СЛОВОПОРТРЕТ: Кінематографіст дальнього плавання Борис Ревенко

Джерело: provolyn.com
05 червня 2015

На 78 році життя помер керівник аматорської кіностудії «Волинь» Борис Ревенко.

Чоловік мав цікаве і непересічне життя. Розпочав свою професійну діяльність на китобійному судні. Півтора десятиліття своєї молодості він «борознив» світовий океан, побував у Португалії, Уругваї, на острові Фіджі, в Австралії, в Сінгапурі. Полював на китів на півночі Канади. Ходив по айсбергах довжиною 150 кілометрів.

Саме під час подорожей всерйоз захопився і фото- та кінозйомкою. І... саме на неї таки проміняв повне пригод і екзотики моряцтво, розмінявши заодно Владивосток на Луцьк.

Кінокамера була із Борисом Ревенком понад півстоліття і до останнього дня. У рубриці «Словопортрет» – витяги з інтерв’ю батька волинського кінематографа.

 Автопортрет Бориса Ревенка. Середина 1960-х років Автопортрет Бориса Ревенка. Середина 1960-х років
 
* * *
Ще в дитинстві, коли мені було років 12, я мріяв придбати велосипед. А ще – мати фотоапарат, щоб поїхати на велосипеді в Африку знімати природу. Але це було дорого. Мама отримувала 60 карбованців, а велосипед коштував 200.

А в 15 років я прочитав книжку «В дебрях Уссурийского края» автора Володимира Арсеньєва. Це видатний російський мандрівник. Згодом і потрапив туди. У 1957 році, коли пішов до армії. В Уссурійському краї є ведмеді, тигри, рисі, ліани, виноград, дикі бджоли. Там багата природа.

* * *
Перший рік після армії я працював інженером на закритому військовому заводі у Приморському краї у місті Арсеньєв. Ми виробляли гірокомпаси для кораблів. Прочитав, що формується китобійна флотилія «Советская Россия», запрошуються спеціалісти. А перед тим я прочитав книжку «Вокруг света за китами». І мене ця «китова морська екзотика» також стала цікавити.

 Прапор радянського китобійного судна, 1960-ті роки. (Фото з архіву Бориса Ревенка) Прапор радянського китобійного судна, 1960-ті роки. (Фото з архіву Бориса Ревенка)

* * *
У вільний від роботи час фотографував та знімав на відео відлов китів і природу. Трохи дописував у газети. Мене журналістика також цікавила. Друкувався в місцевій пресі найбільше. «Красное знамя» - досить тиражована газета. Виходила тиражем 400 тисяч примірників. «Дальневосточный комсомолец», «Агентство печати Новости», «Правда», «Комсомольская правда» і в газеті всіх моряків «Водный транспорт».

Писав статті, подавав знімки. І було таке, що навіть ці фотографії друкувалися у волинській пресі. Бо це були унікальні кадри, які поширювалися на весь Союз.

 Моряки китобійного судна оглядають тушу щойно вбитого кита. 1960-ті роки. (Фото з архіву Бориса Ревенка) Моряки китобійного судна оглядають тушу щойно вбитого кита. 1960-ті роки. (Фото з архіву Бориса Ревенка)
 
* * *
На китобоях є масивні гарпунні гармати. Один гарпун важить 100 кілограмів. На його кінці прикріплена вибухівка. Без неї ніяк. Бо сам гарпун для кита – це як укол голкою для людини.

Гарпуном з вибухівкою треба поцілити в голови чи хребет кита. Тоді таким ударом його можна вбити. Далі лебідкою витягували тушу на борт і обробляли. Кити важили по 150-200 тонн.

 Моряки-китобійники на пащі вбитого кита. 1960-ті роки. (Фото з архіву Бориса Ревенка Моряки-китобійники на пащі вбитого кита. 1960-ті роки. (Фото з архіву Бориса Ревенка

З одного великого кита можна натопити 15 тонн жиру. Його потім використовували у маргарин. Є вушний жир, ми на ньому смажили картоплю і рибу.

Але це з вусатого кита. Бо з кашалотів жир не можна вживати – від нього можна померти. Печінка, легені, серце, м’ясо – все це вживали люди у їжу. З м’яса робили дешеві консерви для алкоголіків. 500-грамову банку таких консерви коштувала 33 копійки. Це була дешева закуска.

Відправляли також в зоопарки. Коли розбирали кита, то залишки не викидали. Їх перемелювали й робили так зване китове борошно, яке відправляли в колгоспи, де його додавали до їжі тваринам.

* * *
М’ясо кита ми часто прокопчували і їли як шашлики. Дуже смачно! А загалом на кораблі їли все, що плаває і літає, – пінгвінів, альбатросів, китів, різну рибу. Всі види тварин із моря пахнуть рибою. Але є особливий кит Мінке – він має дуже схоже на куряче м’ясо. Наука не може пояснити, чому так.

 Моряки-китобійники біля китової щелепи. 1960-ті роки. (Фото з архіву Бориса Ревенка) Моряки-китобійники біля китової щелепи. 1960-ті роки. (Фото з архіву Бориса Ревенка)

* * *
Робота – не з легких, всяке траплялося. Часто згадую нашого земляка, з Черкас, Колю Козубенка. Він був гарпунером, за рейс убивав до 500 китів. Одного разу він якось невдало вистрілив так, що гарпун відбився від сала кита і полетів на нього. Убив на смерть.

Загалом за весь час я бачив кілька смертей. Тіло людини прямо в морі і ховали. Закутували в тканинну люльку і скидали у глибокі води…

Може, його (Козубенка, – ред.) покарало те, що він забагато китів убивав. Бо наша база могла прийняти 30 китів за місяць, а ми убивали 50. Із надлишкових китів здирали шкури і викидали за борт. Це вже було браконьєрство.

 Гарпунна гармата радянського китобійного судна (Фото з архіву Бориса Ревенка) Гарпунна гармата радянського китобійного судна (Фото з архіву Бориса Ревенка)

* * *
Одна з улюблених історій моїх друзів – про те, як ми чукчам кіно крутили. Була якась міжнародна угода, щоб доставляти чукчам по киту. Але не пригадаю, хто і коли мав це робити. Це була нація, яка вимирає, тому їм доставляли безкоштовно китів.

Підійшла наша черга. Але капітан відмовився, махнув на чукчів рукою. Тоді вони звернулися в Міжнародну організацію з китобійного промислу, і нашу флотилію оштрафували на мільйон доларів.
 
Ну, зрештою ми таки привезли їм кита. А вони кажуть: «Давай, капітана, кіно!» Їм не так кит треба був, як подивитися кіно. Фільм закінчився, а вони ще хочуть. Що було робити?

Щоб не показувати те саме, кіномеханік вставив бобіну з кінця. Зображення виявилося перевернутим. Вони сиділи і дивилися таке кіно, нічого не розуміючи, як і першого разу…

* * *
До плавання я ще закінчував Ростовський кінотехнікум. І вирішив організувати на кораблі кінофотоклуб «Антарктика». Ми там робили фото, знімали аматорські фільми.

В нас була апаратура, плівка та матеріали майже в необмеженій кількості. Назнімав велику кількість фотографій. Весь фотоархів у мене зберігся. Це біля 50 тисяч негативів. Я знімав і китів, і природу, захоплювався портретною зйомкою.

* * *
Робота моряка хоч і була важка, але прибуткова. З кожного рейсу вдавалося зробити якусь вагому покупку. З першого рейсу я квартиру купив, наприклад.

А потім, під час однієї з річних відпусток, приїхав до Луцька – тут жили мої сестра і тітка. Став відвідувати секцію кінофотоаматорства при Будинку народної творчості. І якось її керівник Павло Пастушенко, маючи проблеми з серцем, запропонував замість нього рік бути керівником секції.

А мені було дуже цікаво. Бо я вже вмів знімати і фото, і кіно. Та й на березі, можна казати, 13 років не був. Пішов працювати. Стали організовувати фотовиставки, конкурси аматорських фільмів.

Я навіть поміняв свою владивостоцьку квартиру на житло у Луцьку – двокімнатну квартиру на вулиці Леніна.

* * *
Порівняно з морем працювати в Луцьку було – як жити на курорті. Бо там на морі ми працювали «12 через 12» без вихідних і свят. Це важка робота.

На судні я також займався фотозйомкою та кіно, але у вільний від роботи час. А в Луцьку я зміг повністю присвятити себе творчій роботі.

 Новий директор кіностудії «Волинь» Борис Ревенко. Друга половина 1970-х років (Фото з архіву Бориса Ревенка) Новий директор кіностудії «Волинь» Борис Ревенко. Друга половина 1970-х років (Фото з архіву Бориса Ревенка)

* * *
Подобається знімати фільми на історичну тематику і про персоналії. Про бій під Крутами колись знімав фільм. Його замовляв Український інститут національної пам'яті.

Там розповідалося про Михайла Рожка, учасника того бою. Його Петлюра нагородив золотим хрестом. Потім його по тюрмах тягали і засланнях. За професією Рожко був лікарем. Під час десятирічного заслання в Казахстан він себе настільки добре проявив як лікар, що йому присвоїли почесне звання Заслуженого лікаря Казахстану.

 Сценаристи кіностудії «Волинь» Віктор Штепан та Оксана Ременяка обговорюють сценарій майбутнього фільму, 1985 рік. (Фото з архіву Бориса Ревенка) Сценаристи кіностудії «Волинь» Віктор Штепан та Оксана Ременяка обговорюють сценарій майбутнього фільму, 1985 рік. (Фото з архіву Бориса Ревенка)

Знімав якось фільм про художника Василя Парахіна. Я його 3 роки знімав. Це вийшла велика дослідницька робота. Потім він зайняв третє місце на фестивалі пам’яті Івана Миколайчука.

Про Братковського історичний був фільм.

З нами свого часу працювала Ірина Левчанівська. Вона робила фільми про свою маму «Пані сенаторка», також про тата, сестру.

 Митці кіностудії «Волинь» на зйомках фільму до 900-річчя Луцька. Зліва направо: режисер Йосип Струцюк, Володимир Винничук, лаборант Василь Литвинчук. Перша половина 1980-х років. (Фото з архіву Бориса Ревенка) Митці кіностудії «Волинь» на зйомках фільму до 900-річчя Луцька. Зліва направо: режисер Йосип Струцюк, Володимир Винничук, лаборант Василь Литвинчук. Перша половина 1980-х років. (Фото з архіву Бориса Ревенка)

* * *
Від влади було дуже багато замовлень. У нас до того ж не було конкурентів – телебачення. Обласний комітет Партії замовляв різні фільми на політичну чи аграрну тематику.

Наприклад, «Від з’їзду до з’їзду» – про те, яких успіхів досягли на Волині за 5 років. Це був фільм на 15 хвилин, який потім показували у драматичному театрі під час партійної конференції.

Були також міські замовлення. Наприклад, «Від партконференції до партконференції».

 Зінаїда Белова, донька письменника Михайла Пронька та старший методист з фото- та кіномистецтва Іванюк Омелян під час репетиції зйомок фільму. Середина 1980-х років. (Фото з архіву Бориса Ревенка) Зінаїда Белова, донька письменника Михайла Пронька та старший методист з фото- та кіномистецтва Іванюк Омелян під час репетиції зйомок фільму. Середина 1980-х років. (Фото з архіву Бориса Ревенка)

Замовляла фільми також міліція. От, наприклад, ми співпрацювали з витверезником. Коли туди привозили п’яного, ми його знімали на камеру, а потім наступного дня показували йому запис. Людина не вірила, що буквально вчора вона була у такому стані. Це дуже добре діяло.

Державтоінспекція замовляла фільми про правила дорожнього руху.

* * *
Були замовлення від колгоспів. Колгоспи заробляли мільйони, і їм нічого не вартувало проплатити 5 тисяч карбованців за півгодинний фільм. Ми брали замовлення від кількох колгоспів одночасно, а потім їхали і знімали. Бувало, що знімали цілий рік і більше. Адже хотілося показати різні стани природи і види робіт у колгоспі – посівну, жнива, підготовку ґрунту взимку, новорічні свята, всі пори року, а також грозу, вітер і так далі. Треба було виловлювати цікаві кадри, це не робота на один день.

Зазвичай нас приїжджало двоє, знімали по кілька днів у кожному колгоспі. Ночували в голови колгоспу. У нас тоді був автомобіль «Волинянка», який нам подарував автозавод. Точніше, ми заробили її. Бо автозавод у нас замовив фільм, який вартував приблизно так, як нова «Волинянка», – 8 тисяч. Тому ми домовилися за такий розрахунок.

 Режисер спортивних фільмів кіностудії «Волинь» Борис Супрунчук (стоїть) і лаборант кіностудії Володимир Скворцов. Середина 1980-х років. (Фото з архіву Бориса Ревенка) Режисер спортивних фільмів кіностудії «Волинь» Борис Супрунчук (стоїть) і лаборант кіностудії Володимир Скворцов. Середина 1980-х років. (Фото з архіву Бориса Ревенка)

* * *
Як правило, не було жодної цензури. Ми просто знімали те, що у нас замовляли. Але були різні нюанси.

От наприклад, міський комітет партії замовив фільм. Він мав складатися із позитивного матеріалу, але в кінці треба було сказати і про якісь негативні сторони, про недоробки чи брак на заводах, невиконання плану і тому подібне.

Такі кадри було дуже важко знімати. Люди не хотіли спілкуватися, втікали. В таких випадках я брав на зйомки інструктора комітету партії.

 Нагороди учасників кіностудії «Волинь» Нагороди учасників кіностудії «Волинь»
 
* * *
Одного разу трапився цікавий випадок. На замовлення КДБ я зробив антибандерівський фільм «Розкопана криниця». У Горохівському районі ми знімали кадри про знущання, про те, як кидали людей у криниці, як діставали звідти потім кістки.

Ми цей фільм послали на Всеукраїнський фестиваль аматорських фільмів, на якому він виграв гран-прі серед сотні інших фільмів. Після цього треба було від республіки посилати 15 фільмів на конкурс у Москву. Але всі фільми спершу переглянув Леонід Кравчук, тоді – завідувач ідеологічного відділу та секретар ЦК КПУ. Той, який потім став Президентом України.

Це було наприкінці вісімдесятих. Коли він переглянув фільм «Розкопана криниця», то сказав, що не пропустить його на Москву. «Ми самі в себе розберемося зі своєю історією, самі винесемо сміття з хати. Нема чого, аби москалі дивилися», - так приблизно він тоді сказав. І не пропустив антибандерівський фільм на конкурс у Москву.

 Частина фільмотеки кіностудії «Волинь» Частина фільмотеки кіностудії «Волинь»

* * *
Ще пригадую один випадок. Перший секретар обкому КПУ Леонід Палажченко замовив фільм «Благоустрій – справа кожного». А в нас тоді була дуже брудна вулиця Суворова. Він казав зняти те все на плівку.

Потім фільм демонстрували в «Просвіті». Тоді зібралося десь 600-700 чоловік: секретарі райкомів, начальники різних рівнів. Після демонстрації Палащенко сказав: «Якщо не буде зроблений порядок, ми знімемо другу серію». Після цього вулицю за тиждень зробили ідеальною. І так по всьому місту.

* * *
В 90-х ми вижили через те, що в нас був сильний авторитет. В дев’яностих також фільми були потрібні. Із 9 народних студій на Волині вижила тільки одна – наша.

Крім того, я вже був заслужений працівник культури. Також у нас було багато відомих вихованців. Той же Олесь Санін. Думаю, нас не закрили за авторитет.

 Монтажний столик у кіностудії «Волинь» Монтажний столик у кіностудії «Волинь»

* * *
Знімати зараз стало набагато простіше. Маючи бодай якусь камеру, кожен може пробувати знімати. Хоча звичайно професійна техніка коштує дуже дорого. В нас на Волині жодної професійної камери ні в кого нема. Але це не впливає на творчий процес. Головне – зйомка, що ти зняв, як подав, яка режисура, драматургія, а не камера.

Раніше для фільму треба було мати дійсно студію. Знімати на плівку, проявляти те все, клеїти за монтажним столиком. А зараз нічого не треба. Елементарну камеру в руки – і вперед. На комп’ютері вдома весь фільм можеш зробити.

* * *
Український кінематограф уже почав відроджуватися. Недавно зняли фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Мені він сподобався. Є там сучасні комп’ютерні технології. Але без них нікуди, воно має бути, ми ж маємо іти в ногу з часом.

Зараз потрохи дають гроші, починають знімати. Тут важливо, щоб було якомога більше меценатів.
 
Відродження – це перш за все меценатство, яке вкладає гроші у розвиток вітчизняного кіно. В нас такий час ще не настав.

Як писав Маркс, поки люди не наїдяться тих грошей, що аж блюватимуть ними, тоді прийде меценатство. Думаю, через 10 років піде кіно повним ходом у нас.
 
Текст: Олександр КОТИС, «ВолиньPOST»

+1
-11
-1

Додати новий коментар