Луцький бізнесмен Леонід Джулінський: Успіх – не для «понтів»

23 травня 2016

Текст: Людмила ЯВОРСЬКА

Луцький бізнесмен Леонід Джулінський – власник торгових центрів «Гостинець» та «Караван», ринку «Пасаж», виробничо-комерційної фірми «Домінанта». Займаючи серйозну нішу у місцевому бізнес-середовищі, Джулінський є людиною абсолютно непублічною. Аби зрозуміти рівень цієї непублічності, варто одного факту: навіть всюдисуща система Google не має жодного фото цього бізнесмена.
 
Він не дає інтерв’ю газетам і телебаченню, не займає перші ряди на офіційних заходах, куди влада традиційно запрошує найвпливовіших та найзаможніших, не афішує своє ім’я у списку спонсорів благодійних заходів. Хоча насправді про щедру меценатську діяльність Джулінського добре знають і місцеві церковники, і фонди, і знедолені. Цей чоловік має високу державну нагороду та шість найвищих орденів Української Православної Церкви, а ще – тричі визнавався Людиною року Волинського краю саме за активну благодійну діяльність.
 
У розмові із «Таблоїдом Волині» бізнесмен розповів, в яких умовах починав свою кар’єру «на шабашках», що для нього є успіхом та яку роль в його житті відіграють мрії.
 
– Ви – родом не із Волині. Розкажіть про свою сім’ю і місце, де пройшли перші роки життя.
 
– Я сам родом зі Львівщини. Наше село Боєвичі розташоване на межі із Польщею, за сім кілометрів від кордону. Батьки – сільська інтелігенція. Мати працювала сільським бібліотекарем, батько – інженером у Червоноградському гірничо-видобувному технікумі.
 
Так склалося, що вони розлучилися, і близько чотирьох років мама виховувала мене сама. Уся домашня чоловіча робота лягла на мене. Тому доглянути худобу, свиней, накосити трави – це для мене була не проблема. Вставав о 4-5 ранку, гнав корову на випас, в обід – додому, тоді – знову на поле. Одним словом, дитинство не назвеш безтурботним.
 
Через трохи мама вийшла заміж, у мене з’явилися менші брат і сестра, на сім і десять років молодші.
 
– А хто ви за освітою?
 
– Після закінчення школи мріяв стати військовим, вступав у Ленінградське вище інженерно-морське училище – на підводника, але не взяли за станом здоров’я. Думаю, то швидше так записали, бо не був хворим чи хворобливим. Ще у школі активно займався спортом – і бігав, і на лижах їздив, і в волейбол грав. Після закінчення навчання отримав відзнаку як кращий спортсмен району і – направлення у Луцький педінститут на факультет фізичного виховання.
 
Нашу сім’ю я б не назвав навіть середнього рівня, швидше – бідною. У старших класах якраз ще хату добудовували, тому всі гроші йшли на будівництво. У Луцьк я поїхав із десятьма карбованцями, частину витратив на дорогу і в Луцьку опинився із п’ятьма карбованцями і п’ятьма копійками.

…влаштувався розвантажувати вагони. За шість-сім років, протягом яких я мав такий підзаробіток, розвантажив не одну сотню вагонів. Чого тільки там не було: і крупа, і борошно, і цемент…

 
– Серйозний стартовий капітал. Пам’ятаєте свій перший день у Луцьку?
 
– Пам’ятаю, стояв на автовокзалі, в кишені – п’ять карбованців, у місті – ні друзів, ні знайомих, і тут підходить до мене чоловік. Мабуть, ангел-охоронець був на моєму боці і подарував мені успішний випадок. Той чоловік виявився таксистом і запропонував місце для проживання. Його напарник день як одружився, і місце було вільним.
 
Кімнату здавала дуже хороша родина, до речі, теж – із Львівщини. Вони мене «підгодовували», серйозно допомагали.
 
Але я теж не гаяв часу. За кілька днів влаштувався розвантажувати вагони. За шість-сім років, протягом яких я мав такий підзаробіток, розвантажив не одну сотню вагонів. Чого тільки там не було: і крупа, і борошно, і цемент. Але треба було якось виживати. З дому допомоги було нічого чекати – будували хату, двоє маленьких діточок. На другому курсі я вже сам привозив додому гроші.
 
– Раніше хлопці не боялися важкою працею заробляти гроші, чого не скажеш про сучасну молодь. Вас це не дратує, коли бачите, як молоді здорові хлопці бояться, умовно кажучи, забруднити руки, підняти зайвий кілограм?
 
– У сучасної молоді – інша мотивація, інші погляди на життя й інші методи заробляння коштів. У мене – троє синів, то я маю змогу спостерігати за новим поколінням.
 
Раніше фізична праця була дуже престижною, тепер – сучасні технології, інші можливості. Та й треба бути справедливим: молодь стала більш лінивою, вони краще будуть мати менше, будуть задовольнятися тим, що є, аніж перепрацьовувати. У нас були інші погляди.

 Під час «Волинського благовісту» у 2010 році Під час «Волинського благовісту» у 2010 році
 
– Після закінчення вузу працювали за спеціальністю?
 
– Недовго. Працював інструктором з фізичної культури в одній будівельній фірмі, а через півроку мене забрали в армію. Відслужив, одружився, народився син, і треба було думати, як забезпечувати молоду сім’ю.
 
Пощастило познайомитися з хлопцями, які будували об’єкти сільськогосподарського призначення. Мене запросили на «шабашки» (у радянські часи – вид тимчасового підзаробітку на будівництві, – авт.). До речі, ми будували в Луцьку склад на Яровиці, який зараз зносять і будують житловий комплекс.
 
На «шабашках» я пропрацював років 17. Був і простим помічником зварювальника, потім – зварювальником, це вже більш оплачувана робота. Тоді навчився зварювати на висоті, це приносило ще більше грошей. Із часом став бригадиром, а тоді – організував і свою невеличку фірму, ми надавали будівельно-монтажні послуги.
 
– А коли з’явилася «Домінанта»?
 
– «Домінанту» створили у 1993 році. У той час починати бізнес було непросто, в країні – криза, страшна інфляція. Виживали переважно від перепродажів. Купували ходовий товар, їхали закордон і продавали. Із четверга до неділі щотижня були на виїзді, фактично жили в машині, про готелі навіть мови не було. Що тільки не продавали: відра, тазики, ланцюги, горщики, ванночки…
 

…90ті – це роки рекетирських розборок, на мене було два замахи. І стріляли по мені, і побили дуже тяжко…

 
– А як вам здається: тоді чи зараз простіше почати бізнес і поставити його на ноги?
 
– Створити бізнес було простіше раніше. Були вільні ніші, вільна земля. Не маючи стартового капіталу, але маючи голову і бажання працювати, можна було почати свою справу і чогось добитися.
 
Але працювати у той час було набагато важче. 90ті – це роки рекетирських розборок, жили під постійним пресингом. На мене було два замахи, мене «замовляли». І стріляли по мені, і побили дуже тяжко, дивом вижив.
 
Просто приходили хлопці, називали суму і – крутись як хочеш. Або виривали десять сторінок з касової книги і продавали кожен листок по 300 гривень. А зараз – прозорі правила гри, не порівняти.
 
– Кажуть, що в кризові роки насправді легше збудувати бізнес, ніж в період стабільності…
 
– Так. Але чим відрізняються ті кризові роки від нинішніх – зараз потрібен немалий стартовий капітал, щоб почати справу. У кризу багато підприємств банкрутують, виробництво стоїть, і їх можна купити, але для цього треба гроші. А раніше були вільні теми, незайняті місця.
 
– Історія вашого бізнесового успіху – це поступовий розвиток, а не одноразова вдала оборудка?
 
– Я не мав багатих родичів, не мав чужих інвестицій, тому все, чого добився – заробив своїми руками. І, звісно, це не відбулося за один день.
 
– Лишилися у вас друзі з дитинства?
 
– Коли ще вчився в школі, мав два друга. Один із них теж став бізнесменом, в Києві зараз живе, а іншому не пощастило в житті. Він потрапив в страшну автомобільну аварію, і пожиттєво став інвалідом першої групи. Звісно, ми його підтримуємо, допомагаємо.
 
– А загалом, що для вас дружба?
 
– Маю багато товаришів, але – небагато друзів. Не можу всіх, з ким маю спільні інтереси чи справи, назвати друзями. На жаль, так в житті складалося, що такі люди мене підставляли і зраджували. Тому вважаю, що дружба має будуватися на морально-душевних стосунках. Це – та людина, з якою затишно і якій довіряєш. І це – провірена часом людина.
 
У мене такий друг є, ми ще разом працювали на «шабашках». Доля нас то зводила, то розводила. На «шабашках» років п’ятнадцять разом були, жили в складних умовах, часом – на складах, в зерносховищах. Із мишами, голубами, пацюками… Коли було холодно, пацюки цілими зграями ховалися до нас під покривала… Пройти разом такий випробувальний термін, то, мабуть, складніше армії.
 
На якийсь час ми розходились, а зараз, на щастя – знову маємо спільну справу.
 

…жили в складних умовах, часом – на складах, в зерносховищах. Із мишами, голубами, пацюками… Коли було холодно, пацюки цілими зграями ховалися до нас під покривала…

 
– За насиченим робочим графіком лишався час для відпочинку? Маєте хобі?
 
– За професією я – лижник-біатлоніст, і надзвичайно люблю активний спорт. Майже щодня я прохожу по 10-12 кілометрів. Маю однодумців, виїжджаємо за місто, і проходимо ці кілометри. Коли взимку є сніг – то на лижах.
 
Влітку люблю дайвінг. Ще – граю в волейбол.
 
– А мандрувати любите? Один із ваших торгових центрів має назву «Караван», це пов’язане якось із любов’ю до Єгипту?
 
– В молодості я багато подорожував. Об’їздив всю Європу, був і в Парижі, і в Лондоні, в Сербії, в Хорватії. В Єгипті був разів 15, в першу чергу як дайвінгіст. Подорожувати мені подобалося, але якось настала межа, і втратився до цього інтерес. Зараз мені набагато цікавіше подорожувати Україною, вивчати наш колорит. Зрештою, краще України – немає. І природою, і кухнею, і людьми.
 
– А що таке для вас – успіх? Які його складові?
 
– Я думав про це не раз. Пам’ятаю, було у мене немало одногрупників, у яких батьки мали хороші можливості, могли допомогти зі стартом у житті, але десь ті люди розгубилися, нічого так і не досягли.
 
Думаю, що запорукою успіху має бути щаслива зірка, під якою ти народився. А ще – наполеглива праця. Є талановиті люди, які досягають вершин, а є – трудоголіки. Себе відношу до останніх. Бувало, що працював по 18 годин на добу.
 
І ще одна умова: здоровий глузд. Правильно визначати стратегію і тактику – теж необхідно вміти.
 
– А якщо говорити про матеріальні прояви успіху: дорогі автомобілі, годинники – це для вас важливо?
 
– Не можу сказати, що такі атрибути абсолютно неважливі. Серед бізнесменів є багато тих, хто любить хвастатися успіхом, і в той же час жити в «хрущовці». Тому будинок, автомобіль – це все-таки матеріальний показник того, що людині вдалося досягнути.
 
Але, з іншого боку, фірмовий одяг, золоті ланцюжки, дуже дорогі автомобілі – це понти. Автомобіль має бути практичним. Так само, як і одяг, і житло. А якщо є зайві гроші, їх краще віддати тим, хто цього потребує.
 
Чесно кажучи, мене багато хто не розуміє. Коли дізнаються про якусь суму, яку я перерахував чи на операцію хворому, чи на утримання благодійного фонду, питають: а тобі не хотілося б злітати в Америку, чи в якусь екзотичну країну? Але ті, хто питає, не дивляться по сторонах, не бачать, або не хочуть бачити, в яких умовах зараз живуть інші. Хіба ми просто так стали бізнесменами? Можливо, треба задуматись, чому успіх прийшов саме до нас? Я переконаний, що не просто так із бідового хлопця став заможною людиною. Впевнений, що тепер повинен ділитися цим успіхом.


 
– Тобто успіх для вас – це не лише привілеї, а й відповідальність?
 
– Я – християнин, тому вважаю, що кожна людина повинна в міру своїх можливостей допомагати іншим. У мене – більше можливостей, тому і допомога повинна бути відповідною.
 
Стараюся допомагати церквам, зараз профінансував будівництво дзвіниці для храму на проспекті Відродження. Допомагаю фонду «Тавіта». Церква вчить віддавати десяту частину і – воздасться. Намагаюся дотримуватися Божих заповідей…
 
– І працює цей закон?
 
– Працює. А ще є на цю тему гарна українська приказка: чим більше береш із колодязя води, тим чистішою вона стає.
 
Гроші приємно заробляти. Але віддавати – у сто разів приємніше. Бачити ці очі в сльозах вдячності…
 
– Ви вмієте мріяти? Маєте заповітну мрію?
 
– Без мрій у цьому житті нічого не було б. І я нічого б не досягнув. Я весь час мріяв. І кожна мрія завжди трохи перевищувала реальні можливості.
 
Впевнений: без мрії людина – не людина, а просто тіло.
 
Звісно, і зараз я маю мрії. Серед них – збудувати житло для знедолених дітей, про яке згадував. А після цього – ще лікувально-діагностичний центр для цих дітей.
 
– Якщо пригадати Леоніда Джулінського десять років тому і порівняти із сьогоднішнім – що змінилося?
 
– У першу чергу – зовнішність. А внутрішньо – мало змінився. Як був запальним, рвався вперед, був готовий на авантюри – таким і лишився. Можливо, хіба трошки розсудливішим став.

***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа).

+1
-5
-1

Коментарі

Про людей правильно сказав,молодець.

Ну дуже неоднозначна особистість,ну дуже...

З його слів прям ангел ....
Хоча багато хто в Луцьку може і про протилежну його сторону розказати...

Стати власником таких торгових центрів і фірми чесно не можна. Олігарх є олігарх.Ми пашемо на ньогго,нічого доброго нема в ньому.За все будемо відповідати перед Богом.

і як це одному стільки території влада за всі роки ... настільки дивно і пасаж і караван і багато всякого і тут лучани як лохи ведуться ...

Додати новий коментар