Марш самоспалення, магічний символізм та чорний гумор – у Луцьку згадали Миколу Кумановського
01 Вересня 2016
У день народження митця Миколи Кумановського родичі, друзі та шанувальники його таланту зібралися на вечір пам’яті у галереї сучасного мистецтво «Арт-кафедра».
Відразу безмовно домовилися залишити сльози, смуток, і як люди свідомі й сильні, яким був і він, не просто згадати цю цікаву й багатогранну особистість, а й поговорити про митця у суспільстві загалом. Згадували не просто про батька Луки та Іванки, про дідуся Данила, про друга і товариша, про чоловіка та вчителя, а передусім – про митця.
Для того, щоб якось контактувати з Миколою, гості мали змогу переглянути про нього фільм двадцятилітньої давнини, а «Таблоїд Волині» пропонує вам імпровізований діалог завжди живого у своїх картинах митця та шанувальників його таланту.
Зоя Навроцька: «Коли в останню з наших зустрічей Микола переглядав підготовлені фотографії його робіт для каталогу, він гортав сторінку за сторінкою і дивувався, що встиг стільки всього зробити. Потім подумав і сказав, що краще замість всього цього він жив би. Тобто ці твори – це його життя».
Леся Корсак: «На відміну від інших, я не так багато часу була знайома з цією великою людиною, але можу казати про те, що саме він привів мене, лікаря за фахом, у світ високого мистецтва. Моєму чоловікові на ювілей батьки замовили картину Кумановського «Явління», де зображені три янголи, і вона оселилася в робочому кабінеті Віктора, бо вдома цьому витвору було мало місця. Згодом ми познайомилися з автором, і зачудувалися тим, наскільки він поєднує у собі реальне і нереальне. Наш товариш із Москви, що чудово розуміється у мистецтві, настільки вподобав собі стиль Кумановського, що попросив купити якусь картину для нього. Ми довго вибирали, і вийшло так, що купили відразу 27 полотен, не маючи жодного бажання дарувати комусь хоч одне з них. Згодом придбали ще більше його картин, і з’явилася ідея створити галерею, аби всі охочі могли долучитися до цього справедливого сарказму генія та філософської глибини його робіт. Власне, поштовхом для створення «Арт-кафедри» став Микола Кумановський.
Микола Кумановський: «Колись у племен був такий звичай: всі сідали в коло і слухали одне одного, хто говорив найбільш переконливо і влучно, на того накидалися і розривали. А через кілька днів після того згадували його і хвалили за його гострий розум і невимовний талант. Тобто, вони вбивали людину, щоб отримати змогу захоплюватися нею. У нас зараз відбувається щось схоже…»
Іван Корсак: «На таких вечорах прийнято говорити лише прекрасні слова, то закономірно. Разом з тим, це спрощує людину, робить образ пласким, а не об’ємним. Микола Кумановський не ангел ні у житті, ні у творчості, але у Всевишнього є точна електронна вага, в якій на одну шальку кладуть прогріхи людини, а на іншу – всі її добрі діла. Говорячи про Миколу, ці шальки навіть вагатися не будуть, бо його величезна подвижницька творча робота залишиться назавжди і буде гідно оцінена. Якщо в літературі є «магічний реалізм», то картини Кумановського – це такий собі «магічний символізм». У Миколи є картина «Сон», де зображена людина у стані сну, в неї з вуха росте дерево, а на ньому – птаха, що дзвонить у дзвін. Це полотно повинно будити людей і нагадувати нам про достойність нашого ймення».
Микола Кумановський: «Я не той художник, що повчає, що наставляє на якийсь шлях. Просто ми всі – трагічні особистості, але стараємося не говорити про це, не помічати цього, але насправді ми всі перебуваємо у великій пастці. Пам’ятаю стан, в якому створювалися картини – це такий собі страшенний і шалений абсурд, що якби мені поламали пальці, я б того тоді не відчув. Малював марш самоспалення, в якому беззахисні жінки палять себе самі, бо хотів у такий спосіб реалізувати свій біль, а іншого способу це зробити не було».
Кость Борисюк: «Митець – це вільна людина, яка не може жити навіть у золотій клітці. Пам’ятаю Миколу ще зі студентських років, бо вже тоді він яскраво виділявся. Було важко творити у державі, вживатися у дух провінції, жити і вільно творити у тій дійсності могли тільки генії. Він був таким».
Наталка Кумановська: «Його мати розповідала, що ще п’ятирічним хлопчиком він взяв скарбничку з грошима і пішов до сільпо, щоб купити фарби, олівці та альбом. Він жив у селянській родині, яка не могла зрозуміти цих творчих поривів, тому Микола малював десь за сараєм, ховаючи свої роботи між корінням дерева».
Микола Кумановський: «Всі ці комуністичні структури суспільного буття, спілки письменників, художників, оці общинні та родові клани, все це не для мене. Я так собі думаю, що орел літає один, а горобці – зграями».
Наталка Кумановська: «Він був несамовитою артистичною натурою. Коли ми познайомилися, Микола не дуже вирізнялася на фоні інших хлопців, але спілкуватися з ним – це було щось неймовірне. Якось у львівській кав’ярні розлилася кава на стіл, біля нас з ганчіркою стоїть офіціантка, а Микола бере ложечку, домальовує плямці ніжки, хвостик, голову, гривку і сліди – і коник біжить. Потім бере коника, рукою згрібає і обережно кидає коника мені в долоню. Офіціантка мала змогу переглянути справжнє кіно.
Ірина Артушевська: «Ми жили у радянському суспільстві, але кожен з нас намагався піднести духовно і культурно того, хто був поряд. Дивлюся на образи Миколи Івановича і вони не викликають відрази, і мені здається, що йому жаль своїх героїв, і з тим жалем він пішов. А мені жаль, що фільмові цьому двадцять років, і нічого докорінно не змінилося».
Віра Кумановська: «Це була чудова людина, у нього – прекрасні діти, йому пощастило з дружинами, чого там гріха таїти. Все у нього було класно, а що з ним робилося я не можу пояснити. Це була якась включена програма самознищення, суть якої я не розумію досі. З ним було важко, а без нього ще важче».
Микола Кумановський: «Я переглядав журнали з малярства , але не знаходив там чогось такого, що імпонувало б мені повністю, аж доки не відкрив для себе символічні ряди і дійшов до чорного гумору. Я в певній мірі є дитям чорного бачення світу, але не такого, що веде в нікуди, а такого, що виводить з пітьми, через смерть у нове життя».
Віктор Вербич:
Не судім Художника, братове,
Мірками не міряймо земними.
В кожнім слові він живе любов‘ю,
Чує душу променя й травини.
Не картаймо за його злиденність,
І незрозумілість, і дивацтва,
За відсутність в суєті щоденній,
За нерозбазарене багатство.
Не втискаймо у прокруста ложе.
Не нав‘язуймо сумнівних істин.
Не судім за те, що він не може
Посередністю, як ми, прожити.
Знищує художника не горе.
А солодко-праведна облуда.
Порадіймо, доки він ще поряд.
Не вбиваймо, як уже не буде.
Віктор Наумчик: «Невідомо, чи взагалі він хотів би сьогодні чути щось про себе. Микола дорожив справжньою дружбою, вважав розмови з друзями сповіддю, і казав, що не варто сповідатися людині, яка не знає, що в тобі росте. Він все життя шукав товариша сильнішого за себе. І мені здається, таки не знайшов».
Віктор Федосюк: «Образ Микола поки складається із окремих моментів, окремих спогадів, а хочеться, щоб він став об’ємним. Саме через це треба збирати ці пазли і творити образ справжнього генія, який буде змога осмислювати і переосмислювати».
Віктор Корсак: «У кожної людини є дана Богом місія. Микола Кумановський мав місію оці трансцендентні істини Бога втілювати на своїх полотнах. Суспільство потребує таких солдатів, які допоможуть нам вистояти, бо цей митець насправді загинув у боротьбі з дисонансом, що розривав його зсередини. А у нас усіх є місія зробити так, аби смерть генія не була марною, говорити про ці важливі речі та залишити цю мудрість надовго».
Микола Кумановський: «Мистецтво насправді не є потрібне народу, бо потрібне воно лише тим хворим людям, що його творять, отим хворим душам, що можуть плакати від того, як гарно вранці щебече соловейко».
Відразу безмовно домовилися залишити сльози, смуток, і як люди свідомі й сильні, яким був і він, не просто згадати цю цікаву й багатогранну особистість, а й поговорити про митця у суспільстві загалом. Згадували не просто про батька Луки та Іванки, про дідуся Данила, про друга і товариша, про чоловіка та вчителя, а передусім – про митця.
Для того, щоб якось контактувати з Миколою, гості мали змогу переглянути про нього фільм двадцятилітньої давнини, а «Таблоїд Волині» пропонує вам імпровізований діалог завжди живого у своїх картинах митця та шанувальників його таланту.
Зоя Навроцька: «Коли в останню з наших зустрічей Микола переглядав підготовлені фотографії його робіт для каталогу, він гортав сторінку за сторінкою і дивувався, що встиг стільки всього зробити. Потім подумав і сказав, що краще замість всього цього він жив би. Тобто ці твори – це його життя».
Леся Корсак: «На відміну від інших, я не так багато часу була знайома з цією великою людиною, але можу казати про те, що саме він привів мене, лікаря за фахом, у світ високого мистецтва. Моєму чоловікові на ювілей батьки замовили картину Кумановського «Явління», де зображені три янголи, і вона оселилася в робочому кабінеті Віктора, бо вдома цьому витвору було мало місця. Згодом ми познайомилися з автором, і зачудувалися тим, наскільки він поєднує у собі реальне і нереальне. Наш товариш із Москви, що чудово розуміється у мистецтві, настільки вподобав собі стиль Кумановського, що попросив купити якусь картину для нього. Ми довго вибирали, і вийшло так, що купили відразу 27 полотен, не маючи жодного бажання дарувати комусь хоч одне з них. Згодом придбали ще більше його картин, і з’явилася ідея створити галерею, аби всі охочі могли долучитися до цього справедливого сарказму генія та філософської глибини його робіт. Власне, поштовхом для створення «Арт-кафедри» став Микола Кумановський.
Микола Кумановський: «Колись у племен був такий звичай: всі сідали в коло і слухали одне одного, хто говорив найбільш переконливо і влучно, на того накидалися і розривали. А через кілька днів після того згадували його і хвалили за його гострий розум і невимовний талант. Тобто, вони вбивали людину, щоб отримати змогу захоплюватися нею. У нас зараз відбувається щось схоже…»
Іван Корсак: «На таких вечорах прийнято говорити лише прекрасні слова, то закономірно. Разом з тим, це спрощує людину, робить образ пласким, а не об’ємним. Микола Кумановський не ангел ні у житті, ні у творчості, але у Всевишнього є точна електронна вага, в якій на одну шальку кладуть прогріхи людини, а на іншу – всі її добрі діла. Говорячи про Миколу, ці шальки навіть вагатися не будуть, бо його величезна подвижницька творча робота залишиться назавжди і буде гідно оцінена. Якщо в літературі є «магічний реалізм», то картини Кумановського – це такий собі «магічний символізм». У Миколи є картина «Сон», де зображена людина у стані сну, в неї з вуха росте дерево, а на ньому – птаха, що дзвонить у дзвін. Це полотно повинно будити людей і нагадувати нам про достойність нашого ймення».
Микола Кумановський: «Я не той художник, що повчає, що наставляє на якийсь шлях. Просто ми всі – трагічні особистості, але стараємося не говорити про це, не помічати цього, але насправді ми всі перебуваємо у великій пастці. Пам’ятаю стан, в якому створювалися картини – це такий собі страшенний і шалений абсурд, що якби мені поламали пальці, я б того тоді не відчув. Малював марш самоспалення, в якому беззахисні жінки палять себе самі, бо хотів у такий спосіб реалізувати свій біль, а іншого способу це зробити не було».
Кость Борисюк: «Митець – це вільна людина, яка не може жити навіть у золотій клітці. Пам’ятаю Миколу ще зі студентських років, бо вже тоді він яскраво виділявся. Було важко творити у державі, вживатися у дух провінції, жити і вільно творити у тій дійсності могли тільки генії. Він був таким».
Наталка Кумановська: «Його мати розповідала, що ще п’ятирічним хлопчиком він взяв скарбничку з грошима і пішов до сільпо, щоб купити фарби, олівці та альбом. Він жив у селянській родині, яка не могла зрозуміти цих творчих поривів, тому Микола малював десь за сараєм, ховаючи свої роботи між корінням дерева».
Микола Кумановський: «Всі ці комуністичні структури суспільного буття, спілки письменників, художників, оці общинні та родові клани, все це не для мене. Я так собі думаю, що орел літає один, а горобці – зграями».
Наталка Кумановська: «Він був несамовитою артистичною натурою. Коли ми познайомилися, Микола не дуже вирізнялася на фоні інших хлопців, але спілкуватися з ним – це було щось неймовірне. Якось у львівській кав’ярні розлилася кава на стіл, біля нас з ганчіркою стоїть офіціантка, а Микола бере ложечку, домальовує плямці ніжки, хвостик, голову, гривку і сліди – і коник біжить. Потім бере коника, рукою згрібає і обережно кидає коника мені в долоню. Офіціантка мала змогу переглянути справжнє кіно.
Ірина Артушевська: «Ми жили у радянському суспільстві, але кожен з нас намагався піднести духовно і культурно того, хто був поряд. Дивлюся на образи Миколи Івановича і вони не викликають відрази, і мені здається, що йому жаль своїх героїв, і з тим жалем він пішов. А мені жаль, що фільмові цьому двадцять років, і нічого докорінно не змінилося».
Віра Кумановська: «Це була чудова людина, у нього – прекрасні діти, йому пощастило з дружинами, чого там гріха таїти. Все у нього було класно, а що з ним робилося я не можу пояснити. Це була якась включена програма самознищення, суть якої я не розумію досі. З ним було важко, а без нього ще важче».
Микола Кумановський: «Я переглядав журнали з малярства , але не знаходив там чогось такого, що імпонувало б мені повністю, аж доки не відкрив для себе символічні ряди і дійшов до чорного гумору. Я в певній мірі є дитям чорного бачення світу, але не такого, що веде в нікуди, а такого, що виводить з пітьми, через смерть у нове життя».
Віктор Вербич:
Не судім Художника, братове,
Мірками не міряймо земними.
В кожнім слові він живе любов‘ю,
Чує душу променя й травини.
Не картаймо за його злиденність,
І незрозумілість, і дивацтва,
За відсутність в суєті щоденній,
За нерозбазарене багатство.
Не втискаймо у прокруста ложе.
Не нав‘язуймо сумнівних істин.
Не судім за те, що він не може
Посередністю, як ми, прожити.
Знищує художника не горе.
А солодко-праведна облуда.
Порадіймо, доки він ще поряд.
Не вбиваймо, як уже не буде.
Віктор Наумчик: «Невідомо, чи взагалі він хотів би сьогодні чути щось про себе. Микола дорожив справжньою дружбою, вважав розмови з друзями сповіддю, і казав, що не варто сповідатися людині, яка не знає, що в тобі росте. Він все життя шукав товариша сильнішого за себе. І мені здається, таки не знайшов».
Віктор Федосюк: «Образ Микола поки складається із окремих моментів, окремих спогадів, а хочеться, щоб він став об’ємним. Саме через це треба збирати ці пазли і творити образ справжнього генія, який буде змога осмислювати і переосмислювати».
Віктор Корсак: «У кожної людини є дана Богом місія. Микола Кумановський мав місію оці трансцендентні істини Бога втілювати на своїх полотнах. Суспільство потребує таких солдатів, які допоможуть нам вистояти, бо цей митець насправді загинув у боротьбі з дисонансом, що розривав його зсередини. А у нас усіх є місія зробити так, аби смерть генія не була марною, говорити про ці важливі речі та залишити цю мудрість надовго».
Микола Кумановський: «Мистецтво насправді не є потрібне народу, бо потрібне воно лише тим хворим людям, що його творять, отим хворим душам, що можуть плакати від того, як гарно вранці щебече соловейко».