Василь Столяр: У Донецьку я був бандерівцем, а в Луцьку називали москалем

11 квітня 2016

Василь Столяр є одним із найвпливовіших та найуспішніших волинських бізнесменів. У 90-ті він відкрив першу в області приватну охоронну фірму – «Феміда-Інтер». Саме коштами Столяра свого часу був врятований футбольний клуб «Волинь» та багато років підтримувалося спортивне життя в районах області.
 
У 2006 році Василь Столяр пішов в політику, і відтоді вже третю каденцію поспіль є депутатом Волинської обласної ради.
 
11 квітня Василь Столяр святкує день народження. Приєднуючись до привітань друзів і колег, «Таблоїд Волині» із кількох інтерв’ю підготував «Словопортрет» іменинника.
 
* * *
 
Тато мій військовий, мама – санітарний лікар. Тато родом із Вінницької області. Мати – росіянка, зі Ставрополя, тривалий час жила в Дагестані, коли там була війна. Я закінчив факультет приготування їжі, хоч хотів на економічний. Та мудрі люди порадили факультет технології та організації громадського харчування. У нас в родині всі чудово готують, особливо бабуся.
 
* * *
 
Коли мені розказують, начитавшись інтернету, що можна їсти, а що ні – для мене все це казки Віденського лісу. Шість років я це вивчав в інституті. Ми вивчали шість предметів із хімії, в тому числі біохімію, розглядали всі хімічні процеси, які відбуваються під час варіння чи смаження, що є у напоях, а чого немає. Пам’ятаєте радянські ресторани? Ви не могли там взяти дві котлетки до гарніру, бо настільки була прорахована ця порція по вітамінах, по жирах, по білках, по сахарозі і фруктозі, що не можна було ні додати, ні відняти. Можна було взяти дві порції, але не дві котлети. А скільки галасу було довкола рибних днів! Не смачно, не ситно, ще й часом рибні консерви змушували їсти. Фактично вівторок і четвер були розвантажувальними днями, хоча ніхто цього не говорив. Ти не поїв рибну страву – і добре. Бо просто змусити людину дотримуватися якоїсь дієти дуже складно. А насправді держава турбувалася про здоров’я нації. У моєму ресторані (ресторан «Альтаміра», – ред.), до речі, і зараз вівторок та четвер – рибні дні.
 
* * *
 
Або взяти націнки у ресторанах. Колись сто відсотків націнки дозволялося тільки у ресторанах вищої категорії. Таких в СРСР було два, в одному з них – у Миколаєві «Асоль» – я працював. Були ресторани першої категорії, друга і третя – це вже кафе. Залежно від категорії мав бути і посуд у закладі. Якщо вища категорія – кришталь, мельхіорові або срібні прибори. У першій категорії — скло, порцеляна. А зараз? За пластмасові і порцелянові тарілочки ціна однакова.
 
* * *
 
Моя мати і сестра чудово готують, я – так собі, але все ж готувати вмію. Індичку гарно запікаю. Добре роблю картоплю по-партизанськи. Хто їздить на полювання – той знає, що то за страва. Картопля кидається у жар і накривається відром із соломою. Зверзу можна покласти бочок, сальце. Воно притомиться з картоплею – клас. Я навчився цього на цілині у Брянську. Там краї партизанські, Ковпак партизанив, той рецепт з тих часів зберігся. Але головне – готувати треба з душею, тоді буде смачно.
 
* * *
 
За чим найбільше жалкую з радянських часів, так це – за духом добросусідства, який ми втратили. Не міжнародного, а добросусідства по кухні, по під’їзду. Як було раніше? Прийшов до сусіда: «Позич півбуханки хліба». На. Позич до авансу десять рублів – на. А чи відкриє зараз вам двері сусід? Не кожен. Ми розуміли колись, що всі однакові. Олігархів, умовно кажучи, було 10 відсотків, ще стільки ж бомжів, а решта – 80 відсотків населення були в рівних умовах. Кожен готував собі відпустку і на це були гроші, планував купити холодильник, потім телевізор, а там і квартиру отримати. Все по плану було. Це є і в Америці, і у всій Європі. 
 
* * *
 
Не хочу називати прізвища деяких депутатів минулої каденції, але я їм казав: «Ви не думайте, що вам буде погано за те, що ви робите. Погано буде вашим дітям, і онукам. І не кажіть потім, що медицина погана. Це все ваші вчинки». Вони вважають, що світ трьохвимірний, а я думаю, що він – чотиримірний. Люблю ці речі філософські. Люди думають, що вони такі довершені. Насправді людина це – та сама тварина, тільки з вищою формою самосвідомості. Чому Мойсей так довго водив євреїв по пустелі? Щоб із свідомості вибити навіть згадку про те, що можна вкрасти. Такі речі повинні бути в голові кожного на підсвідомому рівні. Слово «красти» має бути відсутнім. Нормальні батьки нічого поганого свою дитину навчити не можуть. Вони вчать: не обманюй, не кради, не вбивай, тобто всі ті християнські цінності, які записані у Святому письмі. А у нас як буває? Зробив щось погане, побіг до церкви: «Ой батюшка, може вам вікно в храмі вставити?». Відмолив гріх. Спрощую трохи ситуацію, але так є. 


 
* * *
 
Вважаю, що ліпше чинити так, щоб не було чого відмолювати. Можна поставити іконку і молитися вдома. Я молюся. Дружина моя – набожна людина. Щодня молюся, і за ворогів та недругів в тому числі. Я холерик, тому з недругами особливо важко. Віра – це віра, а церква – це церква, там все більш матеріальне. Скажуть, що богохульник, але дарма. Знаю таких священиків, що їм молитися і за все життя своїх гріхів не відмолити. Хіба я церквам не допомагав?
 
* * *
 
Коли я починав працювати, було набагато легше – податків не платили. Почав з того, що возив продукти у Миколаїв. Картопля, гриби, протерті ягоди – все це було у волинських магазинах. Скупляв і возив у Миколаїв. У нас картопля по 10 копійок, а там – карбованець. Я по 80 копійок віддавав. Зате у Луцьку не було цукерок, халви, згущеного молока. По бартеру міняв. Взагалі бартерна система працює правильно, стосунки між людьми мають бути бартерними. Сьогодні ти мені допоміг, завтра – я тобі. Без корисливих мотивів. Просто допоміг – і всім добре.
 
* * *
 
На початку дев’яностих доводилося навіть «МАЗи» ганяти у Гвінею Бісау. У нас він коштував 5 тисяч доларів, а там – 50 тисяч. Візи транзитні відкривав у Москві, весь паспорт був у штампах. Якось через Португалію їхали контрабасом, і поліція зупиняє. Товариш щось пояснює їм, а я – неголений, підозрілий. Поліцай подивився і каже: «Мафія? Тюрма?». «Яка мафія? Україна», – відповідаємо. Коли почули про «юкрейн», настрій у них відразу помінявся. «О, Юкрейн, Юран гуд! Дві пляшки пива – два голи». Виявляється, тоді у двох португальських командах грали два футболісти з СРСР. І один з них – наш Юран. І нас відпустили, ми спокійно доїхали. Так футбол допоміг краще, ніж англійська мова. 
 
* * *
 
Я не з тих, хто наводить порядок. Мені б щось конкретне робити. Хоча міг колись піти у Верховну Раду. Це коли Катерна Ващук вперше ішла по Горохівському району. І напевне пройшов би. Тоді займався закупівлею м’яса по всій області, у тиждень відправляв 100 тонн на Москву. І аграрники казали мені: «Іди». Не захотів. Тоді можна було пройти просто так. Потім ще раз пропонували по тому ж Горохову, але вже треба був великий ресурс. Хоча ніколи не кажи «ніколи». Хто його знає, все може змінитися. Давайте будемо відвертими: про Луцьк в Україні більше дізналася не через наших народних депутатів, а завдячуючи мені і …футболу. У Донецьку, Луганську і в Криму всі думали, що Володимир-Волинський – це обласний центр Волині. Про Луцьк мало хто знав. А у мене номерний знак на автомобілі «Луцьк».
 
* * *
 
Речизмом не страждаю. На полювання їду «джипом» і від того у декого волосся дибки стає. Бо вони б таку машину шкодували. А чого її шкодувати? Я купив її, щоб мені було комфортно їхати і на полювання. В одних мештах можу ходити, поки каблуки не постираються. Коли мою хату спалили, я вискочив на вулицю у формі першої «Волині». Дуже любив цю футболку вдома одягати. У кожного є якісь улюблені речі…


 
* * *
 
Навіщо вчитися на своїх помилках, коли можна повчитися на батькових? Я весь час це повторюю синам. Вони пручаються, але я жорсткий у цих питаннях. Хочете заробляти? Працюйте, вперед! Вкрадеш – сядеш у тюрму. Я прожив цікаве і складне життя. Був навіть хуліганом у школі. І коли вступив до інституту, мої педагоги були в шоці. Так що маю право їм щось радити розумне. Мажорських речей не дозволяю. Наказав жорстко: не дзвоніть мені, коли вас по п’яні зупинить ДАІ. Відмазувати не буду.
 
* * *
 
Те, що відбулося на Майдані, я прогнозував, мабуть, ще за рік, а то й більше. Не раз казав і покійному Клімчуку (Борис Клімчук – екс-голова Волинської облдержадміністрації, – ред.), і його заступникам. Не було в історії таких фактів, щоб Західна Україна схилила голову. Ні перед ким! А у нас що відбувалося: до людей ставилися, як до бидла, донецькі сиділи в судах і прокуратурах, простих людей обкрадали, бізнесменів обкрадали, бізнес відбирали на раз-два. І коли я казав деяким столичним політикам про те, чим це все закінчиться, вони сміялися в очі: мовляв, ми приженемо до вас харківський і донецький «Беркут» і покажемо. Вони не розуміли, яких людей хочуть поставити на коліна. Хай би почитали історію: не було такого, щоб Західна Україна схилила голову, і не могло бути цього разу.
 
* * *
 
Між західними та східними українцями різниця відчувається дуже сильно. Схід не має своєї історії. Що таке Донецька і Луганська область? Колишня каторга, куди відселяли кримінальних елементів та неблагонадійних людей. На сході люди – більш виконавського складу, їм сказали – вони зробили. А ми – інші, ми вперті, затяті, будемо за своє стояти до останнього, навіть якщо і не праві.
Протистояння відчувалося завжди. У Донецьку я був бандерівцем (Василь Столяр вищу освіту здобував у Донецьку, – ред.) , а сюди приїжджав – називали москалем.
 
* * *
 
Хоча багато в чому протистояння між західною і східною Україною створене штучно. Наприклад, що стосується мови. Я – з сім’ї військового, в побуті ми спілкувалися російською, вчився в російській школі, і досі мені зручніше розмовляти цією мовою. Я знаю українську, але коли поспішаю висловити думку, заплутуюсь, збиваюся і, зрештою, все одно переходжу на російську. Насправді, мова – це десяте питання. Українцям вкладають у голови не ті завдання. Ну, скажіть, є принципова різниця – «ковбаса» чи «калбаса»? Спочатку треба навчитися робити її такою, щоб можна було їсти і не соромно було продавати на експорт. А як назвати – потім розберемося.
 
* * *
 
Багато моїх друзів поїхали звідти. Хто в Київ виїхав, і до Луцька приїхали з сім’ями теж. До речі, одна сім’я живе більше року в мене в готелі. Вони реально все покинули там. Біда у людей. А от з рідними, яких багато і в Росії, і в Білорусі, не спілкуємося. Ми «бандеровци» для них. Але і їх зрозуміти можна. Коли подивишся російське телебачення кілька днів, реально нас можна зненавидіти. Вони показують сюжет про події на наших бурштинових територіях і коментують: бандерівці змушують людей працювати на копальнях під дулами автоматів. От де пропаганда і ідеологія діє! А в нас немає ні пропаганди, ні ідеології. Коли вчився у Донецьку, мене просили сказати що-небудь українською мовою, а потім називали бандерівцем. А я цим страшно гордився, бо відчував у цьому слові «бандерівець» страх і повагу. Хоча сам, на жаль, в ті часи зовсім нічого не знав про Бандеру.


 
* * *
 
Історія не знає випадків, коли вдалося навести порядок через «поговорити». Усі держави створювалися через воєнні конфлікти. Ми були таким крейсером під назвою «СРСР», йшли собі вперед разом з іншими республіками, а потім розділились, і що робити далі – не особливо задумувалися. Бо звикли жити за вказівками. А коли опам’яталися років через десять, навколо – діра на дірі. Усе, що сьогодні відбувається, – жахливо, але це – наш шлях, пройшовши через який, ми нарешті станемо цілісною і справді незалежною державою. Такий закон природи: щоб отримати – треба втратити.
 
* * *
 
Важко сказати, чим це все закінчиться. Домовлятися з сепаратистами – не вийде. Вони вбивали, і якщо домовлятися – треба давати амністію. А як пояснити матері, яка втратила сина, чому його вбивцю пробачили? Воювати – так воювати! Треба визнати, що у нас немає іншого виходу, що ми мусимо дати відсіч.
 
* * *
 
Людям насправді треба від держави зовсім мало: мати можливість заробляти гроші. Чиновники не розуміють, що коли люди працюють і отримують нормальну зарплату, в них у голові немає революцій. Вони думають, куди дитину відправити на навчання, як новий паркан біля хати збудувати, куди поїхати на відпочинок.
 
* * *
 
Приходить нова влада, українці вкотре чекають обіцяних змін, а зміни відбуваються тільки в прізвищах людей, які отримують владні повноваження і риють нові канали для відкачування фінансових потоків. А чого не перекрити ці потоки? Є звичайні закони економіки, та й здорової логіки: буде багата держава – будуть багаті люди, і всім вистачить, всім буде добре.

+1
+2
-1

Коментарі

Ні,це не просто українець."Василь Столяр є одним із найвпливовіших та найуспішніших волинських бізнесменів."П...ц.

Називаєте речі своїми іменами!!! Він бандит, та рекітир. І зараз прибрав до рук бурштиновий бізнес.

Додати новий коментар