Олександр і Світлана Мишковець: Замість сонячних курортів – у монастирі

22 Квітня 2016
Текст: Роман ЖИЖАРА
Фото: з сімейного архіву МИШКОВЦІВ


Про подружжя Олександра і Світлани Мишковців подейкують різне: ніби сім’я живе у хоромах, засмагає на шикарних курортах. Мовляв, як інакше, коли він – директор Луцької гімназії №4 імені Модеста Левицького, вона – заступник голови облдержадміністрації.

Насправді ж «начальницька» родина тулиться в тісній квартирі колишнього гуртожитку, а подорожує рідним краєм – аж ніяк не Парижем і Венецією. Хоча закордоння їм добре знайоме: зазвичай через службові відрядження і тяжку працю.

ЖИЛА В НІМЕЧЧИНІ, А ПРАЦЮВАЛА В МОНГОЛІЇ

За два тижні у родині свято – день народження Світлани Мишковець. Ювілей відзначать не банкетом, а пам’ятною подорожжю до одного з волинських монастирів.

– Є така традиція в родині – об’їздити чим більше монастирів і тутешніх святинь. Усі мріють про поїздки до Туреччини, Єгипту. Але цураються рідного краю, місцевих туристичних перлин. Повірте, Волинь прекрасніша за всі-усюди, – каже Світлана.

Нинішньому заступнику губернатора варто вірити. Адже третину життя прожила за кордоном. Зростала в сім’ї військовослужбовця. Коли перейшла в 2-й клас, родина переїхала з Любомля у східну Німеччину – НДР.

– Жили в містечку серед німців. Хоча наші квартирувалися в закритому гарнізоні. Мені пощастило, бавилася з тамтешніми дітьми, ходили на озеро, в ліс. Трохи мову вивчила: все розумію, спілкуватися важче. Якось повернулася туди через 32 роки – знайшла пустку на місці радянського поселення. Чисто, нічого немає. Німці навіть будинки знесли, де жили військові, – пригадує жінка.



Дитинство в Німеччині змінила юність у Монголії. Допитлива випускниця Луцького педінституту зважилася поїхати за розподілом у монгольські степи викладати російську мову.

– Нас було всього 120 вчителів із Радянського Союзу. Досі пам’ятаю, як мама біля поїзду відмовляла: «Доцю, одумайся, нащо тобі ті монголи». Не послухалася, таки поїхала, – пригадує Світлана.

Два роки вчителювала в містечку Ундур-Хан: серед степу кілька висоток, центральна вулиця-алея – по два боки магазинчики-бараки та юрти. Ото весь райцентр, так званий аймак.

– Мала великий клас на 45 школярів. Дітки надзвичайно музикальні, дуже люблять співати, танцювати. Готувала монгольських дітей до музичного конкурсу «Ми поїдемо в Артек». І мої семикласники таки поїхали на море, – усміхнено пригадує педагог.

Єдиний дискомфорт – тогочасний продуктовий дефіцит.

– Як у Союзі нічого, крім консерви і морської капусти, не було, так і там порожні полиці. Монголи давали машину, їздили за 70 кілометрів, щоб купити харчі у спеціальному магазині для радянських. Отож, раз на місяць добре їли, – сміється жінка.

СІМЕЙНИЙ «АЕРОДРОМ» НА 43 КВАДРАТНИХ МЕТРИ

Після Монголії в родині залишився на згадку національний жіночий одяг – делі. Досі висить у шафі. На лобне місце луцької квартири Мишковці його не виставляють, бо бракує місця в оселі. Мешкає сім’я у двокімнатній квартирі на 43 метри – дві кімнатки по 14 жилих квадратів.

– У 1992 році в Луцьку здали останнє бюджетне житло для педагогів. Чоловік уже був директором 24-ї школи. І ми оселилися в гуртожитку, отримали в малосімейці дві кімнати. Й досі тут живемо, – каже Світлана.



Згодом гуртожиток передали місту. Квартири приватизували.

– Грошей на нову квартиру бракує, пільгову не дають. От тому, коли доця Настя вийшла заміж, то пішла з чоловіком на зйомну квартиру. Бо місця на всіх не вистачає, – зітхає господиня.
Але, за словами Світлани, є нюанс: 43 квадрати – багато це чи мало?

– Коли донька поїхала на півроку вчитися до Німеччини, ми залишилися з Сашком удвох. Боже, та це ж аеродром!!! Слухайте, забагато місця, не знаєш, куди подітися в таких хоромах, – сміється жінка.

Мають унікальну кухню – своєрідний колекційний музей.

– Ми де буваємо, то з того міста привозимо сувенірну тарілку, магніт на холодильник. І чомусь пивні кружки, хоча пива не вживаємо. Уся стіна в тарілках, а на полицях бокали, – каже Світлана.

У тісній оселі велика бібліотека. Везли книги звідусіль, навіть з Монголії.

– Правду кажу, книги не для краси – всі прочитані. Зараз бракує місця, то частину книжок перевезли в село на Сашину батьківщину. Тішить, що й доню Настю привчили до читання. Любить більше філософські книги. Буває, приходить і каже: «Мамо, а ти читала оту книгу?». І ловлю себе на думці: ого, то я відстала, бо не знаю, не читала, – каже жінка.

Сім’я їздить на «Тойоті-Ауріс» – придбали в розстрочку і на заміну старій малолітражці «Форд-Фієста», яку їм купили батьки.

– Не соромлюся зізнатися, що авто куплене за батьківські заощадження. Самі знаєте, які зарплати в педагогів. Та й купили вже зрілими – мали кожен за 45 років, – розповідає Світлана. – Куди їздимо на авто? Передусім святинями Волині, і на вотчину чоловіка в Городку на Маневиччині – там хатина і клуня, за нею город і сад.

НА МОЛОДЯТ ДИВИЛИСЯ СКОСА

Зазвичай за кермом доня Настя – теж мовник, університетська випускниця романо-германського факультету. Разом із чоловіком, який нині в АТО, виховують 10-місячного сина Артура.

– Не скажу, що ми заможні, але й не бідуємо. Головне багатство – наша доня, зять та онучок, – запевняє господиня.



Вона вдячна Богу за подарунок – коханого чоловіка і люблячу доньку. А все починалося в 1980-х, коли випадково зустрілися з Олександром Мишковцем у студентському гуртожитку. Він – бувалий кавалер з технікумом і армією за плечима. Вона – молода викладачка інституту. Кохання з першого погляду.

– Розумієте, в чому делікатність ситуації? Я тоді вже була викладачем російської мови на педагогічному факультеті, а мій Саша – студентом на географічно-біологічному. У ті часи, коли викладач мав дружину-студентку – це сприймалося нормально. Якщо ж зустрічалися викладачка і студент – тільки й мови було. Але ми разом зламали ті стереотипи, – сміється Світлана.

Олександр зробив пропозицію у квітні. Зустрічалися всього три місяці.

– Що так казати, вже дорослими були за тогочасними мірками – мали аж по 25 років. Тоді заміж у 17 вискакували, – каже жінка.

У родині розділяють поняття родини і роботи.

– Це безглуздо: вибирати між роботою і сім’єю. Бо додому не йдеш, поки робота не зроблена. А яка може бути робота, коли в родині негаразди, – вважають Мишковці.

Кажуть, нема чого Бога гнівити – живуть дружньо і щасливо.

– Ми ніколи не приділяли увагу, хто де працює і на якій посаді, – запевняє Світлана Євтихіївна. – І доньку так виховали. Якщо будемо вибирати обранців, друзів, колег за посадами чи статками, то гріш нам ціна.

***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа).


0

Читати ще

Коментарі

Ганна

Прочитавши статтю, зробила

Олена

Сміхота...

Роман

Гарна родина!

Інна

Справді хороша дружня сіім'я

Інна

Справді хороша дружня сіім'я

Інна

Справді хороша дружня сіім'я

Анонім

Показуха

Таня

Знаю особисто і його і її.

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter