BLOG на нічку: «Тіло людини – це і є її душа»

Сьогодні у традиційній рубриці «BLOG на нічку» своїми роздумами про людські бажання, тотожність душі і тіла та нескінченність пошуків істини ділиться Лілія Помернюк.

Якщо хочете побачити на шпальтах видання свої роздуми чи історії, пишіть нам на [email protected].

***

Сьогодні в мене народилась думка. Дивне формулювання. Народилась думка? Народилась думка! Народилась вона від палкого коїтусу, фільму та пісні. Це поєднання настільки мене вразило, що я мимовільно розплакалась…

Спочатку про фільм. Фільм називається «Сall me by your name»(Режиссер: Лука Гуаданьіно). Він про справжню емоцію, яка триває недовго. Але тривалість насправді немає жодного значення, бо ця емоція – «Tabula rasa»( ця емоція розглядається як одинична подія, тому її хронологія нівелюється). Саме чистота і справжність моменту є вершиною досконалості. Головне не втратити цей момент, бо після «до твого тіла не те, що торкатись не захочуть, на нього дивитись перестануть». А встигнути можна тільки тоді, коли цих моментів буде достатньо («достатньо» - це така одиниця виміру, яка визначає кількість моментів потрібних конкретній особистості).

Якщо раніше в силу своєї дитячості та суспільних стереотипів я вважала, що в людині головне душа (а зовнішня оболонка – це лише додаток) , то зараз я дещо переосмислила цю тезу.

Тіло людини – це і є її душа. Душа ніколи не знаходилась десь глибоко за десятками замків і дверей. Вона завжди була на поверхні. У когось душа з ідеальним пресом і рівним носом, а у когось з прищами і круглим животиком. Я розумію, що не відкрила Америки, але особисто для себе – я відшукала Атлантиду.

Так-от, тіло – це і є душа. І ми все своє життя намагаємось задовольнити її, цю істеричну гурманку зі шлунковим розладом. У кожного свій метод. Хтось все життя страждає бібліоманією, намагаючись віднайти мантру-фразу, яка зупине цю прекрасну і тривожну мить. Хтось насолоджується німфоманією, шукаючи, той єдиний фалос чи ту, єдину вульву, в момент поєднання з якою відбудеться Друге пришестя. В кожного нетерплячого і кожної нетерплячої - своя «манія», своя страва і свій ключ.

Проте є такі, які бездумно витрачають свій час на спостереження і осуд шляху «манів»(спостереження виправдане лише тоді, коли вони приносить користь). Комусь з них забороняє віра, комусь страх, комусь інтелект(немає значення чи його відсутність чи його наявність). Вони не розуміють простої істини «життя одне». І витрачати його розділяючи «манів» на гетеросексуалістів та колабораціоністів – дивно і нерозумно.

Адже важливі тільки власні емоції, власні дії і власні усвідомлення. Спостерігачі в дечому схожі на SIM-карту. Якщо вчасно не активуєш, то можна викидати у смітник. Тільки от SIM-карту викидаємо ми, а нас викидає ЧАС.

Отже, тіло і душа – це тотожні поняття, які обмежені часовими рамками і направлені на пошук «істини»(істину кожен визначає довільно, відповідно до потреб і комплексів). Використання їх(тіла-душі) не за призначенням прирівнюється до використання фалоімітатора як інструмента для помішування варення на вогні. Це щодо фільму. Фільму-драми.

Тепер перейду до пісні. Пісні-тексту. Пісня називається «Naprawdę nie dzieje się nic». ЇЇ виконує польський співак і композитор Grzegorz Turnau. Але для мене наразі важливий текст, а не виконання (хоча воно безумовно чудесне). Автор слів Michał Zabłocki.

Мене зачепила одна строфа:

«Czy zdanie okrągłe wypowiesz,

czy księgę mądrą napiszesz,

będziesz zawsze mieć w głowie

tę samą pustkę i ciszę...»

Здавалося б очевидна річ. Який би ключ ти не підбирав і які двері не відкривав, результат тебе не задовольнить. У цьому наша кара і у цьому наше благо.

Поки людству не відомий жоден випадок викриття істини. Істина як владна вовчиця не дається в руки нікому («зорі прозорі вночі…»).

Чи можливий взагалі секс між цими думками, подумаєте Ви( я теж над цим думала)? Можливий. Я скажу навіть більше. Це поєднання дає нам шанс побачити виразніший відтінок, глибший звук і більш чуттєвий смак. Цей секс непересічний, він чуттєвий, дикий і з бурхливим оргазмом в фіналі.

А от власне і сам оргазм-висновок.

Тут сама собою напрошується думка про те, що «тим ключем, тією мантрою є власне самі спроби-пошуки, а не єдиний кінцевий результат».

Якщо сильно спростити, то чи може мисляча людина все життя їсти одну картоплю, чи слухати одну пісню, чи займатись сексом з однією людиною? Чи не втрачаємо ми, обмежуючи себе в своїх бажаннях? Пам’ятайте, я кажу про справжні і обдумані бажання, а не про хвилинні осадки у свідомості. Бо ж комусь вдається зустріти ту людину, яку він\вона відкриватиме кожного дня (мова не йде про «біполярну») або ж знайти таку пісню, яку буде слухати роками (для мене це «Фантазьор»).

Ось такі от думки тривожать мене сьогодні вночі…

Бзя бзя бзя бзя бзя