Словопортрет: Колос

16 жовтня 2015

Колос – одне із найяскравіших явищ у Луцьку за останні роки. Гурт «ФІОЛЕТ», фестиваль «Бандерштат» – ці візитівки нашого міста – справа рук Сергія Мартинюка.
 
У Луцьку Колос прожив більше 10-ти років. «Таблоїд Волині» вирішив підбити своєрідні підсумки. Далі – з перших уст.
 
ПРО ТЕ, ЧОМУ ЛУЦЬК
 
2004-го року, коли переді мною постало питання здобуття вищої освіти, у мене був цілий ряд варіантів, куди вступати. Я займався у Малій академії наук. Мав можливість на державну форму навчання вступити у ряд навчальних закладів – у тому числі столичних.
 
Але я обрав Луцьк. Луцьк був абсолютно незвіданим. Я інтуїтивно відчув, що треба в це місто вступати. Як виявилося – не прогадав.
 
Луцьк виявився логічним продовженням рідного Дубно. Що стосується і атмосфери міста, і чисто якихось ландшафтних приколів. Масштаб тільки змінився, але інтуїтивно це лягало у концепцію моєї життєвої еволюції. Я зрозумів вже за півроку життя в Луцьку, що спонтанний і емоційний вибір, а не обдуманий, був абсолютно правильний.
 

ПРО НАВЧАННЯ
 
Як зараз пам’ятаю пару в Михальчука – в нас є такий ветеран нашої кафедри політології. Дуже хороший викладач, компетентний у тих наукових сферах, знання з яких він нам пропонував на парах. Якось я йому сказав на парі, що я уже жалкую, що я вступив на політологію. Явно помилився з фахом, за яким хочу навчатися.
 
Але, як показує досвід, ті п’ять років навчання на історичному факультеті на цій спеціальності розвинули в мені потяг до вільнодумства. До розуміння того, що ніхто, за винятком мене самого, мені на підносі якихось щасть і життєвих успіхів не принесе.
 
Тільки там я міг цілий семестр не ходити на пари, займатися громадською діяльністю, здавати сесію «на відмінно», ходити гуляти, отримувати стипендію. Тільки там я зрозумів, що насправді в цьому житті все можна вирішувати. Головне – не ускладнювати і більш оптимістично дивитися у день завтрашній.
 
Чимало курсів, які ми вивчали – приміром, теорія піару, політична психологія – так чи інакше мені зараз часто стають у пригоді. Зокрема, у просуванні власної музики, музичних проектів. Тому я ні про що не жалкую.
 

ПРО ДЕРЖАВНУ РОБОТУ
 
У студентські роки я навчався на індивідуальному плані і 9 місяців пропрацював в обласному управлінні сім'ї, молоді та спорту. За ці 9 місяців мало щось народитися, але… не народилося.
 
Виявилося, що мої райдужні уявлення про те, що систему можна ламати зсередини – були всього лише райдужними уявленнями. Можливо, я завчасно склав руки. Але за час моєї роботи чимало ініціатив, які були пов'язані із розвитком громадського руху в районах області, нікому не були потрібні. Це були ініціативи, які вимагали ще однієї кіпи звітів, нікому ці зайві речі не були потрібні.
 
Знову-таки – це теж хороший досвід. Розуміння того, що держслужба – явно не моє. І там мають працювати справжні фанатики своєї справи. А ще – розуміння того, що корупція в цій державі – абсолютно виправдана річ. Хтось має державною службою займатися, а жити на зарплату 1300 гривень – це просто unreal.
 
Одного разу не прийшов на роботу. Телефон вимкнув. Приходжу на другий день. Начальник управління запитує: «Сергій, ти де вчора був?». Я кажу: «Мене викрали інопланетяни». І говорю це з абсолютно цегляним виразом обличчя, без зайвих сентиментів. Він дивиться на мене. Я бачу, як обличчя його міняється, він перепитує: «Ти серйозно?». «Я – абсолютно серйозно, – кажу. Вчора десь після обіду в районі Київського майдану. Повернули після шостої. Не бачив сенсу повертатися на роботу».
 

ПРО ДЕСЯТОК ЗЙОМНИХ КВАРТИР У ЛУЦЬКУ
 
Це були квартири, підвальні приміщення, половинки будинків... На горищі тільки не жив. Жив на офісі якийсь час. Ходив митися до знайомих. Різне було. На вулиці, правда, не жив. Але якби й довелося, я б це спокійно сприйняв.
 
Я міг усі свої речі з одягом впхнути у декілька більших пакетів. Це зараз я обжився меблями, масою різних побутових приладів, телевізорами, різними мікрохвильовками і так далі. Одним словом, старію.
 
Старію, бо це – явно ознака старості. Бо, направду, дуже круто, коли ти можеш без нічого зірватися кудись. А я все це заробив своїми руками. Мені важливо усвідомлювати, що це – частина мого життя і частина мого дому. Стіни можуть мінятися, але це внутрішнє убранство, яке, так чи інакше, є продовженням мене самого, мусить їздити за мною.
 

ПРО МАМУ
 
На жаль, до мами в Дубно їжджу не дуже часто. Важко вирватися. Усі будні дні розписані, а на вихідних зазвичай – концерти, студії. Останні декілька місяців я додому заїжджав, прямуючи на концерти у напрямку до Тернополя чи Франківська.
 
Заїжджав на 15 хвилин, показувався мамі. Мама мене оглядала, давала експертний висновок: «схуд», «погладшав», «змужнів», «не бриється», «не доїдає», «волосся довге стало, чого не стрижешся?».
 
Зараз мама не може мене критикувати, бо вона мене в дитинстві накритикувала чимало. Важко сказати, за що саме. Радше за те, що я постійно робив усе прямопротилежно від того, що говорила вона. Вже десь тільки в останніх класах школи, коли я почав працювати, якісь гроші заробляти, я вже знав, що за жоден свій ірокез, за жодні свої порвані джинси, за в п'яному стані пробиту шпилькою брову, я не відгребу по голові. Бо мама мене поважає. А зараз – так тим паче.
 
Батьки бачать, що я не спився, не скурився, не сколовся, що я чимось займаюсь. Сусіди постійно дзвонять і кажуть: «О, десь там Сергія по телебаченню бачили. О, в газеті». Мама вже все те не встигає відстежувати. Ну, їй це приємно. Мені б, очевидно, теж на її місці було приємно.
 
Пісні наші вона любить і слухає. Не раз був свідком, коли вона на кухні готує і на дисках слухає. Перед сном часто слухає в навушниках. Тато, брат мій молодший закинули на телефон декілька альбомів наших.
 
Мама казала, що їй найбільше подобаються наші пісні «Зимова» і «Чуєш, небо». Це дві її улюблені пісні.

 
ПРО ТЕ, ЯК 10 РОКІВ НЕ ВЖИВАЄ СПИРТНЕ
 
Я зрозумів, що це вже шмат життя. Я не отруюю себе. Весь цей час нікого не агітував не пити, не курити. Лишаю такий вибір для кожної людини.
 
Чому я кинув вживати спиртне – важко сказати. Я не пішов ні в яку секту протестантську, я не пішов в кришнаїзм, я не зайнявся спортом, я не сів на якісь дієти. Я просто після одного серйозного перебуху прокинувся і зрозумів, що спиртне – явно не мій style.
 
Але я не приймав ніяких декларативних рішень, не оголошував цього. Я просто перестав вживати спиртне. І мені легко. Мені не треба спиртного для того, щоб настрій поліпшувати. Всі знають, що у мене ітак з настроєм все добре.
 
ПРО МАТЮКИ
 
Нецензурна лексика – це, на мій погляд, дуже гарний спосіб викидати лихі емоції із себе. І не накопичувати різні негативні енергії, які потім вилазять з нас в набагато гірших проявах, ніж ненормативна лексика.
 

ПРО ЗЕМФІРУ
 
Я слухаю Земфіру з 99-го року, з часу виходу її дебютного альбому. У нас в Дубно на базарчику був магазин «Best». Там продавалася різна побутова техніка і маса касет. Я, як зараз, пам'ятаю, що це було Різдво, початок року. Наколядував собі грошей, пішов купив декілька касет. За перший альбом Земфіри я віддав 2 гривні 50 копійок.
 
Людина, яка фактично дотепер супроводжує мої важливі і неважливі життєві події. Людина, яка, зрештою, мене самого в музику привела. Земфіра сама про це не знає, але вона мені шепнула на вухо: «Пиши!». І я почав писати. Можливо, не так, як вона хотіла б. Але на все свій час. Я рухаюся. Мені здається, останній час я, дякуючи, зокрема, їй, почав більш-менш вловлювати, як я хочу писати і як я хочу співати.
 
Усі ці роки з 99-го року в якомусь вимірі я жив від альбома до альбома. Я прекрасно розумію, що тоді мені було якихось років 12-11. Я й близько не міг вловлювати всіх тих сенсів, які Земфіра вкладала.
 
Але, зрештою, розуміння цього правильно дає мені можливість дивитись на те, що чимало шанувальників нашого гурту – зовсім юні. Вже є такі, які з 2009-го року залишаються з нами. Яким тоді було 13, а вже – 19. Вони вже на другому-третьому курсі університету – і вони далі з нами. І це теж для мене дуже важливо. Бо коли ростеш з музикою – росте музика, росте виконавець, ти ростеш. Важливо цю сув'язь тримати з людьми.
 
Земфіра в моєму житті, у моїй персональній історії саме таку роль надихаючу відіграє. Я взагалі захоплююсь нею, бо це – один із найбільш вольовитих, цілеспрямованих, харизматичних музикантів, яких мені коли-небудь доводилося бачити.
 
ПРО ЩАСТЯ
 
Я – щаслива людина. Я займаюся улюбленою справою. Є люди, які в мене вірять. Є люди, які мене люблять. Є люди, яких я дуже люблю. Оцей останній момент – люди, яких я дуже люблю, – це, власне, чи не найбільша мотивація жити. Бо коли нема для кого жити, нема для чого жити – то життя справді порожнє.
 
Сенс життя, мені здається, не у пошуках сенсу життя, а в можливості надати цей своєрідний сенс іншим людям. Це, може, примітивно звучить. Але насправді дуже важливо цінувати своїх рідних, близьких, сім'ю – навіть якщо ти з ними рідше бачишся. У в тебе ж є телефон і декілька слів, – це вже багато що може вирішити.

 
Анастасія ПЕРЕДРІЙ

+1
-10
-1

Коментарі

Люблю Колоса за його простоту і доступність. Хай щастить у Києві! Тут завжди раді!

О нене...знову він...як він себе любе...виписує про себе таке і так, що аж верне...
Таблоїд скільки можна?????

є про шо розказати - чо не розказати?
чи жаба давить? велика зелена полішуцька?

А тепер ти такий же надихаючий, як колись для тебе Земфіра.

Додати новий коментар