У Луцьку презентували книгу, яку треба обіймати

Молодий поет і музикант Павло Коробчук привіз зі столиці до рідного міста нову поетичну збірку «Хвоя».

Протягом дня книгу презентували в університеті та у бібліотеці, а ввечері палкі прихильники сучасної поезії зібралися послухати Павла у книгарні «Є». Модерувала зустріч Елла Яцута.



«Таблоїд Волині» зібрав найпоетичніші думки автора у постійній рубриці «Словопортрет».



***
Кожна книжка допомагає переосмислити самого себе. Коли вже отримав цю книжку, то зрозумів, що вона якась епічна вийшла, об’ємна, розлога, найбільша з усіх моїх поетичних збірок.

***
У книзі багато символічних речей. Передусім наскрізний образ хвої як знаходження мудрості. Хвойний ліс – це заспокоєння, а ще дуже корисно для дихальної системи. На обкладинці хвойні легені – це легені людини, яка може виробляти свій власний кисень, дихати сама, без прив’язки до чогось іншого. Із цими легенями вона може навіть полетіти на одну із семи нових екзопланет!

***
Коли відкриваєш цю книгу, то одразу натрапляєш на кору дерева. В одному з віршів героїня спілкується з корою, ходить обіймати дерева, тому цю книгу так само можна і навіть треба обіймати.



***
У кінці книги є посилання на альбоми електронної музики з альбому, який я створив десь півроку тому. Коли дописав «Хвою», то зрозумів, що варто помістити у неї музичний супровід.

***
Я музикант, зараз граю на барабанах у двох київських рок-гуртах. Раніше трохи грав на гітарі, маю три класи фортепіано. І навіть у дитинстві кілька разів ходив на баян, то були мої перші зіткнення з музикою, але цей інструмент я навіть обняти не міг тоді. Музика супроводжує книгу. В кінці є маленький рояль, що теж пронизаний символізмом. Всього у «Хвої» 99 віршів, а сотим стає читач, займаючи своє місце за роялем, озвучуючи свою «хвою».



***
Перша частина книги називається «Хвойна», вона про війну. У цьому слові «хвойна» ховається слово «война», показуючи, що моя «хвоя» може бути і такою.

Друга частина, де вміщено інтимну лірику, називається «Небохідно». Тут така гра слів, згідно з якою необхідно і небохідно – одне і те ж. Коли тобі любов стає вкрай необхідною, то ти відчуваєш, ніби ходиш по небу.

Частина «Кличуть» – про родинне, про древність, закладену в наших історіях, про мудрість предків. І четверта частина – це невеличке вибране з моїх попередніх збірок з дуже класною грою слів у назві. Вона називається «Павлеонтологія», тобто самозаглиблення у свої надра і пласти.

***
Найбільш пам’ятна мудрість, що я почерпнув зі своєї родини, – не заздрити.



***
Дружини кентаврів – це кенгураври. Вони розмножуються у сумках.

***
Від жіночого імені вірші писати не складно. Навіть простіше. У мене є кілька таких спроб.

***
У моїй книзі все починається війною, а закінчується любов’ю і мудрістю. Тобто, це показує, що війна триває, але вона не вічна, і після неї треба буде відбудовувати себе по-новому.

***
на скільки сов вона мудріша за опівнічну тишу?
напевно — на ціле гніздо.
її усмішка володіє мовою, якою ніхто не пише,
ні після неї не писатиме, ні до.
прикладаю ці вуста до себе, як подорожник до болю.
вони вбивають усі мікроби, від яких трохи серце коле.

на скільки подорожей вона далі від самої себе?
виходить із поїзда опівночі, йде обіймати дерева.
кожен, хто знайшов просвіт поміж своїх ребер,
знає, що усі ландшафти у зіницю не даремно
увібрані, відчуті й пригорнуті у обійми.
вона розглядає кору, ніби старі чорно-білі фільми.

нехай не забуде енергію, як забула у потязі записник.
хай дерева і сови шепочуть їй у зелені сережки.
як же радіють просвіту в ребрах ті, у кого він зник.
у неї не ребра, бо замість кожної кістки — стежка.

гаразд, не буду описувати те, що не описати ніякими.
тому просто дякую і сміюся, сміюся і дякую.