«Я працював 20 років назад Винником», – ексклюзивне інтерв'ю Павла Зіброва у Луцьку

05 Січня 2018
Фото: Юлія ФІЛІРОВСЬКА
Текст: Оксана ФЕДОРУК


Поки усі завершували приготування перед Новим роком, «Таблоїд Волині» поспілкувався із народним артистом України, харизматичним Павлом Зібровим. Ми не могли не скористатися такогою нагодою, адже саме в ніч з 31 грудня на 1 січня він виступав на «Великій новорічній вечірці» у ТРЦ «ПортCity».

Павло Миколайович приїхав до Луцька із запізненням майже на годину, ми все ж дочекалися його, хоча стрілки годинника вперто наближалися до 12-тої. При зустрічі одразу в очі впадає високий ріст артиста (190 см). Не стримуюся і кажу йому це. «Так, я високий! Високий і струмкий! Так у дитинстві я казав – не стрункий, а струмкий!», - посміхається Зібров і одразу ж сипле компліментами, підтверджуючи свій статус засновника Партії шанувальників жінок.

Ми сидимо у кабінеті генерального директора ТРЦ, який сьогодні служить за гримерку для народного артиста. Зібров не роздумуючи пропонує випити із ним кілька грамів коньяку – «За любов!». Як можна йому відмовити?

«Любов – це найбільше диво, нерозгадане. Скільки його не розгадують - його неможливо розшифрувати. І не потрібно!», - каже тост Павло Миколайович і ми розпочинаємо розмову.



– Павле Миколайовичу, раді бачити Вас у Луцьку і вітаємо із Новим роком! У такий вечір хочеться запитати, який Ваш найяскравіший спогад із дитинства, пов’язаний із новорічно-різдвяними святами?

– У дитинстві ми з братом робили такий ансамбль: я співав, він грав на маленькому баянчику. Мама робила нам програму, навчила з батьком пісень, і ми заробляли так гроші - по 5-10 коп нам кидали, цукерки, печиво. Трохи назбирували за новорічно-різдвяні свята по сусідах, на вулицях сусідніх. Потім за ті копійки ми купляли у районному центрі конструктори - дерев'яні, залізні крани, машини.

Тобто в мене трудовий стаж дуже великий - з 3 років. Це були мої чесно зароблені перші гроші і перші заробітки.

Я пам’ятаю Новий рік, заметіль, градусів десь 8-10 морозу. На вулиці хурделиця, які там ліхтарі в селі, і ось ми виходимо з однієї хати (мені три, а брату шість років), мішок набитий калачами і бубликами, не туди пішли і заблукали. Я почав плакати і брат теж. Хтось саньми їхав: «Хлопці, а шо ви тут робите?». Ми плачемо: «Заблукали, ми Зіброви». А ми за метрів 200 відбилися на сусідню вулицю. Привезли нас, мамі здали, а вона вже в паніці, зрозуміло.



– А хто вас вчив співати?

– Мама, тато. Мама була вчителька, на гітарі грала, співала, батько на балалайці грав, він в мене болгарин. Його москалем називали, бо розмовляв на подобі Азірова. От коли він говорив (Микола Азаров, - ред), я думав: «Боже, як уродує нашу мову». А потім згадав, що мій батько говорив так само.

Він приїхав з Воронезької області, але сам із роду переселенців болгарів, які туди ще 150 років тому переїхали. Ми не ЗібровИ, а ЗІброви. І було дуже смішно, коли він говорив, усі діти реготали. На жаль, тато помер, коли мені було 9 років. Здоровенний десантник, він був донором і раз у 2-3 місяці здавав кров. В лікарні шприцом занесли зараження, і від зараження крові він помер.

А на свята батько нам робив навіть такий дерев'яний «помост», ми на нього залазили і співали. В репертуарі у нас були народні пісні, церковні, якісь колядки, дитячі, воєнні. Я ставав на постамент і говорив: «Для вас співає заслужений артист Павло Зібров». Наврочив (сміється, - ред.).

Я ще тоді отримував від цього колосальне задоволення: коли на тебе всі дивляться, аплодують. Щиро! Я до сих пір не можу забути, як дивилися на мене наші сусіди, вчителі, мамині колеги. А деякі діти із заздрістю приходили, бо ми могли і співати, і свистіти, і грати, і віршики. Воно, я думаю, далося нам із молоком мами. Це було в крові, гени.



– А зараз які новорічні традиції маєте в сім'ї?

Немає, в принципі. Тому що робота. Артист є артист, тебе чекають люди. Це називається – «Ложка к обеду». Бувало таке, що на Новий рік ми і в Дубаях співали, на яхті в олігарха. А він слухав і плакав, тому що почув українські пісні і мову.

– Чим Вам найбільше запам'ятався 2017 рік?

– Сольним концертом моїм в палаці культури «Україна». У мене був ювілей. У «Вікіпедії» взяли і збрехали, що мені 60. Мені 50! Навралі, гади, зробили дєдушкою (сміється, - ред.). У мене доньці 21 рік, ще треба її заміж гарно видати, народить - тоді я буду дєдушкою. А на пенсію піду в 99 років. В 98 ще «ізнасілую» дєвушку на Бєсарбці, чи вона мене, чи я її. А вже після 99 піду на пенсію, не буду ні інтерв'ю давати, ні виходити до преси. І я наголошую, це має ввійти в наше інтерв'ю! (сміється, - ред.).

Цей ювілейний концерт був великий, гарний, але скромний. Тому що раніше я робив такі концерти як композитор і співак. Мої пісні переспівували колеги, в цьому такий кайф, - Оксана Білозір, Тая Повалій чи Іра Білик, 35 виконавців співали мої пісні. Це всі мої друзі.




А цього разу було вісім виконавців. Наприклад, ТіК - мої земляки з Вінничини. Підходить Бронюк і каже: «Павло Миколайович, я Вас вітаю, вибачаюсь, але ми зіпсували Вашу ту пісню «Мертві бджоли не гудуть», от ми Вам зараз її і «врєжем». І знаєш, як приємно: я цю пісню написав десь 27 років назад з Юрієм Рибчинським, а вони взяли зробили в своїй обробці, але смішно, я реготав, за живіт брався.

– У Вас було багато концертів у Луцьку, на Волині, які Вам запам'яталися?

– «На хвилях Світязю» фестиваль, я там був декілька разів. Яка там природа, яка вода - 8 метрів і видно дно! Фестивалі – це взагалі супер, всі і працюють, і відпочивають, і братаються.

– А з ким із Луцька товаришуєте?

– Із Хурсенком Славком, Царство йому небесне, дружили. Коли він приїжджав до Києва, завжди з ним бачились, і гуляли, і випивали. І я його пісню співав. Він ще молодий був, нікому не відомий, підійшов до мене: «Павло Миколайович, хочу Вам пісню подарувати». За нього мені дуже образливо, що десь він недооцінений.

Діма Гершензон, дует «Світязь». Вони робили пародії на мої пісні на моїх концертах. Дуже мені подобалося.

Віталій Іваницький. До речі, буду 15-го січня в Луцьку на його дні народженні виступати, буде великий концерт. Я його пісню співаю «Посміхайтесь, люди добрі», він мені її подарував.

​​


– Розкажіть, що сьогодні лучани почують під час Вашого виступу як ді-джея?

– Ви розумієте, в чому прикол, і, покамісь, я один таке зробив з українських виконавців і вже півтора року цим займаюсь. Могло бути просто - Павло Зібров заспівав свої пісні. Але сьогодні в Луцьку почують пісні улюблені мої, які я дуже люблю, які любить вся Європа, впевнений, що і лучани їх люблять - це найкращі західні хіти 80-х років. «Ma ma ma Mamma Maria», «Sex Bomb» Тома Джонса, «Mambo Rock» Челентано.

Але в рамках цієї програми співаю і свої пісні - «Хрещатик», «Женщина любимая» і «Мертві бджоли не гудуть». Мені підспівує народ, який прийшов послухати і потанцювати. Я не сиджу в навушниках, не кручу всі ці штуки, як справжні диск-жокеї, цього не буде. Я стрибаю в зал, і всі приспіви ми будемо співати, кричати, як в караоке - тільки з Томом Джонсом, Павлом Зібровим і лучанами. Де ви бачили таке караоке?

Я ще таку футболку одягну, це ж дискотека (показує футболку, - ред.).



– А розкажіть, як взагалі у Вас з'явилася така ідея – спробувати себе у ролі ді-джея Zibrembo?

– Це мене підбила молодь. Бо ж все змінюється, і якшо ти будеш сидіти на троні і думати, що ти цар, народний артист, професор і всі мають бити тобі чолом, ага, счас! Це шоу-бізнес!

У моєму творчому житті, як і в кожного артиста, є піки, є спади. Зірковий час Павла Зіброва, як зараз Олега Винника, був 15-25 років тому. 10-12 років в мене було таких зоряних, що я не знав, куди їхати. Скільки хочеш концертів в день - скільки я їх мав, одного місяця в мене було 47 концертів. 47 концертів! Це зараз можна під якусь фанерку, а тоді навіть поняття такого ще не було. Все треба було наживо, з оркестром.

Але я міг, консерваторія є консерваторія, класичне відділення Київської консерваторії закінчив. Педагог мені поставив голос, і я міг 5-6 годин на сцені відстояти і відспівати. А хто «неуч» - то він на горлі накричиться, через годину вже хрипить. І зараз це проблема на нашій естраді, бо багато різних «недоучок», які не хочуть працювати. А це праця велика, це свого роду спорт, вправи фізичні.

«Снова туда, где море огней, снова туда с тоскою моей, светит прожектор,фанфары гремят, публика ждет, будь смелей акробат...» (виконує уривок із арії Містера Х, - ред.).

Так ось, були в мене піки, потім помаленьку собі працював, стабільненько, да, не зірка першої величини, я до цього нормально ставлюсь. Вийшли на естраду нові течії, нові імена. Але головне - що ти зберіг свою публіку. Моя публіка зі мною дорослішала, старішала, вони мене люблять, замовляють.



Деякі дівчьонки мене питають: «А шо, у вас єсть своі почітатєлі, Пал Нікалаєвіч?». Я говорю, ось давай, поїхали в Трускавець. Вона взяла з собою цілу групу, взяли камери. І сидять в залі тьоті, яким 45-60 років... Бо хто відміняв наших мам, бабусь? Хто сказав, шо їм тільки в тапочках ходить і в халаті? Вони ж так само все переживають. І оця публіка сіла - аншлаг і приставні стільці. І вони дивляться, шо Пал Ніколаєвіч витворяє. Тому що тьоті 45, а вона виглядає на 25, бо свою молодість згадала.

Але я зрозумів, що потрібно мінятися, треба пробувати. Цікаво експериментувати.

– Це сталося після вашої спільної пісні із «Плюшевим Брукліном» «Польська залізниця»? Розкажіть, як це було?

– Так, вони звернулися самі, я спочатку не хотів. А потім думаю: «Та ладно, спробую». Складно було мені як співаку читати, я розспівуюся, а тут читати реп треба. Але нічого, репнув.

Коли запустили кліп, на другий день прокинувся, як у 18 років. Опа, за два дні - 300 тисяч переглядів. Зараз взагалі ледь не мільйон!
Зустрічають мене після цього студенти, підморгують: «Дядь Паш, Польська залізниця, льова-льова». Молодь чомусь називає мене не Павло Зібров, не Павло Миколайович, а дядь Паша. Ну мені в принципі приємно.



– Змінилося Ваше життя після цієї пісні?

– Так!

То мене Зеленський запросив у «Лігу сміху», зіграв Зібрембо раз, потім другий. Мені цікаво. Потім недавно «Інфоголік». Зараз ще один фільм, на більшу роль. Ще є плани взагалі на базі Павла Зіброва зробити фільм, Дзідзьо от «Контрабас» зробив, це ж цікаво.



– Круто, що Ви не боїтеся над собою посміятися.

– А чого боятися? Що тьоті уйдуть? Нікуди не йдуть!

Я ж цим повністю не буду займатися, не буду Козловському дорогу переходити (сміється, - ред.). Кожен має займати свою нішу, але експериментувати, я вважаю, кожен має спробувати. Життя дається один раз. Спробуй себе там, там, там. Я хочу джаз зараз поспівати, є рок-пісня, хотілось би записати дуетом.

– А з ким?

– Зробим - побачите (посміхається, - ред.).

– А ось читала інформацію, що Ви з Монатиком готуєте дует, це правда?

– Так, нещодавно в нас був такий діалог:

– Давай ми зробимо, Діма, дует.
– Яку пісню?
– «Хрещатик»!
– О, я знаю цю пісню!
– Їй, Діма, стільки років, скільки тобі.

Але вона об'єднує, її знають і тут, і в Криму, і в Харкові, і в Америці. Це свого роду гімн Києва, України. Кажу, давай зробимо, тільки в твоєму якомусь стилі, я довіряю твоєму аранжуванні. Це буде бомба. І я розумію, що зверне увагу молодь, яка Монатика любить, і старше покоління, в якої пісня на слуху. Ми обоє розширимо свою аудиторію.



– А ще нещодавно Ви оголосили конкурс каверів на «Хрещатик»…

– Ойй, це просто кайф! Навіть не чекав, що за майже 2 місяці прийде на електронку і месенджери скільки варіантів! І а капела чотири дівчинки зробили з Мукачева, просто сидять на підвіконні і таку гармонію створили. Двоє з духовної академії Києва, за піаніном, в рясах, таке зробили! У рок-версії є 2-3 варіанти дуже гарні. Чи група «Стрінги» цілий кліп зробила: вчепили вуса, пішли до мерії зняли, на Хрещатику. Бомба, просто бомба!



– То Ви маєте одного переможця обрати?

– Так думаю, що їх буде три. Ми сядемо з Юрієм Рибчинським і виберемо. Я навіть не очікував, що буде так багато охочих дати нове дихання пісні, моїй візитівці.

– Я, до речі, про цей конкурс побачила у Вашому Інстаграмі. Ви самі ведете цю сторінку?

– Так, але не вистачає на неї часу.

– А що Вам молодь пише? Що такого найцікавішого читали у повідомленнях чи коментарях?

– Молодь пише, так. Питають, чи можна Вас за вуса помацати? На побачення мене дівчата кличуть. Питаю, скільки років? 18-19. Йопересете! Я кажу жінці: «Марінка, там уже по 19 в черзі стоять». А вона: «Ану фотографію давай сюда! Ну нічого так, сімпатічні тьолочки тобі пишуть». Якщо бачить біля мене негарних тьоток чи дєвочєк, вона нервує. «Паша, ето не твой сайз», - вона в мене з гумором.

Якби ми були завжди серйозні, то сервізи всі були б побиті. А так, ділимо все на 16. І 24 роки вже разом.



– А дружина була Вашою фанаткою?

– Ні, не була. Спокійно ставилася до Павла Зіброва, знала тільки дві пісні - «Хрещатик» і «Женщина любимая». Але в неї на роботі був концерт, у спілці промисловців і підприємців, і вона почула, що, виявляється, є ще скільки пісень. І вже-вже очі такі великі. І я її побачив. Ось так познайомилися і вже 24 роки разом. Нас спасає гумор. Ми одне одного підколюємо, без цього неможливо.

А найбільша моя радість - то моя доця. 4 курс Інституту міжнародних відносин, прекрасно знає англійську. Закінчила курси дикторів, на телебаченні мріє працювати. Її любить камера, вона знімається як модель для глянцевих журналів. Їздить на зйомки, то в Париж, то в Італію. Вона вже заробляє гроші на цьому. І гарно вчиться. Це радість моя, схожа на мою маму і на мене. Тільки вуса їй добав (посміхається, - ред.).



– Теж в Інстаграмі Вашому побачила, на радіо «П'ятниця» даєте «Поради зваблення від справжнього українського мачо». Можете дати кілька порад волинським чоловікам?

– Ой, хлопці, щоб ви багато заробляли, це по-перше. І шоб гроші ці ви тратили на своїй жінок, на своїх любімих женщин. І тоді побачите, що будете щасливі, нагодовані. Такого вже не буде - в мене голова болить.

Заначку якусь собі невеличку майте, але тратьте все на своїх жінок. І вони це відчувають, коли чоловік не «скряга». Вони тоді віддають, і цвітуть, і бігають над тобою, і люблять.



– А ще просив товариш обов’язково запитати, поділіться секретом, як відростити такі вуса, як у Вас?

– Це дає природа. Якщо нема, то ти хоч 25 раз на день брий - не буде.

Але примочки можна робити - цибулю, часник, гірчицю треба замішувати і на півгодини примочки, а зверху пльоночкою целофановою. Це трохи боляче, але воно розпарює, розширює, активує ріст волосини.



– Нещодавно Вас дуже жорстко розіграв «Квартал 95». Скажіть чесно, що Вам хотілося з ними після цього зробити?

– Ну там знімали цілу годину, а показали тільки 20 хвилин. Дуже багато вирізали.

Були і красиві класичні російські мати, і до мордобою трошки дійшло, в вухо я вліпив одного. Ну я навіть не здогадувався, що це розіграш такий.



– Що запланували на новий, 2018-й рік?

– Я запланував, щоб закінчилася війна. Щоб не було цієї найбільшої нашої біди. Бо воно заважає усім працювати, і в нас теж є знайомі, друзі, яких торкнулося це все. Ми виїжджали і будемо виїжджати то в госпіталь, то в реабілітаційні центри до хлопців.

І, безумовно, треба навести лад в країні. Бо президент наразі цього зробити не може, влада показала, що не спроможна зробити так, щоб люди відчували себе захищеними і щасливими. І я не соромлюсь про це говорити. Це ж не те, що живуть погано в Бердичеві чи в Луцьку.

Я ж їжджу по всій країні і бачу, що люди скрізь погано живуть, пенсіонери особливо. Не раз бачиш, як в супермаркеті бабушка дві сосиски візьме і одну моркву, щоб зварити суп. Заплатиш за неї 20-30 грн і то вона соромиться, що хтось їй допомагає. І я таке часто спостерігаю.

Оце плани. Має бути перезавантаження влади, бо ця неспроможна. Відійдіть, мирним шляхом, без революцій чи майданів. Але не хочуть, бо думають, що вони вічні. Нічого вічного не буває. Але я вірю, що цей рік поставить крапку у війні, розберемося з цим. І будуть перевибори.




– А в плані творчому?

– У мене є колектив, 15 людей. Їм потрібно працювати. Ніхто не відміняв весілля, свята. Хочу, щоб мій колектив і моя сім'я були здорові, щоб нація була здорова. Тоді вона буде приходити на концерти і слухати, не тільки Павла Зіброва.

Турів у мене зараз немає, немає гастролів, як раніше. Виїхав на концерт, на два, назад.

Були минулого року в мене концерти у Луцьку і Рівному, пройшли просто прекрасно. За два тижні розкупили всі квитки. А після мене чи переді мною був Винник. І його адміністратор сказав, з такою рєвностью: «Што, Зібров за двє нєдєлі продал білєти?» (сміється, - ред.). Це все нормально, я це все пройшов.

Я дивлюся на нього і згадую, як 20 років тому цим самим займався. Я так і кажу: «Я працював 20 років назад Винником». Було по 3-4 концерти в день, як хочеш і де хочеш. До мене приставляли охорону, щоб ніхто в гримерку не попав. Особливо дівчата. У мене був період, між першим і другим шлюбом, 8 років. То охорона приставляла стілець до дверей, бо фанаток було дууже багато (посміхається, - ред).





***
Передрук без згоди "Таблоїда Волині" заборонений
1

Читати ще

Коментарі

123

Щастя вам та здоровя

українець

Зібров є Зібров!!!

хам

монатіку до Зіброва ше срать

Черепед

Зіброву хілов у минуле

Лучанин

Крутий дядько! Його Коста

Укр

Тож є, і була!))

Павло

А журналісточку то так

Додати новий коментар