Словопортрет: ХРАНИТЕЛЬ ЛУЦЬКОГО ПІДЗЕМЕЛЛЯ Олег Виноградов

Лучанин Олег Олексійович Виноградов ось уже 26 років порядкує у підземеллі кафедрального костелу святих Петра і Павла. Слюсар-ремонтник за фахом, краєзнавець за покликанням. Хоча для когось – дивак диваком.

64-річний чоловік називає себе «кротом» підземелля невипадково, бо провів там добру частину свого життя. Саме він свого часу став ініціатором створення клубу «Ентузіаст», який наприкінці 80-х узявся наводити лад у костельному підземеллі. Хто там бував, знає напевне – воно просто-таки дихає історією.

Олег Олексійович зізнається: за ці роки сирість і холод підкосили здоров’я, але за тим не шкодує, нині по-інакшому вже й не уявляє свого життя. З середини 90-х, коли він почав проводити екскурсії у вже розчищеному підземеллі, тут побували сотні людей із різних куточків усього світу. Цим пан Виноградов несказанно тішиться і наголошує: луцьке підземелля – особливе.

[caption] Олег Виноградов (фото газети "Хроніки Любарта")[/caption]

* * *
Підземелля недоступне тимчасово. Принаймні дуже сподіваюся на це. А закрив я його 30 червня 2013 року. Робити екскурсії стало небезпечно. Стіна при вході у підземелля може впасти будь-якої миті. Сходинки треба замінити, бляха вже геть поіржавіла. Волога і сирість роблять своє чорне діло. І всередині у деяких місцях є тріщини. От впаде комусь на голову цеглина – й буде горе.

* * *
Костел святих апостолів Петра і Павла – пам’ятка національного значення, йому 400 років. Зараз помаленьку тривають роботи всередині костелу. А коли там завершать – візьмуться за підземелля. Зараз ніби поляки із цим трохи допомагають.

* * *
Коли у 1985 році у Луцьку створили історико-культурний заповідник, кинули клич – кому не байдуже історичне надбання, приходьте й допомагайте наводити лад у замку. Чимало люду відгукнулося. Ми в замку тоді багато розчистили, серед наших найбільших знахідок – князівське поховання. Я запропонував першому директору заповідника Вікторові Іржицькому створити таку організацію, яка об’єднувала б зацікавлених і небайдужих до історії людей. Так у 1987 році створився клуб «Ентузіаст», через який пройшло чимало людей - і дорослі, і діти, і пенсіонери.

* * *
Колись зв’язківці проводили комунікації й натрапили на кладовище. Директор заповідника Іржицький їх так "взув"! Оце був порядок, не те що тепер. А потім, у 1988 році, директором заповідника став Тарас Рабан. І вже за його часів почалися будівництва й знищення старого міста. Коли стало зрозуміло, що ми розмовляємо різними мовами, клуб «Ентузіаст» пішов із замку і взявся розчищати підземелля, до яких нікому не було діла.

* * *
Інтерес до історії у мене з п’ятого класу, великою мірою завдяки класному керівнику, яка дуже цікаво викладала цей предмет. А загалом, підземеллями я вештаюся із 66-го року. Саме тоді вступив у сусіднє училище. Якщо на уроці не було мене, то й заразом пів-групи не було. І майстер знав, де ми можемо бути. Тоді у підземелля лазили усі, хто завгодно.

* * *
«Ентузіасти» взялися за підземелля у листопаді 89-го. Зверху, в костелі, на той час був Музей атеїзму. А самі підвали, де за радянських часів розташовувалися сховища для овочів, були захаращені - сміття, земля, різний непотріб. Ми все це виносили, вичищали. Видаляли радянські замуровки, провели електрику.

* * *
Своїх помічників учив орієнтуватися в підземеллі без світла. Бо бувало таке, що електрика підводила.

* * *
Мені дуже цікаво знати, скільки поверхів в підземеллі насправді. Нам відомо про два. Але в одному місці є ознака третього нижнього поверху. Про це свідчить напівзруйнована арка, яка одним боком входить глибоко під підлогу. Треба розкопувати, досліджувати, але робити це мають фахівці. Ми не чіпаємо, щоби не наробити шкоди. Краще не дослідити, аніж назавжди знищити.

* * *
Кісток ми знайшли дуже багато. А скільки ще всього не знайденого! Тут були захоронені священики, монахи або ж багаті люди, які, очевидячки, вносили кошти на ремонт костелу. Антропологи визначили, що ми натрапили на останки щонайменше 30 людей.

* * *
Про присутність сильної енергії на місці гробниці дружини першого коменданта Луцька Магдалени Тализіної свідчить і біолокація. Принаймні біолокаційні рамки тут рухаються. На жаль, у радянські часи всі мідні гроби, що тут були, здали на металобрухт, викидаючи на смітник останки.

* * *
Люблю екскурсії з екстримом. У мене колись була вихованка, яка переодягалася у привида. І коли відвідувачі заходили в кімнату з гробницею, я вимикав світло. І це дівча у білому простирадлі з ліхтариком поставало перед людьми. Дехто панікував.

* * *
Розповідають, що якось наші солдати зайшли у підземелля і їм показався привид монаха. Солдати тоді почали стріляти. Хоч на сліди від пострілів я не натрапляв.

* * *
Якось трапилося дещо моторошне. То було щонайменше десяток років тому. Я прийшов раніше від усіх. Разом зі мною прийшла вихованка-семикласниця, яка зголосилася допомогти мені замінити лампочки. Тоді нижній поверх був затоплений, світло можна було вмикати тільки на верхньому. І от я несу драбину й інструмент, а дівчинка – лампочки і свічку. Ми йдемо коридором, і тут я чітко бачу білу пляму на стіні. Кажу їй, вона не бачить. Проходимо далі, я впираю драбину об стінку і знову помічаю білу пляму, але вже ближче до нас. Уже й мала побачила привид, почала панікувати. Запалюю свічку, з першого разу не вдається, бо якось не по собі одразу стало. І вже коли свічка почала горіти, біла пляма зникла. Але одразу стало чутно, ніби хтось по воді пішов – разів 10-15 почулося «льоп-льоп-льоп». Хоча хвиль не було. Після цього випадку мої вихованці якийсь час боялися ходити підземеллям у темряві.

* * *
А ще колись сюди пролізли сатаністи і лишили своє послання із містичною погрозою. Тоді мені довелося піти в КДБ. Після того нічого подібного не повторювалося.

* * *
У будні я працював, а вихідні проводив у підземеллі. І сім’я мене завжди підтримувала. Дружини вже дев’ятий рік немає, але вона мене розуміла. Та й троє з чотирьох моїх дітей допомагали мені в замку, а потім у підземеллі.

* * *
Не вважаю себе господарем підземелля. Ггосподарем є костел. "Свято место пусто не бывает" - кажуть мудрі люди. Незамінних людей нема. Я мрію, аби в підземеллі колись було створено музей. Уявіть, як гарно тут можна все облаштувати! А скільки у нас цікавих знахідок – їх би розставити всюди. Років двадцять тому до Луцька приїздили науковці з Кракова на чолі з поважним професором. Мені дуже запам’яталися їхні слова. А вони сказали таке: те, що мають лучани, унікальне в Європі. Повірте, так воно і є.

За матеріалами інтерв"ю Ірини Качан (газета "Хроніки Любарта")