такими темпами вам постійно треба «свіжа кров».

– Так, постійно мізки киплять, і я щаслива, що в нас така потужна команда ювелірного дому Zarina. Адже одній людині, якою б сильною вона не була, це не вдалося б, бо ця робота колективна.

«Для мене кожен виріб має свій зміст, значення й емоційне навантаження»

– Як з’явилась у вашому житті історія з тим, що ви стали офіційним представником Фаберже в Україні?

– Коли я розробляла свій ювелірний бізнес, а було це більше ніж 25 років тому, в мене була можливість залучити в Україну дуже багато міжнародних брендів: починаючи від Damiani, Cartier та інших. Я одна з перших брала участь і бувала на виставках ювелірних прикрас, і знала ці найкращі бізнеси, і для мене не було проблем привезти їх в Україну. Однак мені хотілось створити власні колекції і власний бренд.

Казкою для мене був лише бренд «Фаберже». Ще в дитинстві, до 10 класу і на перших курсах інституту я була 11 разів в Ермітажі, де просто захоплювалась прикрасами «Фаберже».

Я пам’ятаю як там відреставрували і відкрили годинник «Павич» – не тільки ювелірне, а й інженерне мистецтво. Мене вражало те, що Фаберже був інноватором в ювелірному бізнесі, і для нього головною була не кількість дорогоцінних каменів, а вишуканість.

Якими б зараз не були відносини наші з Росією, але були особистості в царській родині, які дуже поважали сімейні цінності і були великими меценатами та відкрили багато храмів. Жінки з царської родини були сестрами милосердя. До слова я їздила в Єрусалим, в собор Марії Магдалини, де Єлизавета Федорівна після смерті свого чоловіка була монахинею і створила жіночий монастир, який допомагав всім і виконував функції лікарні. Та й Покровський монастир в Києві створений однією з жінок царського роду, і це була найбільша лікарня для хворих і бідних, а ми чогось про це забуваємо.

Саме для таких благородних людей творив Фаберже. Нині це ювелірний дім, який придбала Gemfields – одна з найбільших компаній з видобутку смарагдів і рубінів, яка є новатором в ювелірній галузі світу, яка диктує тренди в ювелірному світі. Компанія є постачальником смарагдів і рубінів для найвідоміших ювелірних компаній світу. І ця причетність, з одного боку до історії великого ювелірного мистецтва з благородними традиціями, а з іншого – до сьогоднішнього найпотужнішого ювелірного дому для мене є базисом.

Мене надихає, якими меценатами є їхня компанія, і я в захваті від їхньої бізнес-структури, ведення бізнесу і їхньої соціальної відповідальності на світовому рівні. Це були такі фактори, за якими я вирішила, що мені буде цікаво і за честь бути їхнім представником.

– Найцінніша річ в духовному аспекті у вашому ювелірному гардеробі – це?..

– Важко ось так одразу сказати, бо в мене є досить багато прикрас. Але кожна із них для мене є важливою, бо пов’язана з якимось певними етапами мого життя, і я часто повертаюся до цих прикрас. Наприклад, у мене є невеличке яйце «Фаберже», яке мені лондонська компанія подарувала в день відкриття бутіка «Фаберже», і вони вітали мене з поверненням бренду на батьківщину. До слова, бутік «Фаберже» був в Києві, а саме на вулиці Городецькій, де я відкрила і свій бутік. В мене є прикраси, які дарували мені мої кохані, або ж ті прикраси, якими я сама себе нагороджувала. Адже я знала, що я цього варта і ці прикраси варті мене.

Також в мене є сакральний значок ГО «Ділові жінки України» – це теж прикраса ювелірного дому Zarinа. Значок із зображеною на ньому сакральною українською геометрією не менш важливий для мене, аніж золоте яйце Фаберже. В мене є рубінові ювелірні прикраси, бо це наче краплинка любові.

До слова незабаром буде нова колекція кілець для заручин, на яких буде маленький рубінчик. Частина коштів від продажу цих кілець піде на благодійні цілі. Хочу щоб кожен, хто придбав таке кільце, знав, що він долучився до благородних справ.

Я дуже люблю свою обручку (в цей момент пані Наталія знімає обручку з пальця і показує ї внутрішню частину- ред.), тут є діаманти, які стоять по ребру, і в середині – тепле, рожеве золото, а зверху – біле. Для мене кожен виріб має свій зміст, значення й емоційне навантаження.

– Ви не задумувались над тим, щоб колись написати книжку про бренд «Zarina» і про ваше життя в ньому?

– В мене настільки цікаве життя, що мені немає коли писати книжку. Хоча в мене, чомусь, останнім часом постійно про це питають. Я вважаю, що треба жити сьогодні, а колись у мене настане час спогадів. Я не знаю, наскільки і що може змінити моя книжка. Проте зараз я стараюсь кожного дня якось впливати, щоб змінювати цей світ. І думаю, що живе спілкування ефективніше, аніж книжка,

– А я б прочитала таку книжку з цікавістю...

– Колись я писала щоденник про першу любов, але потім порвала його. Це було боляче і, можливо, я знову боюся пережити подібну втрату.

– Чи пам’ятаєте той день, коли ви прокинулися з відчуттям і думкою про те, що ви жінка, яка досягнула вершини успіху в бізнесі?

– Було таких пару днів. Перший – це коли моя подруга мене спитала, чи заробила я вже свій перший мільйон. А я тоді подумала, що навіть і не рахувала своїх заробітків, а просто працювала, працювала і творила. Коли ж я порахувала свої статки, то зрозуміла, що вже заробила два мільйона. Може, з однієї сторони, це і є великою перевагою творчої людини, коли для неї не так важливі гроші, як сам процес творення.

Другий момент – це коли я читала інтерв’ю якогось заможного й успішного бізнесмена. Там він розказував, як він плив в басейні і зрозумів, які в нього статки, і що в басейні пливе не він, а всі його 18 мільйонів. Ось це ототожнення себе з успіхом мені було навіть трішки неприємне. Тобто для мене моя вершина успіху завжди буде недосяжною.

Одного разу, коли я стояла в монастирі Марини Магдалини в Єрусалимі, то зрозуміла, де в мене ця вершина, бо я уявляла її якоюсь недосяжною зіркою, яка завжди попереду мене. Коли я була в цьому монастирі, то з усієї групи, а нас було 40 осіб, мене одну взяли сповідатись. Я вийшла з каплички зі сльозами і перед собою на стіні побачила зірку зі своєї уяви, ця зірка – Господь. Моя вершина – це дійти до нього, до Царства Небесного, і я все стараюся для цього робити.

– Як ви відпочиваєте від ювелірного дому та від громадської діяльності, як і де набираєтесь нових сил?

– Це, звичайно, молитва, спорт, природа, спілкування з рідними. Однак найбільше – це паломницькі поїздки. Мені вже кисню не вистачає, так хочу поїхати в Єрусалим. Позаминулого року ми вінчалися з чоловіком під час паломницької поїздки на Святій Землі. Зараз я відчуваю надзвичайну необхідність поїхати туди, і я собі зроблю такий подарунок.

– Що для вас щастя?

– Щастя для мене – це ділитись, це со-частя, от ми сьогодні (пані Наталія приїжджала на «каву ділової жінки» із лучанками 11 квітня – ред.), де всі ділилися своїми радостями і досягненнями, своїми переживаннями і невдачами, і всі пішли на підйом. Те саме – бути в гармонії з собою і оточенням, щодня мати нових, гарних подруг, ціннісне спілкування, розуміння того, що ти змінюєш цей світ на краще і спонукаєш до цього інших людей – це і є щастя.

_***

_{Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].}