Питання під градусом до продюсера Олександра Главацького

20 листопада 2017

Текст: Ольга МАГАС
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ

Бізнесмен та продюсер Олександр Главацький – один із тих волинян, які не лише здобули ім’я далеко за межами малої батьківщини, а й вкладають максимум, аби прославляти область на всю країну. Як зізнається пан Олександр, саме любов до рідного краю надихнула його започаткувати щорічний конкурс «Міс Принцеса України», який проводиться лише у Луцьку і щоразу збирає сотні глядачів.

Про любов до рідної землі, закулісся одного з наймасштабніших свят краси та критиканство Олександр Главацький розповів у рубриці «Питання під градусом», героями якої стають тільки найсміливіші.

– Ви уже протягом багатьох років ведете активне суспільне та громадське життя і зараз ще й шоу-бізнес. З чого починали? Пригадайте першу свою роботу.
 
– Я народився на синьоокій Волині і пишаюся тим, що волинянин. От ви задали мені таке питання, і я згадую далекі роки свого дитинства, юності, коли ходив у школу, ходив у колгосп, збирав картоплю. В ті часи у суботу та неділю виходили до праці, щоб допомагати робітникам. Робочої сили не вистачало. На канікулах молотив комбікорм, яким у колгоспі годували корів та свиней. У літню пору ходив на сінокоси і завжди сприяв колгоспові.
 
Мої батьки навчили мене працювати. Я навіть більше вам скажу: зранку вставав о 5.00 годині, мама була хвора, я доїв корову і це молоко, яке видоював, здавав державі. І ці гроші були мені. Я міг купити собі костюм, допомогти рідним, сім’ї. Пам’ятаю, купив фотоапарат «Смена» за 15 рублів, фотографував весілля і за це брав гроші, а от на похорони, якщо замовляли, робив безкоштовні фото. Вже в ті часи в мені була така добра благодійність для людей. З ким радіти – радіти, а з ким плакати – плакати.
 

Згадуючи дитячі роки, пригадую ранки, коли бігав босий по росі, дихав квітами, ніжився на сонці. Пам’ятаю, як за косички дівчат смикав. Пам’ятаю, як не хотів, щоб у школі в мене контрольні списували, бо ж думав, що маю бути кращим учнем. Був таким трошки егоїстичним, хотів щоб те, що зробив, було моїм (сміється, авт.). Мав усі п’ятірки в табелі.
 
Після закінчення школи вступив до будівельного технікуму в Рівненській області, працював будівельником. Пишаюсь тим, що в Луцьку ще досі стоять будинки, які я будував (сміється, авт.).

– А у Луцьку як осіли?

– Коли пізніше переїхав до Луцька, то дуже сподобались тролейбуси. Мене зацікавило, як же вони їздять на дротах? (сміється, авт.) Знову пішов навчатись, працював у тролейбусному депо. Був кращим водієм, мені давали грамоти.

Любив співати на різних святах. Пам’ятаю, що в ті часи перший написав у тролейбусі «Христос воскрес! Воістину воскрес!». А тоді цього робити не можна було. Мене хотіли звільнити з роботи, але ж я був гарним працівником, ніколи не пив, завжди в мене було чисто в тролейбусі, то мене лишили на роботі.
 
Потім пішов в армію. Служив у Москві. Любив гуляти на Червоній площі. Потім прийшов з армії, працював у різних галузях. Створив компанію «Алекс», а пізніше «Апекс продінвест». Ми працювали на імпорт, перевозили цукор, гречку, більшість на Росію. Далі заключив договір з Америкою, і ми відправляли на Росію і Білорусь як благодійну допомогу продукти від Штатів.

Аби допомагати людям, створив благодійний фонд «Апекс»і від усіх прибутків моїх компаній 10 відсотків віддавав на благодійність. Вдячний Борису Клімчуку, який мене підтримував у той час, царство йому небесне. Коли приїхав на Волинь Леонід Кучма, і я перед ним виступив, то президенту дуже сподобалось, мені аплодували і очільник держави запитав: «А що ж Ви закінчили?». Кажу, що технікум. «Та вам треба вище йти», – запевнив президент. І він мені запропонував вступити у фінансовий технікум, який потім став державною академією податкової служби. Так що за освітою я – юрист.

Хотів очолити податкову, але в той час, коли я вже пішов у політику і почав вказувати владі на деякі проблеми, на мене насилали прокуратуру, податкову, відкривали кримінальні справи. Я не захотів іти далі працювати у своїй галузі тому, що зрозумів, що це – сльози і сум. Щоб не приносити комусь горе від моєї роботи я відмовився.

Зрештою створив компанію «Інтерконцерт Україна». Почав робити шоу-бізнес, організовувати концерти. В основному їх спонсорували мої компанії та партнери. Пам’ятаю, як в один тиждень ми зробили концерт з виступами Ірини Білик, Олександра Пономарьова і «Океану Ельзи». Якщо пам’ятаєте, то був перший концерт «Океану Ельзи» в Луцьку, у драмтеатрі. Я хотів показати, що зможу це зробити.

Я також заснував конкурс краси «Княгиня України», який проходив на Волині. Де б я не був закордоном: Париж, Лондон, Нью-Йорк, я завжди пам’ятаю про рідний край, про Луцьк, про вулиці, по яких ходив, людей, які добрі, щирі, завжди вітаються. Ми започаткували «Міс Принцесу України» – національний конкурс краси, який проводиться тільки на Волині восени.

– Як відбувається організація «Міс Принцеси»?

– Уже з січня нам присилають фотографії на кастинг, ми відбираємо по фото та анкетах 50 учасниць зі всієї України, запрошуємо їх до Києва, оплачуємо дорогу, зачіски, макіяж, все необхідне, щоб кожна дівчина, яка мріє стати принцесою, могла втілити свої бажання в життя. Є ж, наприклад, сироти, яким фінансовий стан не дозволяє бувати в столиці. Ми сприяємо усім. Якщо ми бачимо по фото, що конкурсантка достойна взяти участь у змаганні, то веземо робимо все можливе, аби вона використала свій шанс. В разі потреби, приїжджають і з батьками.

Потім у Києві відбувається півфінал, на якому ми відбираємо 25 фіналісток. Журі в нас закордонне, це – люди, які працюють у культурі, шоу-бізнесі. Разом із суддями ми дивимось, щоб дівчата не тільки мали гарну зовнішність, а й були патріотками своєї країни, щоб могли гідно представити свою країну на міжнародному конкурсі «Міс Принцеса світу».

– Багато хто стверджує, що перемогу виборюють переважно представниці модельних агенцій…

– Ні. Ми з агенціями не працюємо, відверто кажучи. Наш призовий фонд становить 150 000 гривень. Але цей фонд я ділю на всіх учасниць. І ми надаємо перевагу новим обличчям. Дівчина має бути, як принцеса, як Діана, вона повинна бути і духовно багатою, і патріоткою, чесною, відвертою. Неважливо, чи з села конкурсантка, чи з міста. Ми хочемо кожній дати можливість стати Принцесою України. Тим паче, що слоган нашого конкурсу – «Краса єднає Україну».

– Ніколи не виникало скандалів, коли ображені дівчатка кажуть що все куплено і все проплачено?

–Скажу чесно, на наш конкурс дуже важко попасти. Цього року було 10 000 інтернет-заявок зі всієї України. В журі сидять артисти, відомі та публічні люди. Дівчата не обурюються, бо призовий фонд ділимо на всіх. Стараємося всім дівчатам дати своєрідні фото- та відеопортфоліо.
Конкурсантки між собою спілкуються, дружать, у них складаються гарні стосунки.

– Як далі складаються долі учасниць?

– Для них це поштовх проявити себе. Переможницям після конкурсу відразу надходять цікаві пропозиції. До прикладу, переможниця минулорічного конкурсу зараз співає у відомому гурті «Гарячий шоколад». Ще одна переможниця зараз працює ведучою на телебаченні та знімається у кліпах.
На всіх конкурсанток звертають увагу модельні агенції. До речі, багато з дівчат займається благодійністю, ведуть соціальні проекти.

– Побутує думка, що організатори подібних конкурсів краси отримують замовлення від багатих чоловіків, які підшуковують собі красивих дружин…

– Це маячня просто! На сьогоднішній день іди собі в клуб і вибирай кого хочеш. Сайти знайомств, різні весільні агентства можуть в цьому допомогти. Як це може бути замовленням, якщо мають бути почуття, кохання… Я з конкурсантками навіть дружити не можу, бо вони мені стільки нервів витріпають! (сміється, авт.).

Конкурс краси – це культура. Усі конкурсантки мають жорсткі правила. До них під час конкурсу можуть хіба батьки приїхати. Ніяких кавалерів, флірту поки йде підготовка до свята.

Звісно, буває, що пропонують якісь суми за перемогу, але для нашого проекту це смішно. Ми організовуємо свято краси і грації, а всі оці плітки – маячня. Ми живемо у період соцмереж, коли всі всіх бачать і всі всіх знають. Тобто прослідкувати інформацію може кожен.
 
– Ви у соцмережах ведете сторінки?

– Чесно кажучи, ні. Я там не сиджу. У мене є люди, які викладають інформацію, що стосується конкурсу. Я ж просто фізично не маю часу. В основному їжджу по відрядженнях, маю багато зустрічей, а ще й рідним треба вділити час.

– Які жінки Вам подобаються?

– Кожна жінка – це є краса, гармонія, золото. Інколи дивишся – вона гарна, а поспілкуєшся і більше не хочеться. А є просто зовнішності, але з чуйним серцем, добра, аж хочеться потім передати квіти чи привітати зі святом. Жінок некрасивих не буває. А на Волині дівчата найкращі!

– Ви одружений?

– Ніколи не був одружений, ні з ким не жив, діток немає. Коли приходжу до друзів і бачу повну злагоду, взаєморозуміння, любов, то це надихає. А коли потрапляю в сім’ю, де негативне ставлення, сварки, матюки, то страшно женитися. Всю охоту відбивають (сміється, авт.). Але вже треба таки, певно, одружуватися.

– Ви неодноразово були героєм публікацій на сайті Рагу.лі. Як ставитесь до такої критики?

– Такі сайти на скандалах роблять собі рекламу. Я – людина публічна, їжджу по Україні. Тільки десь мене покажуть, вони вже пишуть. Прийшов у Київ на сезони моди в кофті, вони мене бігом вже фотографують і виставляють. Звісно, неприємно буває, коли рідні читають, але якщо людина нецікава, то про неї й не пишуть. Бо ж нема більш про що.

Он навіть прийдеш на різні заходи в різних костюмах одного кольору, вже пишуть, що тільки один костюм маю. Або ж за краватку червону вчепляться. Я люблю червоний колір, чесно скажу. Просто людям нема чим зайнятись. Я поважаю критику, але інколи вона перешкалює. На це не хочеться звертати увагу, але інколи буває боляче до сліз, коли пробуєш щось робити, а потім тебе обливають брудом. І коли нема до чого придертися, пишуть про костюм.

Перо є гостре, але інколи за нього треба гостро відповідати. Часом журналісти переоцінюють свої вміння. А вони ж мають нести добро, милосердя. Ви напишете, а люди прислуховуються. Ви ж як священики, маєте нести добре слово у суспільство, щоб було менше наркоманії, щоб менше пили, курили. Треба цінувати особистість.

Я не топ-модель, щоб всім подобатися. Я людина проста, яка любить свою справу і хоче нести радість та позитив. Завжди є люди, які критикують, якщо ти щось робиш. Навіть за часів Христа були люди, які за 30 срібників могли отим поцілунком зрадити. Сьогодні нема тих Мойсеїв, які могли б вести Україну, а є оте критиканство.

– Назвіть свої погані та хороші риси.

– Інколи картаю себе за те, що у відвертій розмові скажу щось, а потім це винесуть на загал. І думаю, що треба було ж змовчати. Інколи себе засуджую. Наприклад, що міг більше комусь допомогти, а не зміг. Бувають же ж люди нещирі, які хочуть мене використати.

Пишаюсь собою, коли допоможу благодійністю. Я допомагаю у складних життєвих ситуаціях, коли людина потрапляє в трагічну аварію, або ж потребує операції. Я радію, що зміг допомогти. Мені реклами не треба. Вже й вік не той. Коли ти вже знайомий з Президентами, прем’єрами, то й піару не потребуєш.

Я народився в селі, працював у колгоспі і пишаюся тим, що досяг всього сам.  

– Куди ще їздите відпочивати?

– По всій Україні. В багатьох містах у нас є проекти. Маємо 17 регіональних конкурсів від «Княгині України». Також є багато друзів серед міських голів, губернаторів, які запрошують нас провести концерти.

– З ким із артистів дружите?

– Гарні стосунки маю з Дімою Коляденком, Марією Яремчук, «Океаном Ельзи», Павлом Зібровим, Тарасом Петриненком, «НеАнгелами», «Нікітою», Олегом Скрипкою, Дмитром Монатіком. До речі, коли всі ЗМІ писали, що Монатік поїхав з концертами по Росії, в той час ми з ним разом були в Києві на «Тижні моди». Навіть фото спільне є.

– Вам пропонували повернутися в політику?

– Політика? Дзвонять, запрошують, зустрічалися. Особливо зараз. Але я не хочу, щоб моє ім’я використала якась політична партія. Коли обговорюють мої костюми, краватки чи зачіска, то це одне, а коли обливатимуть брудом мої пропозиції, дії та життя – це інше.

В кожній галузі сьогодні треба працювати. От кажуть, що треба скоротити кількість лікарів. Та в наш час, коли 70 000 чоловік повернулися з АТО, яким потрібна психологічна і фізична підтримка, то куди ж лікарні закривати?

Я дуже люблю Луцьк, можливо, буду балотуватися на мера. Побачимо (сміється, авт.).

– Розкажіть нарешті, що ж сталося з Вашою машиною, коли під нею асфальт провалився.

– То було на Щусєва. В той час була жорстка політична боротьба. Я йшов на міського голову. Тяжко мені згадувати це, бо ж постраждало здоров’я, місяць в лікарні лежав. Там була така ситуація: я їхав, і мені стала машина. Земля почала валитися і лопати. Я бачу, що авто йде вниз. Двері відчинити не можу, відкрив вікно і через нього виліз. Став, дивлюсь, а авто просто потонуло в ямі метр 10 глибиною і метрів 20 в довжину. Я міг там захлинутися, померти. Одна людина з вищих посадовців області тоді мені сказала: «Синочку, дякуй Богу, що ти живий, бо то все було підлаштовано». Колектор від водоканалу був вичищений, і його підірвали, щоб я пішов під воду.

Як казали люди, переді мною проїхав автобус, і йому нічого, а моє авто постраждало.

– Концертна діяльність – Ваш основний бізнес?

– У мене є компанії, в які я вклав кошти і зараз маю дивіденди. Маю, слава Богу, на хліб. Шоу-бізнес це не бізнес. Це справа для душі. Є іноземні інвестори, які підтримують мої проекти.

– Вам пропонували стати Людиною Року?

– Ой, це болюча тема для мене. Кожного року пропонують, але я сказав, що не буду платити за себе, щоб ви мене похвалили. Для мене це принизливо. Не хочу це обговорювати. Колись я був Меценатом року і ні копійки не платив, чим пишаюся. Якби вони прийшли і сказали, що треба привезти артиста чи якось по-іншому. Казали, що дадуть мені «Продюсера року». Ну зачекайте, мене транслюють на всеукраїнських каналах, у мене великі проекти, то я ще й маю платити?

Хоча вони молодці, проект гарний, для багатьох, мабуть, потрібний. Вони просовують свою марку, свій бренд.

Я серцем і душею молодий, я – епатажний, люблю рух, не люблю коли ниють, плачуть. Завжди треба бути з позитивом. Якщо ми самі собі не організуємо свята, його ніхто нам не організує. Якщо ми самі про себе не скажемо, які ми класні, ніхто цього не скаже.

Кожен отримує адреналін по-своєму. Хтось грає в карти, а я отримую насолоду від того, що спілкуюся з людьми зі сцени, коли вони аплодують, радіють, щасливі.

– З однокласниками та друзями з минулого спілкуєтесь?

– Так. Підтримую дружні стосунки. З вчителями спілкуюся.

Я в Москві разом з одним товаришем із Чечні Алі Алієвим служив. І от ми в Луцьку зустрілися. Маємо гарні стосунки, як бачимося, згадуємо армію.

– Ви пробачаєте винуватців Ваших?

– Пробачаю, але через років два-три згадую. Коли людина забуває (сміється, авт.).

– Як переживаєте зраду?

– Боляче. Дуже часто в бізнесі підставляли, з проплатами «кидали». Втрачав великі кошти. І друзі підставляли. Зараз не підпускаю близько людей до себе.

– Як заробили першу 1000 доларів?

– Чесно скажу, не пам’ятаю.

– А перші зароблені гроші на що витратили?

– Пішов у магазин, купив хліба, палички кукурудзяні за 28 копійок, воду «Дюшес». А от першу повноцінну зарплату 15 рублів, то купив холодильник. Така приємність для всієї сім’ї була.

– Ви не хочете повернутись до Луцька?

– Я і так тут часто буваю. Приїжджаю сюди відпочивати. Раз на місяць стараюсь бути, провідати тата, рідних. Ви знаєте, я до людей ставлюся як і до мене. Пам’ятаю минулого року приїхав у Мелітополь. Мені кажуть: «Давайте, ви не будете виступати українською мовою». А я вийшов з фразою: «Вельмишановні пані і панове! Я радий вітати вас у цьому славному місті! Я тут вперше і радий подивитися на цю чудову публіку. Я теж із вами плакав і переживав, коли ваші кращі сини гинули, захищаючи нашу землю. Хочу побажати вам миру, Божої благодаті. Слава Україн!». І весь зал відповів «Героям слава!». Люди встали, аплодували!

Нашому народу сьогодні набридли «панти», їм потрібні прості речі, які роблять їх щасливими.



***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу tabloyid@gmail.com.

 
 
 
 
-
 
 
 
 
 
 
  
 
 

+1
-1
-1

Коментарі

Олександр дійсно допомагає людям! Переконалися, дякуємо за підтримку!

відверто та чесно.сподобалось інтерв'ю.

Дуже харизматична і яскрава особистість!! Із великим та щирим серцем!!

Якщо так сподобалися тролейбуси, то краще "продюсував" їх ,вони ох як цього потребують.

Неординарна людина це точно. Нехай багато хто скептично ставиться до нього але він робить такі речі які в Луцьку більше не робить ніхто

Додати новий коментар