Викладач волинського вишу розказав студвиданню про дитячі мрії та поділився ексклюзивними фото

Видання Інституту філології та журналістики СНУ імені Лесі Українки «Об'єктив студентський» у постійний рубриці «Обличчя ІФтаЖ» останього номеру написало про доцента кафедри соціальних комунікацій Сергія Хомінського.

Студентці-журналістці Юлії Фінковській викладач розповів про дитинство та мрії.

«Викладач, журналіст, столяр, хокеїст, фанат футболу – все це про героя цього номеру «Обличчя ІФЖ», Сергія Хомінського, – пише видання. – В маленького, довгоочікуваного первістка батьків, бабусь та дідусів, Сергійка було абсолютно щасливе, безтурботне, наповнене любов’ю дитинство.

Коли хлопчику ще не було двох років, мама (вчитель за фахом) мусила повертатися на роботу, тому вихованням Сергійка займалися дідусь та бабуся у селі на Житомирщині. Хлопчик ріс жвавим і допитливим, а ще був доволі вгодованим та кругленьким, дуже багато їв. Бабуся смачно годувала чотири рази на день, а коли ввечері з роботи повертався дядя Льоня, татів брат, то змушений був ховатися їсти в кладову, щоб Сергійко не вечеряв ще раз після своєї вечері. Це стало одним із яскравих спогадів дитинства. Загалом, у їжі хлопчик був дуже неперебірливим, навіть не пригадує зараз, щоб не любив чогось їсти. Особливою смакотою була «булочна каша».

«Бабуся нагрівала молоко, кришила туди булочку чи батон. Така собі «булочна каша». Готувалася просто, але це був просто кайф для мене», — смачно згадує Сергій Йосипович.

Пригадує також всеосяжну любов, яка оточувала його в дитинстві: «Дідусь ставився до мене вкрай ліберально. Якось в липні місяці я попросив у нього покататися на лижах, і він поліз на горище. Щасливий, на диво сусідам, у липні по траві я «їхав» на лижах».


Бабусі та дідусі (маминому татові зараз 101-й рік) стали для хлопчика прикладами для наслідування. Зараз Сергій Йосипович вважає, що його виховували дуже правильно, бо дітей варто балувати.

З татом Сергійко любив рибалити. Пригадує, що вперше вони вийшли разом на риболовлю на третій день після вибуху на Чорнобильській АЕС, але, на щастя, обійшлося без наслідків. Риболовля і зараз здається Сергію Йосиповичу неймовірним задоволенням, психотерапією, на яку завжди не вистачає часу.

У дитячому садочку Сергійко захотів стати футболістом. Мрія так і не здійснилася, але обожнювання футболу залишилося на все життя. Десь у років 10-12 з’явилося нове бажання – стати лісником. Хотілося мати маленьку хатинку в дрімучому лісі, коня, велику вівчарку і рушницю. Мрія була досить серйозною, навіть дізнавався про вступ до лісотехнічного технікуму, але якось не склалося.

«Після мрії стати футболістом і лісником як логічне продовження з’явилася мрія бути журналістом», – сміється Сергій Йосипович.

Якось в електричці Сергійко побачив чоловіка, що продавав газету «Киевские ведомости», і подумав, що він теж так міг би. Після цього якийсь час купував вранці 100 газет по 30 копійок і з величезним ентузіазмом в електричках продавав по 50 копійок. Каже, ніколи не працював у збиток, завжди розкуповували усі газети. Щоправда, бувало, заїдеш електричкою на якусь далеку станцію і треба чекати наступну, ото час чекання хлопець проводив за читанням газети. Тоді й вирішив, що можна ж не лише продавати, а й дописувати, бути журналістом.

Особливо проблемним підлітком Сергій ніколи не був. Втім, без хлоп’ячих веселощів не обійшлося. Якось, пригадує, перед уроком трудового навчання надумали засунути дворового кота однокласникові у портфель. Думали, він вилізе на уроці, й усім буде весело. Щоправда, вийшло зовсім по-іншому: котик непомітно виліз раніше і поїв ковбасу зі святкового столу (то було, мабуть, 8 Березня) в учительській підсобці.

Головним захопленням хлопця залишався футбол. Навіть, коли виходив зі школи і свято вірив, що одразу піде додому, а поряд хлопці ганяли м’яча, то без кількох забитих голів ніколи не обходилося.

Після 9-го класу вступає у деревообробне училище, яке було дотичним до дитячої мрії про лісництво. Попри стереотипи про ПТУ, навчатися було дуже цікаво. Після закінчення навіть рік працював столяром, і це хлопцеві подобалося. Щоправда, робота часто передбачала монотонне виробництво однакових деталей, і Сергій вирішив здобути професію, в якій ніколи не буває нудно.

На факультет журналістики наполегливий абітурієнт вступив лише з третьої спроби, але це не завадило йому вже на першому курсі співпрацювати з газетами, на четвертому – працювати в «Голосі України», а згодом – на радіо. На першому курсі, правда, зрозумів, що його уявлення про романтичну професію зовсім не сходяться із журналістськими реаліями. Втім, покинути журналістику ніколи серйозно не хотілося.

В аспірантуру Сергій вступив із другом за компанію. Парадокс в тому, що друг невдовзі покинув навчання там, а Сергій закінчив. В інституті подобалося абсолютно все, особливо підходи до вивчення української мови, що значно відрізнялися від шкільної програми, бо у школі «нескінченний розбір речення вводив його в апатію». Іноземною мовою Сергій вибрав собі іспанську, навіть склав кандидатський іспит із неї на всі п’ятірки.

Аспірантура передбачала педагогічну практику в рідному виші протягом цілого семестру. Побоювання, що студенти не дуже-то слухатимуть, на щастя, не втілилися в реальності. Тоді й прийшло це перше усвідомлення себе у новій ролі викладача. Спершу були пари на І-ІІ курсах, згодом – ІІІ-IV, і врешті – значно старші за аспіранта Сергія Йосиповича студенти другої вищої освіти.

З роками Сергій Йосипович не зрадив любові до футболу, але 10 років тому список захоплень поповнився хокеєм. З другом вони заснували команду «25 декабря» (за датою першої гри), набрали ще кількох людей, проводили матчі. Через зайнятість хокей поки відійшов на задній план, але Сергій Йосипович дуже хоче до нього повернутися. «Синочку зараз півтора роки, то я все дружині погрожую купити для нього клюшку», – сміється.


Сергій Йосипович – щасливий сім’янин, батько донечки Юстинки та синочка Ярославчика. Щоб встигати за ритмом такого насиченого життя, радить
робити все крок за кроком, не залишаючи на останній день.

Він дуже креативний викладач. Серед його завдань для студентів – репортаж про кота, інтерв’ю з дубом, журналістика із пластиліну тощо. Зізнається, деякі ідеї запозичує у своїх викладачів, втім, завше їх змінює чи доповнює.


Найкращим у своїй роботі вважає самих студентів. У співпраці з ними завжди довіряє першому враженню, яке зазвичай не підводить. Керується
принципом «Роби людям так, як хочеш, щоб робили тобі», любить хороших відкритих людей.

Втім, для Сергія Йосиповича принципово, щоб чоловік любив футбол: «Якщо доля зводить з якимось чоловіком, котрий каже, що зовсім не цікавиться футболом, то мене це напружує. Бо як це нормальному чоловікові може не подобатися футбол!».

А ще для Сергія Йосиповича важливо, щоб його оточували позитивні, хороші, національно свідомі люди. На щастя, зізнається, так воно і є».