Міський голова Луцька розповів про особисте життя

30 Серпня 2015
Як холодна погода допомогла познайомитися із майбутньою дружиною, чому батьки забрали до себе їхнього первістка та за що Марія Романюк досі «терпить» свого чоловіка – міський голова Луцька Микола Романюк розповів в інтерв’ю газеті «Волинь-нова».

***
Я пам'ятаю все – і день, і годину, коли ми з майбутньою дружиною Марією познайомились. Це було 11 вересня 1977 року. Тоді я був першокурсником Львівського лісотехнічного інституту. Для нас організували похід до театру опери і балету. Ще в антракті я звернув увагу на дівчину, яка вчилась на одному зі мною курсі, тільки в іншій групі. А коли з театру поверталися в гуртожиток, то, пригадую, було прохолодно, і це стало, по суті, приводом для нашого знайомства. Я зняв свого піджака і запропонував Марії. Вона не відмовилась. Ми з дружиною цей день, до речі, завжди згадуємо як день нас двох. Ми навіть подарунками обмінюємось. Цей день, здається, навіть більш значимий, ніж саме весілля.

***
Справа не в чорних бровах чи смерековому стані, як співається у пісні. Це той випадок, коли якась Господня сила посприяла, аби наші душі зблизились. Все ж твориться на небесах...

***
Весілля було на третьому курсі. Тобто минуло два роки до нього від дня знайомства. А вивчали ми одне одного, як ви кажете, у туристичних походах, у студентському будівельному загоні. Ми разом із Марією часто бували в Карпатах. Коли уже тепер я показав дружині фотознімок, де вона на височенній скалі, то Марія сказала: «Боже, куди тільки я не вибиралась за тобою!».

[caption]
На концерті з нагоди 50-річчя творчої кар’єри народної артистки Людмили Приходько[/caption]

***
У 27 жовтня 1979 року ми одружились. А було у нас, по суті, два весілля. Зареєстрували ми шлюб у Бурштині Івано-Франківської області, звідки родом Марічка, а в наступні вихідні, то вже був початок листопада, – на Рівненщині знову зібрали гостей. Така воля мого тата, який сказав: «Нє, я сина першого женю, і в нас вдома теж буде весілля». Тоді модними були вокально-інструментальні ансамблі. Але тато забракував їх: «Не розуміюсь на тих тарілках». Поїхав у Сенкевичівку, що в Горохівському районі, і найняв духовий оркестр. Був дуже задоволений: «Ото буде музика!». Тоді, коли весілля було у Золочівці, ми і повінчались.

***
Зараз про таке можна розповідати – з інституту не виженуть, що, звичайно, могло б бути, якби тоді хтось доніс у деканат. Те, що ми маємо повінчатись, було само собою зрозуміло. Це питання, як кажуть, не обговорювалось, бо я виріс у родині, яка шанувала церкву. Татова тітка була сестрицею у храмі – в нашій хаті проскурки пекли. Моя мама у хорі церковному співала. Тож у неділю 4 листопада, о сьомій годині ранку ми з Марією поїхали у сусіднє село Вербень. І там священик – той самий, що правив і в Золочівці, пов'язав рушником нам із Марією руки. З нами їздили ще дружка і сват, які під час таїнства вінчання тримали корони над нашими головами. Коли гості почали сходитись, то ми вже були вдома.

[caption]
Проголосувати за нового президента Микола Романюк прийшов разом із дружиною. Травень 2015 р.[/caption]

***
Оскільки я був громадським активістом і навіть мав дозвіл на вільне відвідування лекцій, то ректорат дав нам кімнату. Хоча це гучно сказано. Бо кімната та – це приміщення на стику двох гуртожитків – запасний вихід, переобладнаний у сяке-таке житло. А вже як наш старший син Володя народився, то я одержав кімнату в одному з блоків гуртожитку, тобто ми мали сусідів-студентів. Із цим періодом у мене пов'язано багато спогадів. Колись же не було ніяких памперсів – пелюшками обходились. Тож наша кімната була поснована мотузками, щоб сушити їх після прання. Дитину треба купати. А ми з Марією не знаємо, з якого боку підступитися, як вгадати, чи нормальна температура води. А підказати нікому. Десь через тиждень приїхали моя мама, тато. Радість у них яка – це ж перший внук народився (тепер я знаю, що це таке). Виявляється, дуже просто – мама ліктем торкнулась води у ванночці і визначила, чи можна вже класти дитину. Кінчилось тим, що Володю мої батьки забрали до себе. І був він з ними, аж поки ми з Марією інститут закінчили.

***
Оскільки я мав направлення на навчання з Луцького меблевого комбінату, то мусив із дипломом обов'язково вернутись сюди. Працював майстром у цеху, а дружина – у конструкторському бюро. Якщо хтось пам'ятає стінку «Волинь», то і Марія причетна до проектування окремих її деталей. А жити нема де. Знайшли ми квартиру, як пригадую, на вулиці Педагогічній. Тітка Віра і дядько Василь, в яких дітей своїх не було, взяли нас до себе. Жили ми з ними в одній хаті, де нам виділили кімнату. А першу свою квартиру ми одержали на Київському майдані вже тоді, як я в комсомолі працював. Власне, дружина, яка залишилась на меблевому комбінаті, одержала її. Не забуду, як повернувся з Москви — з ХІІ Всесвітнього фестивалю молоді і студентів, делегатом якого був, і тут така радість. Переїжджати було просто, бо пожитків небагато мали. Потихеньку ремонт зробили – самі шпалери клеїли, марафет наводили.

[caption]
Голосувати разом із дружиною – традиція. Лютий 2010 р.[/caption]

***
Часом задумуюся: за що вона мене так довго терпить? І відчуваю провину перед нею, гріх за те, що мало уваги приділяв їй. Я вдячний дружині за допомогу, підтримку, розуміння, чисто жіноче співчуття. Є такий вислів: «Найкращий друг – це дружина». Так можу сказати і я. А ще, і це без перебільшення, завдяки дружині я досяг у житті того, що маю. Через постійну зайнятість, особливо, як був призначений на посаду голови обласної держадміністрації, ми навіть мало бачились. Бувало, по два-три дні лише телефоном спілкувались. І вже дружина звикла чути фразу: «Марійцю, почекай». «Я вже чекаю більше тридцяти років і зрозуміла, що це в тобі не лікується», – відповідає вона на ці слова. Я вдячний Богові за таку дружину, яку люблю, ціную, шаную, поважаю. Я цього не приховував і не приховую.

[caption]
Виборча дільниця – найпопулярніше публічне місце, де фотокамери ловлять Миколу Романюка разом із дружиною[/caption]

***
Із часом стаєш мудрішим і по-особливому дорожиш істинними цінностями сім'ї. І вже Марія каже мені: «Дітьми ти не займався, то, слава Богу, хоч внукам більше уваги приділяєш». А їх у нас троє: найстарша Анна-Марія – дочка Володі, молодші Тарас і Уляна – діти Валентина. Як правило (і це теж в останні роки), неділя – це день, коли до нас приїжджають сини, внуки. Я готую шашлики, ще щось. Як мінімум два рази на місяць ми разом. А цього року у липні навіть вдалося під час моєї відпустки зібрати всіх на Світязі. Це були приємні і незабутні миті спілкування на природі. Якось моя мама зателефонувала і спитала, що роблю. А я якраз був із малечею і сказав: «Купаюся у внуках». Це такий дарунок долі!

[caption]
На День незалежності в центрі міста[/caption]
0
Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter