Майя Москвич: «Я не хочу вбивати людей, але якщо доведеться – не завагаюся»

17 вересня 2015

При першій зустрічі з цією тендітною та привабливою дівчиною важко повірити, що ще буквально місяць-два тому їй доводилося і, можливо, знову доведеться тримати в руках автомат Калашникова чи гранатомет, ходити у важезному і такому нежіночному військовому вбранні, ховатися від мінометного обстрілу, безстрашно зазираючи в очі смерті.

Та після слів «Я би не хотіла вбивати людей, але якби мені довелося, не завагалася б» розумієш, що перед тобою далеко не тендітна й беззахисна дівчинка, а сильна особистість, яка все в житті зважила й зробила свідомий і нелегкий вибір.

Такою неоднозначною й неординарною постала волинська амазонка, активістка Євромайдану, свого часу голова Всеукраїнської громадської організації «Національний Альянс», а нині доброволець АТО Майя Москвич.

Поміж іншого, дівчина розповіла, що любить читати «Таблоїд Волині» і має навіть «таблоїдну» закладку в телефоні. 
 
***

Сім’я на мене не вплинула точно. Мої рідні були противниками того, що я займаюсь націоналістичними темами, ходжу в камуфляжі. Мене через це з дому виганяли, казали, що я роблю неправильно.

***

У школі я навіть про Українську Повстанську Армію не чула нічого. Щоб на мене вплинули якісь фільми, книжки – теж цього не було. А почалося все із бажання вести здоровий спосіб життя. Клуби, дискотеки – це було не моє. Склалося так, що знайшла «Національний Альянс». Потім зацікавилася спортом. І так потрошки сама себе формувала.

***

Багато у всіх подіях, що відбувалися зі мною, залежало не суто від мене, а від обставин. Якимось чином вони так складалися. Траплялися зі мною такі ситуації, як з цим портретом Януковича. Не можу сказати, що це була запланована акція. Це було спонтанно, але люди взяли й підтримали мене.

***

Я християнка. Не те, щоб в церкву ходжу дуже часто, але коли не знала відповіді на якесь запитання, то читала Біблію і намагалася самостійно розібратися, вчинити правильно. Завжди сперечалася з батьками, вони казали: «Роби як всі». Але я казала їм, що робитиму так, як правильно.

***

З дитинства хотіла займатися спортом, але почала все ж на пізнішому етапі життя. Мені не хотілося займатися карате, дзюдо. Це щось таке чуже, а хотілося знайти щось українське. Розпочала з хортингу – вид бойового мистецтва, схожий на free-fight, але в українській інтерпретації. Можна бити руками, ногами, ліктями й переходити на боротьбу. Тренувалася в Підгайцях. Займалася там два роки, до революції. Пізніше дізналася про луцький клуб «GARDA», який займається грепплінгом – це такий вид боротьби, де можна застосовувати больові, задушливі прийоми. У Києві в мене, на жаль, немає часу займатися. Але в майбутньому мені б дуже хотілося нарешті взяти участь в змаганнях з чогось.

***

Я не знаю що буде далі з нашим батальйоном (Майїн батальйон «Гарпун» розформували – авт.) Нас усіх перевели в полк МВС «Миротворець». Що це за структура – не можу поки що сказати. Наших хлопців уже залучали до охорони громадського порядку. Це, до речі, тоді, коли гранату підірвали в Києві. Я теж мала б там бути, але в мене волинська прописка і мене через це не залучали. Викликали хлопців, котрі живуть ближче до Києва.

***

Цілком можливо, що деякий час доведеться бути в Києві, займатися охороною громадського порядку. Ми знаходимося зараз на випробувальному терміні в МВС. Якщо відмовимося від виконання обов’язків, наприклад, не захочемо йти на охорону громадського порядку, тоді нас звільняють за статтею непроходження випробувального терміну. А це назавжди закриє дорогу в силові структури. В принципі, якщо не буде інших варіантів, змушена буду займатися охороною громадського порядку. Бо раптом потім буде щось цікаве відбуватися, а мені вже буде дорога закрита.

***

В школі я була дуже тихою та спокійною, ще й до того відмінницею. Була активісткою, брала участь у різних творчих вечорах, щось придумувала, малювала. Але в бійки не лізла. В мене не вистарчало сміливості щось доводити.

***

В період націоналістичної діяльності, Євромайдану я загартувала свій характер. Але тоді не все залежало від мене. Більше залежало від моєї команди. В період Революції Гідності «я» – це була команда «Національного Альянсу». Так склалося, що я була обличчям тієї команди. Мала впевненість в своїх діях, тому що за мною стояв «Національний Альянс» і зі мною була команда. Перед тим, як щось робити, ми завжи радилася. Грубо кажучи, навіть коли потрібно було написати якийсь пост в Facebook, ми сідали й писали його від мого імені разом. Якби я була сама, думаю, не була б настільки впевнена і рішуча.

***

Коли я пішла на Схід, отримала більше можливостей говорити особисто від себе. Раніше всі мої слова потрібно було фільтрувати в інтересах організації. Існувало обмеження у висловлюваннях. Я стала різкіша й конкретніша, більш схильна до прямої дії.

***

В період Євромайдану я ще мало розумілася в політиці, була дуже щира і сильно вірила в те, чого практично не могло статися. Тепер більш реально дивлюся на речі.

***

Коли я вчилася в коледжі, представники «Національного Альянсу» запросили на Новий рік без алкоголю. Зустрічали його в Карпатах. Вступивши до лав об’єднання, почала виконувати різні завдання. За час перебування в «Національному Альянсі» була і прес-секретарем, і очольником Волинської обласної організації. А в 2013 році мені доручили очолювати Всеукраїнське об’єднання. «Національний Альянс» – це моя сім’я, моя родина. Це ті, до кого я завжди можу повернутись, мій тил. Це шість років мого найцікавішого життя.

***

На з’їзді 2013 року ми прийняли рішення боротися проти режиму Януковича. І реально почали це робити. Ми всі цим жили. Не знали, чим все це завершиться, але вірили, що зможемо чогось добитися. Якщо чесно, в мене була «галочка»: скинути режим Януковича і все. І тоді, я вважала, моя місія буде виконана, піду на заслужену пенсію, вийду заміж, народжу дітей. Але все змінилося, коли загинули люди. Хоча й режим Януковича «впав», однак не було радості від того, що місія виконана. А ще згодом почалася війна і я зрозуміла, що всім моїм мріям про «заслужену пенсію» здійснитися не судилося. Боротьба продовжується.

***

Під час революції були думки, що коли «скинемо» Януковича, то треба буде йти до влади. Але ті хлопці, які загинули, вони щось змінили в моїй голові. Війна на мене не стільки вплинула, як вплинув Майдан.

***

Чому тоді сталася історія з портретом Януковича? Тому що було інформаційне затишшя, нічого не відбувалося. І тут така дурниця: кримінальна справа за перевернутий портрет. Ця історія розійшлася між людьми, це була гарна картинка. Спочатку мене впізнавали як дівчинку, яка перевернула портрет. В принципі, завдяки цьому портрету люди про мене дізналися. Для мене особисто ця гарна картинка була дуже важка. Мені здається, що я отримала надзвичайно великий стрес, який досі не пройшов. Багато було неприємних моментів «поза кадром», які я зараз навіть не можу обговорювати. Ці моменти дуже впливали на мене психологічно, витягнули з мене сили. Ще раз я б це не пройшла.

***
 Майя Москвич активно підтримує політв'язнів Андрія Медведька та Дениса Поліщука Майя Москвич активно підтримує політв'язнів Андрія Медведька та Дениса Поліщука
Піти добровольцем в АТО – це найпростіше рішення, яке я коли-небудь приймала. Тут все й так було зрозуміло. Коли в країні починається війна, всі люди, які мають можливість, повинні йти і захищати державу.

***

В батальйоні імені Кульчицького були здебільшого старші чоловіки, Самооборона Майдану. Вони ставилися до мене, як до дівчинки. А в «Гарпуні» були молодші люди, віком від 20 до 35 років, і в нас були рівні, побратимські стосунки, що мені дуже подобалося. Багато хто мене знав вже як Майю Москвич.

***

В батальйонах є жінки: діловоди, медична служба, бійці. Це нормально. Мені здається, що жінки розбавляють атмосферу своєю присутністю. У нас в батальйоні теж є дівчата, щонайменше дві. Одна дівчина була зі мною в ротації, звичайний боєць. Вона вміє готувати їсти, то інколи готувала. А я відразу заявила, що це не моє (сміється – авт.). Не люблю готувати їсти на велику компанію.

***

Мене загартували табори «Національного Альянсу» і я не була такою пухнастою дівчинкою, яка приїхала і боялася холодної води. До того жила й у гірших умовах. Але що дивно, в зоні АТО, де ми перебували, умови були значно кращі, ніж на тренувальній базі: там навіть гаряча вода була. Я не жила в одній кімнаті з хлопцями, а мала свою, де мені було цілком комфортно. Тому, думаю, побутові умови для дівчат створюються трошки кращі. 

***

Щоправда, можу інколи матюкатися. У нас, хоча й не лаються всі, але тренування не обходяться без нецензурних слів. Але я себе дуже стримую, щоб не набратися цього всього військового, а лишатися все-таки дівчиною.

***

Основу підготовку я отримала в таборах «Національного Альянсу». Ми співпрацювали з київською організацією СРУБ (система раціонального управління безпекою). Ще до війни відвідували вишколи, що проводилися чотири-п’ять разів на рік. На цих вишколах люди з досвідом бойових дій вчили нас тактики. Використовували страйкбольні приводи, які стріляють маленькими пластиковими кульками. Це, я вважаю, була хороша основа, яку ми отримали. Там ми вивчали і тактику, і маскування.

***

Коли прийшла в Нацгвардію, то сказала, що вже все вмію. Мені повірили, дали автомат і сказали: «Йди воюй». Тому там я пройшла лише окрему спеціалізовану підготовку протягом трьох тижнів.

***

Коли приїхала в «Гарпун», побувавши вже двічі до цього на Сході, зрозуміла, що треба підучити. Чотири місяці ми жили на базі й тренувалися. Мали класних тренерів, які вчили працювати з автоматом Калашникова і пістолетом Макарова. Перед відправкою в зону АТО наша п’ятірка, яка мала виконувати спеціальні завдання, окремо три тижні відпрацьовувала усі можливі теми.

***

Я розбираюсь тільки в тій зброї, з якою працюю. Тому, можна сказати, що я знаюся на автоматах Калашникова і пістолеті Макарова. З СВД, тобто снайперською гвинтівкою, працювала раніше.

***

Мені дуже сподобалося стріляти з РПГ-26 (реактивний (ручний) протитанковий гранатомет – авт.) Це було на тренуваннях. Здивувало, що він дуже прицільно б’є. Ми працювали в кар’єрі. Я виставила 150 метрів. На такій відстані знаходилася мішень. Прицілилася і вистрілила. Снаряд вилітає зі звуком «чік» й при цьому немає ніякої віддачі. Тепер я впевнена, якщо мені втрапить до рук РПГ, то зможу із нього стріляти. Найважливіше для мене – відчути, як б’є зброя. Гранатомета я відчула.

***

По живій мішені мені не довелось стріляти. Слава Богу. Я би не хотіла вбивати людей, але якби мені довелося, я б не завагалася.

***

Я погоджуюся, що жінка більше керується емоціям, ніж чоловік. Це природа і цього не зміниш. Але в стресових ситуаціях буває по-іншому. Зі мною трапилася конкретна ситуація, коли нашу групу здали. Повертаючись із завдання, ми потрапили під мінометний обстріл. Це була стресова ситуація. Чим більше часу минуло від того моменту, тим більш емоційно я це сприймаю.

***

А тоді емоцій не було. Чи такого відчуття, як страху. Частина людей, які були біля машин, заскочили в них і ми від’їхали. Їдемо по дорозі й міни починають нас наздоганяти. Було прийнято рішення вийти із машин, бо коли потрапить міна в авто чи біля нього, то всім капець. А коли йти пішки, то є більше шансів. Тому командир приймає рішення, щоб ми виходили із машини і йшли пішки. І ми йдемо. Коли летить міна, це чути за звуком, ми лягаємо. Після того як бабахнуло, піднімаємося й біжимо далі. В моменти, коли міна летить дуже близько, здавалося б, перед очима має проходити усе життя, спогади. Насправді – нічого немає. Взагалі. Немає ні страху, нічого. Ти просто лежиш. А після того як вибухнуло – йдеш далі. Емоцій немає ніяких.

***

В такі моменти думок немає жодних. Просто приїхали – лягли спати. На наступний день, буває, сидимо-їмо піцу, обговорюємо все це, в кого які емоції були, і сміємося: «Оце так попали під обстріл». Але чим більше минає часу від того моменту, тим страшніше мені виглядає ця ситуація. Це не так вже класно, як тоді було. Мені періодично сниться навіть, що нас обстрілюють. Це досить страшно.

***
 Майя Москвич у складі «Гарпуна» на завданні Майя Москвич у складі «Гарпуна» на завданні
У війни – страшне лице. Лице Путіна. Якщо по-філософськи думати, війна – це смерть, вона забирає життя. Завдання жінки – приносити життя, а не забирати. Можемо спостерігати протиріччя. Але знову ж таки, там де щось гине, там з’являється щось нове.

***

Волонтери – це унікальне явище. Але зараз всі до цього настільки звикли, що воно стало буденним. Щодо мене, то коли я перевелася в батальйон «Гарпун», мені безпосередньо допомагали волонтери, мої подружки з Луцька, які провели акцію «Сонця Схід» і назбирали гроші на обладнання для мене. Зараз в більшості волонтерських організацій вже вичерпуються ресурси і немає стільки коштів, щоб допомагати бійцям. Це відбувається, я так думаю, через загальне зубожіння населення.

***

Було би класно, якби кожна людина, яка не на фронті, зробила собі за звичку раз на місяць перекидати 100 гривень на якусь добру справу. Не важливо на що: знайомому, пораненому або просто якійсь дитині. Якщо завести таку звичку, то, вважаю, з релігійної, моральної, енергетичної точок зору воно людям буде вертатися. Але це треба сприймати як обов’язок.

***

Зараз багато є псевдо-волонтерських організацій. Коли ми були в Кам’янці-Подільському, знайшли супермаркет, в якому збирали гроші на церкву в ДНР. І люди насправді кидають, навіть не дивляться на що.

***

Я не читала ще жодної книжки про АТО чи Майдан. Не можу читати, тому що в цьому всьому живу. Але, в принципі, ставлюся до цього позитивно. Не важливо, які мотиви переслідують люди, якщо вони роблять хорошу справу. Якщо особистість творча і хочеться їй написати про Євромайдан – хай пише. Її можуть купувати-не купувати, але це її творчість, вона має на це право, то нехай це робить. Навіть якщо люди переслідують корисливі мотиви. То й що? Це все одно їхній вклад в історію, в навколишнє оточення.

***

От зараз наближаються вибори, всі почали ставити лавочки, дитячі майданчики. Один мій знайомий київський депутат перед виборами почав робити хороші справи. Всі його критикують: «Це під вибори». Люди, та яка різниця? Зрозуміло, що це все робиться під вибори. Хай в нього корисливий мотив, але ж він зробив це. Хай буде лавочка, хтось буде сидіти на ній.

***

Щодо майбутнього, то яке зробимо, таке й чекатиме. Раніше я вірила, що в Україні відбувається щось таке, що може вплинути на світову цивілізацію. Тобто, в нас є якесь джерело життя, яке почало бити. Вірила, що ми можемо стати проведною країною в Європі і повести за собою весь світ. Бо не тільки в нас корупція, весь світ погруз в матеріалізмі, нав’язаних споживацьких цінностях. Щось робиться недобре в цьому світі. А ми тут розпочали війну за правду проти Росії. Якщо ми це зробимо, то будемо круті! Проте зараз, набравшись досвіду, я бачу, що все буде не так легко, гарно й рожево, як я собі уявляла. Але шанс ще є, зміни якісь відбуваються. Тому все залежить насправді від нас. Треба трішки більше терпіння і не наробити дурниць.

***

Остання книжка, яку прочитала, називається «Оскар і рожева пані» Еріка Еммануеля Шмітта. Маленька така книжечка і дуже добра. Вона викладена у формі листів маленького хлопчика до Бога. Цей хлопчик був онкохворий, лежав у лікарні. Він дізнався, що скоро має померти і за порадою якоїсь жінки почав писати листи до Бога. Ще та пані порадила хлопцеві, щоб він кожен день рахував як десять прожитих років. Таким чином він прожив ще 120 років і помер «дідусем». Книжка дуже добра. Я її прочитала за годину.

***

Я люблю дивитися тематичні фільми, на військову тематику. Останнє, що мене вразило – це серіал «Покоління вбивць». Там йдеться про операцію американських військових в Іраку. Він мені дуже близький. Те, що там відбувається – фактично те, як я живу. Це серіал про нас. Тим, хто хоче подивитися якісне військове кіно – рекомендую переглянути цей серіал.

***

Волинь – це моя територія. Це моя криївка, місце, куди я повертаюся завжди. Тут всі свої. В Луцьку дуже класно. Все компактно, не потрібно довго їздити, як в Києві.

***

Я помітила, що люди тут зараз дуже заполітизовані і виливають багато критики один на одного. Коли я спілкуюся з якоюсь особою, то перше, що мені починають розповідати після привітання – про те, який хтось поганий.

***

Не подобається мені пам’ятник героям Небесної Сотні. Якийсь він мені совковий. Не знаю, як приймалося рішення, можливо, батькам подобається. Це їхнє право. Не можу нічого казати. Але моя особиста думка, що це просто якийсь совок. Могли б придумати щось креативніше, сучасніше й унікальніше.

***

Не відчувається, що місто вшановує людей, які загинули на Сході. Була в Гаразджі на кладовищі, там де алея героям Небесної Сотні. Так, їх там ховають. Але пам’ятники мені не подобаються. Я собі уявляла, що пам’ятники людям, які загинули за Україну, мають бути щонайменше з тризубом і хрестом, а не просто у вигляді квадратних брил.

***

Дуже сподобалося, що зробили графіті на проспекті Волі. Ще я бачила, що в нас є бруківка у вигляді вишиванки. Дуже хочу піти, подивитися на неї і сфотографувати. Хотілося б трохи більше цікавих місць в туристичному плані, щоб можна було привозити своїх друзів з інших міст і показувати щось.

Записав Василь БІДУН

+1
-6
-1

Додати новий коментар