Вікканка Олена Кузьмич: «Мрію про будинок за містом з дітьми, книжками і пентаграмою на підлозі»

05 грудня 2016

Текст: Ольга МАГАС
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ
Настрій: сімейне кафе «Дядя PIZZA»

Олену Кузьмич знають як талановиту журналістку, гарну людину та неординарну особистість. Її блоги про магічні лайфхаки, місячні та сонячні затемнення і навіть тантричний секс користуються популярністю у читачів інтернет-видань, а консультації допомогли багатьом лучанам вирішити різні проблеми. Вона – тендітна, маленька вікканка з неймовірним багажем знань та вмінь.

На кавову розмову з «Таблоїдом Волині» Олена прийшла у розкішній зеленій сукні до підлоги. З вигляду навіть і не скажеш, що з-під оболонки такої вишуканої та серйозної леді визирає маленька весела дівчинка, яка постійно жартує, щиро посміхається і ділиться таємничками свого магічного життя.

За філіжанкою ароматного чаю волинська вікканка розповіла, чому закохалася у чоловіка, як може працювати цілодобово і чому не робить привороти.

Традиційно перше запитання: кава чи чай?

Чай! Раніше була кава, при чому дуже оригінальна –  з лимоном. Ще була зі спеціями, з сіллю, перцем тощо. Але в останні роки – чай, переважно без цукру і який робить чоловік. В нас такий своєрідний ритуал почався, коли був Майдан, я ставила дуже багато новин і, відповідно, у мене не було часу навіть сходити на кухню і зробити собі чаю. Він приходив, приносив чергову порцію того напою і йшов. Тож зранку або я йому роблю каву, або він мені робить чай.

Ви – дуже активна і зайнята людина, працюєте практично цілодобово. Як вдається тримати себе в тонусі?

Насправді секретів ніяких нема, магії теж (сміється – авт.). Уже протягом чотирьох років я сплю чотири години на добу. Просто ще в школі я уроки почала вчити вночі. Була радянська книжка, за сюжетом якої учні маскувалися від батьків, що нібито роблять уроки вночі. Мені сподобалася ця ідея, адже економиться купа вільного часу вдень. І я собі так спокійно робила уроки, потім і в студентстві готувалася до пар. Тому коли з’явилася вакансія нічного редактора на ТСН.ua, то питання про те, що це буде важко, навіть не виникало.

В мене дуже дивний графік: я працюю ввечері, потім сплю дві години і сиджу з ночі й до ранку. Мені так зручно. Всі запитують: «Оленко, як ти встаєш?». Я відповідаю: «Ривком!» (сміється – авт.).

Ви ставите будильник, щоб прокинутись вчасно?

Про всяк випадок таки ставлю. Але останнім часом вже сама прокидаюся, за 2-3 хвилини до дзвінка. Протягом чотирьох років я проспала один раз. І тоді я прокинулась не тільки ривком, а й з лайкою (сміється – авт.).

Зараз із моїм графіком буває, що в 7.00 у мене закінчується зміна на ТСН.ua, а в 7.30 ми вже їдемо в якесь село. То я сплю в машині. Не можу сказати, що це не втомлює, але постійно треба тримати організм у якійсь бадьорості.

Сказати, що у мене здоровий спосіб життя не можу. Хоча, у нас вдома немає ніяких кетчупів, майонезів, булочок. Замість них – броколі, шпинат… Колись родичі чоловіка побачили, як я на сковорідці шпинат готую: це було таке зелене вариво і воно добряче булькало Вони подивилися і просто вийшли з кухні, не задаючи дурних питань, що це за страва і чому я годую цим чоловіка.

До речі, хто у вашій сім’ї панує на кухні?

Переважно я. Не люблю готувати, але через напружений графік мені довелося вигадувати якісь дуже швидкі рецепти.

Бог кулінарії для мене – це Джеймі Олівер. Ми з чоловіком передивилися, напевно, всі його передачі та придбали книжки, які були видані українського. У нього доволі дешева, проста, швидка і класна їжа. Олівер чудовий і тим, що зробив цілу кампанію проти нездорової їжі в Америці. Він вибрав місто із найвищою смертністю та почав пропагувати здорове харчування. Завдяки йому раціон у нашій сім’ї змінився.
У мене чоловік не їсть борщ, наприклад. Я за всі роки одруження жодного разу не варила йому борщ. Все, я несправжня українка! (сміється – авт.).

А скільки років ви одружені?

П’ять. Хоча мій чоловік мене знає 15 років. Протягом цього періоду кілька разів пробували щось «мутити», але я сказала б, що ми були надто юні. У мене були свої «таргани,» в нього були свої, але мабуть Всесвіт сказав: «Харош фігньою страдати, сходьтеся вже»…

Як чоловік ставиться до Вашого графіку? Не протестує, що Ви постійно зайняті?

Я знала що ти це запитаєш! (сміється – авт.). Ніяк! Просто шлюб має базуватися на довірі і на підтримці. Якщо ти людині щось даєш, то й людина має давати тобі щось. Відповідно, я розумію, що ніколи не змогла б отак не спати, якби його не було.

Чоловік мене дуже сильно підтримує. Коли був Майдан, я спала, а він відкривав новини і казав, що оце ще не пішло, і оце, і оце. В певний період я була трошки феміністично-гендерна, але завжди кажу, що я почувалася феміністкою, поки не закохалася в свого чоловіка.
Мабуть, вважається, що в чоловіка має бути тил. Але я сміливо можу сказати, що він – мій тил.

Проблема мого характеру полягає в тому, що я – Овен. Мене виховали, як Овна. З одного боку мій характер мені дуже допомагає в роботі, у нових проектах. Але часом мені не вистачає жіночності. Проте чоловік – та людина, з яким я можу бути справжньою: зняти свою броню, поставити коня в стійло і сказати «Все, я маленька дівчинка, я хочу шоколадок, любові, обіймів і он того ведмедика!». У цьому й полягає така милість шлюбу – ти знаєш, що тобі вдома не треба приховувати свої думки і бажання, одягати ще якусь маску чи шкуру.

Проблема Овнів ще в тому, що вони – жінки-діти. Тобто на роботі я – цілком доросла, мужня, зібрана, кандидат філологічних наук. А вдома мені максимум чотири роки.

Якось у соцмережі Ви показали оригінальну підставку для прикрас, яку подарував Вам чоловік. На ній була сила-силенна різноманітних сережок. Любите аксесуари?

О, я – сорока-ворона! Багато сережок чоловік зробив мені власноруч. Я дуже люблю срібло, в нас і обручки срібні.

Прикраси мають для мене символічне значення. Колеги часто кажуть, що я – як виставка. З останнього надбання, що мені сподобалось, – оригінальний браслет. Ми були в Кам’янці-Подільському і у антикварі купили бронзову прикрасу в скіфському стилі, на якій зображені грифони, які пожирають одне одного. Цей браслет обійшовся нам всього лиш за 50 гривень.

Я люблю «полювати» по антикварних магазинах, пошукати щось цікаве.

У Вас досить оригінальний стиль одягу. При чому Вам пасують як вишукані сукні, так і звичайні джинси. Маєте власну кравчиню чи надаєте перевагу модним магазинам?

Я вибираю речі, в які можна закохатись. За цим принципом у мене, мабуть, підібраний увесь гардероб. Це може бути дуже декольтована сукня або кофтинка в хіпстерському стилі. Купити ту чи іншу одежину можу у будь-якому магазині. Багато речей замовляю в Інтернеті. Оскільки у мене компактна фігура, то за всі роки шопінгу онлайн я лише одного разу помилилася з розміром.

Якщо мова йде про одяг, то це, насамперед, має бути щось комфортне, символічного кольору чи фактури. Річ, яку я буду любити.

Ви доволі відкрито говорить про свою релігію. Проте знаємо, що Ви не любите, коли Вас називають відьмою…

Не люблю. І моя мама аже передьоргується, коли чує, що мене так називають. Наше суспільство дуже любить вважати, що відьма – це щось страшне, її відразу треба палити на вогнищі. Деколи відьма асоціюється ще й з хвойдою. Приміром, у Середньовіччя та й зараз у селі ж хто головний? Священик і сільський голова. З’являється гарна і розумна дівчина, не спить ні з ким – все, відьма, спалимо її!

Саме слово «відьма» мені подобається, бо воно походить від слов’янського кореня «вєдать», тобто «знати». Відьма – це знаюча жінка. Як кандидат філологічних наук, можу впевнено сказати – так, я знаю! Просто в нас взагалі негативне ставлення до таких парій в суспільстві: якщо ти не такий, значить ти якийсь неповноцінний.

Я – вікканка. Вікканство – це неоязичницька релігія, реконструйована Джеральдом Гарднером, який вважав, що нібито є безперервна традиція відьомства, яка тягнеться та передається з Середньовіччя. У Великобританії до 1951 року був закон, який забороняв чарувати. Після відміни цього закону Гарднер зробив прорив, коли прийшов на ВВС, і сказав: «Я – відьма!». Тоді купа людей вийшли з підпілля і сказали, що «Ми теж!». Це були і сільські бабусі-знахарки, і біоенергетики. Тобто люди перестали боятися.

Потім з 60-тих років настала епоха хіппі, коли популярними стали чакри, кристали, ловці снів, коли в Салемі відродилися відьомські течії. Ми не можемо казати, що відьомство – це традиція, яка тягнеться тисячоліттями ще від Богині-матері, але можемо стверджувати, що Гарднер зробив величезний поштовх до того, що люди змогли сказати про те, що їх віра відрізняється від християнства чи іншої релігії.

Кількість віккан зростає. У США віккани навіть добилися того, що на військових цвинтарях вони можуть позначати могили пентаграмою.

В Україні рух також розвивається, але цьому знову ж таки заважають люди. Навіть самі віккани, бо для багатьох віросповідання – спосіб показати протест проти системи, а не щось глибше. А гуртувати людей важко, бо буває, що навіть колір свічки може розколоти общину на двоє.

Я – науковець, тож постійно читаю, вивчаю, порівнюю з іншими релігіями, світами, намагаюся у блогах якось пояснити певні речі. Простіше бути собою для себе ж і трошки займатись просвітництвом.

Ваші знання якось допомагають у житті?

Безперечно, так. Моя релігія – напевно, стиль життя для мене. Всі думають, що магія – це намалювати пентаграму на підлозі, викликати диявола, продати душу. Насправді ж магія у дуже простих речах. Ми запалюємо свічку, байдуже кому ми молимося, і це вже магія, це наш спосіб показати всесвіту, енергії, Богу, що я тут, я хочу оце. Магія – це червона ниточка на зап’ястку, помішування борщу за годинниковою стрілкою, булавка на внутрішній стороні кофтини... Ми можемо цього не помічати, але то і є побутова магія.

Однак, коли ти кажеш, що от ти не такий і трошки ближче знаходишся до магії, людьми це відразу сприймається «в штики». Мені пощастило, бо в мене і на роботі, і вдома всі в курсі, і всі нормально до цього ставляться. Зараз, по суті, те, що я знаю, можу описувати в блогах, пояснювати, розповідати. Можливо, нашим людям і не вистачає якоїсь такої нотки магічності.

Ви ворожите на картах?

Я – практикуючий таролог. Люди ходять до психолога, а потім приходять до мене і переконуються, що мої слова – правда.

Дуже часто просять зробити приворот і це жахливо. А вікканство передбачає вільну волю, тобто навіть якщо ти кохаєш якогось Василя, то краще помолись Богу і Богині за хорошого чоловіка, якого він тобі пошле. Я усім пояснюю, що приворот – це жахлива штука, яка передбачає вбудовування в чужу волю. До прикладу, тобі подобається той же Василь, ти пішла, заплатила гроші, зробила приворот. Через тиждень тобі починає подобатись Іван. А Василь ж ходить за тобою, як зомбі, дивиться на тебе закохано. А потім стає алкоголіком чи закінчує життя самогубством… Дуже багато клієнтів доводиться відмовляти, щоб не робили дурниці.

Коли людина робить приворот, то повинна розуміти, що на неї чекають наслідки. Якщо це жінка, то швидше всього будуть проблеми у сфері гінекології або негаразди з дітьми. Буде погано і тим, хто робить приворот, і тим, хто його замовляє.

Часто думають, що магія – це махнути рукою і відразу станеться те, що чого бажаєш. У мене є колега-священик. Я йому якось розповідала, що мене просять «Ти ж відьма, зроби магію!», на що він відповів «Мені ще важче, бо мені говорять: «Ти ж священик, зроби чудо!».

Оскільки Ви, як ніхто, багато знаєте про магію та чудеса, тож не дивно, що Ваш улюблений жанр в літературі та кіно – фентезі. Допоможіть вирішити одвічну дилему: що ж таки краще – фільм чи книга?

Звісно,  що книжка, але от «Володар кілець» це –  святе кіно. Якби я свого часу не прочитала цю книгу, то не закохалася б у свого чоловіка. Дивлюсь на нього і кажу «Арагорн» (сміється – авт.).

Нещодавно ми також дивилися режисерську версію «Гобіта». Раджу всім дивитися саме режисерські версії, вони повніші та цікавіші.
Щодо літератури, то один з моїх улюблених авторів – Джон Роналд Руел Толкін. Люблю гепталогію «Хроніки Нарнії» Клайва Стейплза Льюїса З нетерпінням чекала на фільм про «Фантастичних звірів і де їх шукати», яке зняте на основі однойменної книги англійської письменниці Джоан Роулінґ.

Взагалі фентезі чудове тим, що воно універсальне. У таких творах розповідають про цінності, яких бракує сучасному суспільстві.

Автори і «Володаря перстнів», і «Хронік Нарнії» пережили війну, були однодумцями та переписувались протягом всього життя. На війні загинуло чимало їхніх друзів, то ж ці письменники не хотіли, аби подібне жахіття повторилося. Їхні книжки наче різні, але розповідають про справжні речі: про вірність, дружбу, честь, любов. Виховуючи на таких книжках дітей, ми можемо прищепити їм почуття гідності, людяності, чесності. За магічною обгорткою часто висвітлюються звичайні людські проблеми.

А Ви самі ніколи не думали написати власну книгу?

Дуже хочу. Я завжди любила писати, свого часу навіть була спроба написати роман, але поки ця справа притихла. По-перше, наразі немає часу, хоча певні концепції занотовуються. По-друге, в Україні це дуже неприбуткова справа.

Якщо я вже публікуватиму книгу, то це буде щось середнє між підручником по магії та романом.

Віднедавна Ви стали експертом з децентралізації. Це досить кардинальна зміна професійної діяльності. Що вплинуло на такий вибір?

Я захистила дисертацію із української мови і дуже втомилася, тож вирішила перепочити. Зрештою, але мене почало «ламати» без традиційної денної роботи, і в той момент просто подала своє резюме.

Але тоді я собі ще вирішила варити мило та робити натуральну косметику власними руками. І от йшла з «Нової пошти» з коробкою різного начиння для цієї справи, несла додому різні олійки, масла, додатки, як мені зателефонували і повідомили, що запрошують на роботу. Я погодилася, хоча й не одразу навіть зрозуміла, куди саме (сміється – авт.).

І коли приїхала в Київ на навчання та побачила великими літерами слово «децентралізація», яке загорілося на проекторі, у мене був шок. Було страшно, бо я не уявляла, чим буду займатися, для мене це було новим.

Але уже протягом певного часу я працюю експертом з децентралізації, і мені це подобається. У нас на Волині чудова команда. Ми спілкуємося з громадами, пояснюємо їм, що таке децентралізація та чим вона може бути корисною.

Я люблю цю роботу, бо, вирушаючи у відрядження, ти розумієш, яка Волинь красива! Ти дізнаєшся, що люди в кожному районі неймовірні, з різною культурою, кухнею, туристичними «родзинками». Ти розумієш, які українці гостинні, щедрі, і вони дуже втомилися від постійних обіцянок. Але коли ми починаємо розповідати про перспективи, у них з'являється надія, впевненість.

За цей рік, що я працюю, бачу, що моя робота приносить результат, адже у грудні у восьми громадах Волині відбуватимуться в ОТГ.

 Чи бувають моменти, коли фізична та моральна перевтома бере своє і хочеться кудись втекти, заховатися під ковдру і заснути?

Ні, ні, ні, я – Овен, а це –  переможці. Якщо чоловік думає, що може крутити жінкою-Овном, то глибоко помиляється. Вона керує собою більше, ніж того вимагають суспільство, родина. Ставить планки і бере ці висоти.

Звісно, бувають моменти слабкості, але це дуже швидко минає. Як то кажуть, я сильна: хочу лягти на підлогу і плакати, то й ляжу і плакатиму (сміється – авт.).

Як Ви сприймаєте критику?

Насправді, раніше я була дуже ранимою. Спочатку мене «вибивали» коментарі. Часто під моїми блогами пишуть, мовляв, як вона може бути одночасно журналістом і тарологом, хай вже визначиться! Або пишуть, що у мене роздвоєння особистості. Зараз ставлюся до цього спокійніше.
Якщо критика конструктивна, то вона допомагає. Наприклад, коли я розумію, що могла б краще попрацювати або редактор каже змінити заголовок, я сприймаю це нормально.

Але коли починають вказувати на те, що ти не така, як усі, то це мене дратує.

Дуже не люблю лицемірства! Інколи людина, яка просто є колегою, може більше підтримати, ніж та, кого ти вважала давнім другом.

Я не кажу, що сама не лицемірю. Я мушу часто одягати «шкурку» і показувати, що є трошки серйознішою, трошки дорослішою, ніж насправді. Це теж, мабуть, якоюсь мірою лицемірство. Але є підлість, яка може принести біль. Це – різні речі.

Оскільки Луцьк – «велике село», то лицемірство в нас на кожному кроці. На жаль, у нашому суспільстві ще досі вважається що жінка, яка чогось досягла, зробила це через ліжко або через багатого покровителя, або батьків. Хоча на Волині є дуже багато жінок, які добилися чогось самі.

А ще мене дратує гамірність. Тільки виникає якесь явище, відразу з’являється купа експертів на будь яку тему. Особливо це популярно в соцмережах.


Маєте заповітні-заповітні мрії?

Переважна більшість моїх мрій збуваються. Для мене мрія – це дуже чіткий план. Чим більше ти в голові уявляєш деталей, тим більший шанс на те, що ця мрія збудеться.

Мені б хотілося будиночок за містом з чоловіком і дітками, рослинами, книжками, кабінетом та пентаграмою на підлозі. Але я знаю що це може зникнути або з’явитися в будь-який момент і над цим треба працювати щодня. Мрії самі по собі реальністю не стають.

Ми дуже легковажно ставимося до життя. Насправді, наші бажання збуваються, просто ми не звертаємо на них уваги. Ми не слідкуємо за своїми словами, думками, вчинками і тому не отримуємо того результату, на який розраховуємо.

Що побажаєте нашим читачам?

Більше вірте в добру магію, не дивіться на інших та робіть щось для себе. Будьте щасливими!





***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу tabloyid@gmail.com.

+1
-6
-1

Коментарі

Така розумна жінка, але на мою думку такі "оригінальні стрілки" їй не пасують.
Дуже рада, що навіть у нашому Луцьку, ще залишилися , такі не пересічні жінки.

Отличное интервью) И выглядишь ты, Оленка, шикарно))

Гарна стаття! Цікава, неординарна особистість! Оленочко, так тримати!!!!))))

Цікаве інтерв ю, прочитала від букви до букви, Оленко чудова сукня, але ці стрілочки - трошки не твоє. І ще чого не зробили фото Оленки в повний зріст (хочу роздивитись ту класну сукню)

Чудова стаття про чудову леді!
Такі люди зігрівають і розвивають це місто і Україну взагалі.

Додати новий коментар