Словопортрет Олександр Гуч: дитинство, Дерно, віра в Бога та подорожі

09 Листопада 2015
Олександр Гуч, для друзів – просто Пегас. Друг, мандрівник, волонтер. Герой Майдану. А віднедавна - голова Дернівської селищної ради.

Дитинство, навчання, робота

Я був допитливою дитиною. Багато питань задавав всім. Багато де ходив. Наприклад, своє село стоптав ногами вздовж і впоперек: цікаво було, де яка канава, де яке дерево, де глина яка (любив місити). На рибу ходив, на раків, по гриби.



Ще з класу 9-го я знав, що буду вчитися на різьб'яра. Прийняти таке рішення мене надихнув вчитель Олександр Дем'янович, коли розповідав нам про різні професії. Після закінчення школи подав документи в луцьке ПТУ №2, поступив на державну форму навчання. Потім було вище училище. Після нього пробував поступати в «Політех», але не здав тестування. А далі пішов по роботах.

Найцікавішою роботою був виховний процес: займався з дітьми, двічі їздив з ними в Карпати.
Саме виховання підлітків подобалось мені найбільше: ні столярка, ні різьба, ні будівництво, ні робота з гіпсом та глиною. Були такі моменти, що сам дивувався, як мені таке вдавалось. Адже в цьому віці хлопці дуже агресивні, часто «місяться» між собою. А в мене виходило їх примирити.



Творчість

Я з дитинства малював. Мав собі альбом дитячий, олівці, фломастери. Коли вже поступав в училище, зрозумів, що мені потрібно більше знань. Я не розумів, що таке перспектива, тіні чи напівтіні. Я просто сідав і все змальовував: кімнату, шкатулки, статуетки. Це не було високим мистецтвом, але я отримував від цього задоволення. Великим художником я не став, бо розлінився (сміється). З одного боку це було пов'язано з дівчатами.

Певний час в мене був творчий застій: я нічим творчим не займався, лише інколи різьбою – коли замовляли якісь дрібнички: ложки, лопатки, заколки тощо. А цього літа, коли я робив вдома ремонт, міняв шпалери, то залишив на стіні місце, щоб там щось намалювати.

Згадав я тоді одну композицію: фото, яке колись скинула мені моя дівчина та сказала: «Я туди хочу!». Я заходився шукати це місце в інтернеті та виявилось, що це фейк, зроблений у фотошопі. Однак, щоб зробити приємне коханій, вирішив намалювати цю місцину в себе вдома на стіні. Малював я її не сам: допомагав мені в цьому мій друг Сергій. В результаті картина вийшла дуже гарною. Ось так сталось, що моя дівчина надихнула мене на творчість.



Пегас з Нацальянсу

В 2007 році я офіційно вступив до лав Нацальянсу. Так став волонтером на фестивалі «Бандерштат». Перших 5 років існування фесту займався переважно господарчими моментами: щось знайти, організувати, зробити. Допомагав на кухні, допомагав прибирати. Запалити ватру — то була моя тема. Неодноразово доводилось ночувати на сцені: за апаратурою дивитись треба було.
Останні 2 роки я приїздив вже як учасник, а після буремних подій на Майдані, цьогорічний «Бандерштат» я відвідував вже по запрошенню.

Моє псевдо Пегас походить з Нацальянсу. Собі я його вибрав сам, коли вперше поїхав на збори з альянсом на запрошення одногрупниці. Нас всіх зібрали, поділили на чоти, на рої, і кожному дали завдання: вигадати до вечора собі псевдо, бо ввечері мала бути Ватра знайомств. Я довго думав над тим, бо хотів собі не звичайний псевдонім мати, а якийсь цікавий. «Пройшовся» і по біології, і по хімії. Дійшов до грецької міофології та зупинився на Пегасі.



Ватра у Пегаса

Є в селі Дерно «офіційний» захід «Ватра у Пегаса». Це моя власна традиція, яка тягнеться вже сім років. На другий день Різдва приїжджають люди в Дерно з Луцька та інших міст, навіть з Білорусі. Я ставлю 2 бочки, чотириметрову дошку для імпровізованого столика. Кожен привозить з собою якісь смаколики, і вся ця дошка забивається їжею — як шведський стіл.

Люди збираються, співаємо колядки та гімн. Жартуємо, історії переказуємо різні. Одного року така була подія кумедна: у мене на ватрі познаходилися між собою родичі та одногрупники. Познайомились між собою місцевий хлопчина та парубок з псевдонімом Звіробій. Виявилось, що вони двоюрідні брати. Ще один мій односельчанин познайомився на ватрі з дівчиною. Вони ще досі зустрічаються... Ватра знаходить, об’єднує людей.



Після поранення

Була така ситуація на Майдані 20-го лютого минулого року: коли ми пішли на барикади на Інститутський, наша сотня знаходилась найближче до них. Тоді четверо з нас загинуло, а я залишився живим, хоч і отримав поранення. Про мене тоді дуже добре піклувались лікарі, волонтери та просто добрі люди. І в той час я зрозумів, що в Світі є баланс: якщо в мене вклали стільки любові, то я мушу її якось віддавати. Тоді в мене зародилася думка розвивати течію волонтерства.

Прийшли вибори до місцевих рад, і я перепланував свою діяльність: тепер я буду займатися інтересами громади в своєму окрузі. Він налічує 4 села (Дерно, Ставок, Котів, Мощаницю) та хутір Путилівку. Планую мати тісний контакт з громадою, щоб не було так, що є сільський голова, десь щось собі робить, а його ніхто не бачить.

Люди в наш час голодні до інформації, особливо в селі: якщо ти їм її не даєш, вони її вигадують.
Хочу їздити по селах, робити збори селян та питати в них, що їм потрібно, які завдання вони переді мною ставлять: «Я іду не керувати вами, а служити вам, як слуга народу!».



Коли я їхав писати заяву на кандидата в облраду, то згадав свої думки про те, що любов потрібно віддавати назад. І подумав: «Може лишатись в селі — це саме воно, адже тут є можливість бути ближче до людей та, маючи важелі влади, зробити для них більше». Так і сталось, що мене обрали сільським головою.

Можу сказати, що я — дійсно висуванець від громади. Бо сам я не хотів йти на цю посаду. Але я цим займусь. І віддам себе тому повністю. Принаймні наступні два роки.



Життєве кредо

Враховуючи той момент, що я був поранений, мене часто запрошують читати лекції для молоді. Я завжди закликаю дітей не бути байдужими. Щоб вони були активними, а не пасивними споживачами, відстоювали свої права, просували якісь проекти. Моя позиція така, що земне життя відносно не тривале. Тому його треба пожити так, аби залишити після себе якийсь слід. Адже людина живе, поки її пам‘ятають.

Віра

Я з тих людей, які ходять в церкву тоді, коли там вітаються «Христос Воскрес!». До себе в церкву я ходжу на великдень святити паску і на якісь хрестини чи похорони чи весілля.

Для мене питання віри і релігії розбіжне. Релігія - те, шо вигадала людина. А віра - те, що ти віриш у вищі сили, які тобі допомагають, до чогось спонукають, дають впевненість і благодать. Моя особиста позиція - я вільно піду в будь-яку церкву і можу помолитися Богу навіть нікуди не виходячи.

Перед сном по можливсоті молюся Богу. Молюся по-християнськи, але я не ототожнюю, що це саме Ісус Христос. Я поважаю віру інших людей: мусульманів, буддистів, кришнаїтів, рідновірів та інших, хто вірить в інших богів.



0
Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter