Словопортрет: Петро Верзун

02 Липня 2015
Петро Верзун каже, що намагається жити повноцінно, широко. Як барокова людина. Як Гаргантюа. Скажете, мрійник? Можливо. Але зауважте: цей чоловік не чужий і в колі бізнесменів, і в колі людей мистецтва, і серед громадських діячів, і серед політиків. Його сьогоднішній офіційний статус – голова громадської організації «Фонд місцевого розвитку», а також – заступник голови луцького осередку громадського об’єднання «Самопоміч». Зрештою, Петро Верзун – просто людина, в голові якої – безліч цікавих думок, суджень і поглядів. Частину з них занотував «Таблоїд Волині».

Образ Гаргантюа для мене – це образ людини, яка живе повноцінним життям. Як людина XVI століття. Творить – то творить. Їсть – то їсть. Кохається – то кохається. Зараз жити так – важко. Я намагаюся так жити. Повноцінно. Не обманювати самого себе. Не тамувати в собі почуття, пристрасті, мрії, думки. Ідеї.

* * *

Навіщо жити, не вичерпуючи ресурси? Я сто років не хочу прожити. І не можу. Хочу прожити гарне життя. Можливо, коротке.

* * *

Мусить бути цензура в голові. Людина розумна, подумавши якусь дурницю, пропустить її через сітку розуму, і на гора вийде не дурниця, а жарт. Не паскудство, а якась пікантна ідея. Багато людей по своїй натурі – творчі. Але соромляться. Бояться показати себе в іншій ролі. І все життя займаються якоюсь «єрундою». Я теж, до речі. Але постійно намагаюся, аби цього у моєму житті було якомога менше.

* * *

Доводиться витрачати час на непотрібних людей. Людей, яких треба оминати, які крадуть час, зусилля, з якими нецікаво. Найгірше в житті – спілкуватися з нецікавими людьми.

* * *

Мій рейтинг найцікавіших людей у моєму житті: 1. Мій вчитель літератури в школі Штейнбук Фелікс Маратович. Це людина, яка, в принципі, змусила мене думати. 2. Моя бабуся по татові Віра. 3. Моя бабуся по мамі Єва. 4. Чоловік, з яким я подружився в Луцьку, який тут живе, – Любомир Назаревич. Він із провінційного володимир-волинського хлопця зробив мене лучанином. Він мене познайомив з музикантами, з поетами, з андеграундом. 5. Циганюк Юрій Павлович. Найбільший інтелектуал серед тих, з ким я можу спілкуватися сьогодні.



* * *

Мене розчарувала модна книга «Шантарам». Прочитав 70 сторінок і зрозумів, що найближчі пару сотень сторінок буде написано те саме. Такі книжки треба «читати» в екранізації.

* * *

Якщо в мене буде вибір – почитати книгу, подивитися фільм, поспати чи піти з хорошим товариством у ресторан – я буду читати.

* * *

Рейтинг п'яти найгидотніших страв, які я коли-небуть їв: 1. Щавлевий борщ із сирим яйцем в гуртожитку в педучилищі. 2. Суп у виконанні моєї першої тещі. 3. Окрошка з солодким квасом, яку я їв колись в метро в Києві. 4. Моркв'яний торт моєї мами, який я їв 23 роки тому (після цього я не люблю солодкого). 5. Шпрагівка у Скай барі. Це було просто фу!

* * *

Навчання у педучилищі – це була найбільша помилка в моїй біографії. Нічого, крім навиків міжстатевих стосунків, педучилище мені не дало. В школі і то було цікавіше.



* * *

Поляки – інші, ніж українці. Вони мають те, чого українці не хочуть мати – гонор. В нас гонор – це погано, це зухвалість. А в поляків це те, без чого не може жити чоловік. Це внутрішній стержень, який формує сприйняття світу.

* * *

Мене лякає, що ми в Україні, формуючи національний образ, відтворюємо сільську, а не шляхетську культуру. Козацьку, а не старшинську. Ми сприймаємо лицарство без поняття лицарства. Без поняття шляхетності. А носієм культури українства була передусім шляхта, а не село. Шляхта – це гонор, честь, родинні зв'язки, правда, кодекс честі.

* * *

Я ніколи не казатиму: «наші жінки – найгарніші», «наш народ – найспівочіший», «наш народ – найдуховніший». Неправда. Я знаю дуже духовних людей і дуже бездуховних. Дуже співучих і бездарних (я сам не вмію співати). Трудолюбивих і ледарів. І вони є у всіх народів.



* * *

Нема в Луцьку ресторанів, де я не був. Завжди відвідую заклади, які відкриваються. Чим більше цікавишся їжею, тим більше хочеться нових смаків. Це кулінарна ерудиція. Я змучився від одноманітності: піца, яку я не люблю, суші – це взагалі «привіт додаткові мешканці твого організму!» Хочеться чогось нового!

* * *

Україна не воює з Росією. Україна воює з режимом Путіна. Хай навіть 80 % росіян його підтримують. А для мене Росія – це та купка людей, які на весь світ кажуть, що їх країна хвора і її треба лікувати.

* * *

Воювати повинні спеціалісти.Чому на антитерористичну операцію у нас відправляють непрофесійних антитерористів? В нас є і спецслужби, і армія, і правоохоронні органи.

* * *

Якщо військові не справляються, то діяти повинні дипломати. Якщо ми слабкі і не можемо перемогти в короткий проміжок часу, значить нам треба робити якісь поступки сьогодні, щоб повернути це завтра. Просто цей підвішений стан вигідний комусь в Україні.

* * *

Ми не розуміємо цієї війни. Один з доказів цього - травля людей, які, мовляв здорові, але не беруть зброю і не йдуть на війну. Загальний призов – це ознака війни кінця ХІХ – початку ХХ століття. Коли мільйонні армії воювали між собою. Зараз такої війни не буде і не може бути. Бо війна стала занадто дорога. З’явилася високотехнологічна зброя. Військові повинні бути професіоналами. Користі від непрофесійних військових може бути набагато менше, ніж в тилу.

* * *

Що робити іншим, поки війна? Працювати. Піднімати економіку. Щоденно, щохвилинно. Обирати людей, які щось змінюють, а не роблять вигляд. Придивлятися до сусідів, шукати стратегічних партнерів. Чого Україна не веде жодних серйозних дипломатичних переговорів із Китаєм, Індією, Бразилією? З країнами, які є велетнями майбутнього?



* * *

Я з тих людей, які повинні думати. І створювати інтелектуальний продукт. З 1999 по 2015 рік я залучив в громадський сектор Волині декілька мільйонів доларів. Залучив після доволі серйозних конкурсів, набагато складніших, ніж у бізнесі. Суспільної користі я приніс більше, ніж деякі люди за все своє життя. І буду далі приносити.

* * *

Мені подобається, коли про мене кажуть «грантоїд». У цьому терміні – заздрість. А якщо заздрять – значить я щось роблю.

* * *

Я подобаюся невеликому відсотку жінок. Але так трапляється, що цей відсоток завжди попадає в зону мого життя. А от білявкам не подобаюся. І їх не люблю.

* * *

Мене не лякає публічність. Мені нічого приховувати. В мене все нормально з орієнтацією. Я достатньо консервативний і релігійний в поглядах. Я не колупаюся в носі на людях. Є дуже мало речей, про які я не хотів би говорити. До речі, у мене вдома немає штор.

* * *

Я приділяю замало часу своїй сімʾї. Але в неділю я завжди вдома, ніколи не працюю. Ми після костелу, як правило, йдемо в якесь кафе.

* * *

На аватарці у Фейсбуці у мене – Тато Свин з улюбленого мультика моєї доці «Свинка Пепа». Він схожий на мене: середньостатистичний буржуазний тато, поєднує сімейні цінності і свою роботу, майже нічого, крім своєї роботи, робити не вміє, достатньо ліберальний в вихованні своїх дітей.

* * *

У моєї доці є вигадана країна Клювляндія. Там живе її улюблена іграшка Клювна – біла ворона. Страшненька така іграшка, але чомусь найулюбленіша. Доця часто розповідає, що вона бачила в цій країні, і як там говорять.

* * *

Вдома ми не дивимося новин. І це геть не на шкоду нашій дитині. Якось шестирічна доця, розв’язуючи завдання з журналу «Пізнайко», запитала мене що таке танк. А іншого разу поцікавилася, хто такий сапер. Я не міг пояснити, що для чого існує вибухівка, для чого робити шкоду іншим людям…

* * *

Моя дружина свята, бо вона мене терпить. Не кожна дружина витримала б чоловіка, якого майже ніколи не буває вдома.



* * *

Пишаюсь тим, що я - католик. Це певна винятковість. Я – за єдину церкву. А католицька церква – всесвітня.

* * *

Коли світська влада домінує і направляє церковну - це зло! Священики не повинні бути присутні на офіційних заходах, в школах… Релігія це інтимне!

* * *

Ми втратили багатогранність луцької громади. Місто впродовж своєї історії вбирало різні етнічні, релігійні елементи. Караїм, єврей, чех, поляк чи українець у Луцьку був передусім лучанином. А ми хочемо сьогодні все уніфікувати, зробити всіх однаковими. Це ж хуторянство!

* * *

На туризмі тільки в одному Луцьку не заробиш. Сюди заради одного його мало хто поїде. Але заради Луцька і Олики, Луцька і Дубна, Луцька і Світязя, Луцька і Володимира-Волинського, Луцька і Кременця - поїдуть. Над цим треба працювати.



* * *

Як можна заперечувати радянський кінематограф, забороняти його дивитися??? Як можна уявити світове кіно без «У пошуках капітана Гранта» Станіслава Говорухіна (хоч Говорухін у своїх поглядах виродок ще той)? Без «Пригод Тома Сойєра»? Без «Забутої мелодії для флейти» Рязанова? Без «Війни і миру» Бондарчука»? Без «Калини червоної» Шукшина?

* * *

Радянський Союз – це була потворна держава. Але ж не можна заперечувати, що це було! У 1936 році в нацистському Берліні відбулися Олімпійські ігри. Про які Лені Ріфеншталь зняла просто геніальний документальний фільм! Ну ніхто ж сьогодні не забороняє дивитися цей фільм і не оспорює геніальності її режисера! На жаль і генії працюють на зло. От Міхалков – геній. Хоч і мудак. Але це його життя. Йому за це відповідати.

* * *

Реалізована людина – це та, яка отримує насолоду від того, що робить. Яка не заставляє себе жити, а просто живе.

* * *

Мені хочеться щось змінити. У цьому місті, в цій країні. Політика – це інструменти. Але мене бісить штучний пафос. Дуже багато людей сьогодні за пафосом ховають свою тупість.

* * *

«Революція гідності» – гарний образ, який можна оспівувати у віршах. Але революції поки що не сталося. Ми живемо в процесі цих революційних змін, які почалися у 2004 році і можуть тривати ще десятки років. Тому швидше це «Еволюція гідності».

* * *

Окремо взяті події зими 2013-2014 року – це як жінка довго годувала чоловіка поганим борщем, а він взяв і її набив. Чи будуть з того зроблені висновки – незрозуміло.

* * *

Люблю постапокаліптичну фантастику. Мені завжди цікаво, чи людство залишиться людством. Близький до реальності постапокаліптичний сюжет, на мою думку – у радянському фільмі «Письма мертвого человека» з Роланом Биковим. Все буде дуже страшно.

* * *

Я не дуже дружу з технікою. Якісь елементарні навики я маю, але не люблю. І не відчуваю, що від цього щось втрачаю. Мене лякають люди, які занадто багато спілкуються у віртуальному світі, а не реальному. Без комп'ютерщиків в постапокаліптичному світі людство виживе. А без філософів і управлінців – ні.

Записав Юрій РИЧУК
1
Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter