Луцьк став новою домівкою для видатних тренерів з Донецька

Олег та Олена Вегнери – сімейне подружжя, Заслужені тренери України з легкої атлетики, які все своє спортивне життя присвятили Донеччині, однак нині опинилися в лещатах війни. Для сім’ї тренерів, попри кар’єрні амбіції, на першому місці – донька, а тому вони вирішили покинути рідний край, аби вберегти від небезпеки свою доньку. На щастя, Волинь радо прийняла людей, які потребували допомоги. Федерація легкої атлетики Волинської області на чолі з Володимиром Рудюком працевлаштувала подружжя Вегнерів, а Фонд «Новий Луцьк» попіклувався про забезпечення сім’ї житлом. Олена разом з чоловіком розповіли про життя в Донецьку до війни, ставлення тамтешніх людей до так званої ДНР та України, про свою любов до Батьківщини та симпатії до Луцька.

Олена Вегнер – Заслужений тренер України з легкої атлетики. В Донецьку працювала в училищі олімпійського резерву імені Сергія Бубки. Тренерською діяльністю займалася до цього близько восьми років. Іще коли була спортсменом, ставала чемпіоном України з легкої атлетики. Серед її вихованців – три чемпіонки України: Скитська Ірина, Голєнєва Анастасія, Єверега Ксенія.

Олегу Вегнерові також присвоєне звання Заслуженого тренера України. Чоловік з усмішкою згадує, як ставав ще в 1992 році чемпіоном України в якості спортсмена. За словами дружини, Олег підготував чимало майстрів спорту: «Зокрема, мій чоловік тренував хлопця, який став чемпіоном Європи зі спринту на 60 метрів. Потім в естафеті був чемпіоном Європи, призером Чемпіонату Європи. Васько Костянтин його звуть» – стверджує Олена. В Донецьку чоловік працював у школі вищої спортивної майстерності.

Разом з сім’єю Вегнерів до Луцька з Донецька переїхав вихованець Олега Вегнера, кандидат на Олімпійські ігри, 1994 року народження, майстер спорту міжнародного класу, фіналіст Чемпіонату світу Данило Даниленко.

Олена Вегнер поділилася спогадами про життя в Донецьку під час військових дій, зокрема про снаряди, які пролітали біля їхнього житла. «Я корінна донеччанка – розповідає жінка. – Ми жили в самому Донецьку. Дуже страшно, коли чуєш як снаряди пролітають над містом. Але це було десь далеко, зазвичай чуєш в районі аеропорту звуки «бах-бах» і все, тому потроху звикли до цього.

Однак цей стан заспокоєння тривав недовго, допоки снаряд не зірвався дуже близько від дому сім’ї Вегнерів: «В один прекрасний момент, десь пів восьмої ранку, коли ми спали з дочкою вдома, – стурбовано згадує жінка. – Був настільки страшний гул, що в мене ліжко відскочило від стіни. Це в той час, коли люди їдуть на роботу. Снаряд попав у тролейбус. Тоді дуже багато людей загинуло. Це трапилося на відстані 150 метрів від дому. Після цього мені стало дуже страшно…за дочку».

Після цього випадку, подружжя остаточно вирішило покинути місто.

Олена Вегнер розповіла, що вони з чоловіком отримували пропозиції і з Харкова, й з Одеси: «Але ці пропозиції були погані, – стверджує жінка. – Заробітні плати мізерні, виживайте як захочете, самі орендуйте житло. Такі умови нас, звісно, не влаштовували».

Про те, що в Луцьку будується сучасний легкоатлетичний стадіон сім’я дізналася завдяки друзям. Проте, за словами Олени, можливість перебратися до обласного центру Волині вони вважали мізерною. Адже цей стадіон можуть зводити ще дуже довго, навіть кілька років. Настільки швидкі темпи реконструкції «Авангарду» стали одкровенням для Вегнерів.


[caption] Організатори гарно підготувалися до чемпіонату України з легкої атлетики, який пройде на стадіоні «Авангард» 25-26 вересня [/caption]




Переїзду сім’ї тренерів до Луцька сприяло особисте знайомство Олега з Володимиром Рудюком, які знають один одного давно завдяки спільним тренуванням: «Рудюк зідзвонювався з чоловіком й казав: «Як тільки побудують стадіон, я вас забираю». Ми довго чекали. Але дочекалися, – розповідає Олена Вегнер. – Тут, на відміну від того ж Харкова чи Одеси, люди зацікавилися нами і нашою роботою й створили комфортні умови для проживання».

З кінця серпня подружжя перебралося до Луцька, а з 6 вересня Олег з Оленою вже влаштувалися на роботу.

Обласний центр справив гарне враження на донеччан. Особливо тепло Олена відгукується про Фонд «Новий Луцьк»: «Дуже сильно допомагає Фонд Ігоря Палиці, – каже жінка. – Донецьк, наприклад, начебто настільки розвинуте місто, але такої зацікавленості в легкій атлетиці немає. А тут…потрібен стадіон – нате стадіон. «Новий Луцьк» знімає нам квартиру, уся допомога йде за рахунок цього фонду. Вони дуже зацікавлені: яка допомога потрібна, чи якесь обладнання, чи якийсь інвентар – все дадуть, аби діти займалися».

[caption] Подружжя Вегнерів вже займається з молодими легкоатлетами на стадіоні «Авангард» [/caption]
Вражена Олена Вегнер і від нещодавно реконструйованого спорткомплексу Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Жінка захоплено розповідає: «Там є площадка для баскетболу, для волейболу, штучне футбольне покриття. Діти мають куди йти. І це правильно». Не обійшлося й без порівняння з Донецьком: «В Донецьку все закрито. Там є стадіон, на який заходиш і з якого виходиш за графіком. За тобою двері закривають зразу. Якщо стороння людина хоче позайматися – треба заплатити гроші. А тут все відкрито, мене це дивує: заходьте, бігайте». – ділиться спостереженнями Заслужений тренер.

Підкинула тепле словечко Олена й з приводу мешканців нашого міста: «Тут такі люди добрі: і привітаються, і «спасибі», «будь ласка» скажуть. В Донецьку такого немає».

[caption] Олена та Олег Вегнер – Заслужені тренери України, які приїхали «піднімати» легку атлетику Волині[/caption]
Дочка Олега та Олени – 13-річна Карина пішла по спортивних стопах батьків й також активно займається легкою атлетикою. Зокрема, дівчина стала призеркою чемпіонату України зі стрибків із жердиною. В Луцьку Карина пішла на навчання до школи № 25.

Хоча Донеччина – справжня Батьківщина для сім’ї Вегнерів, однак, за словами подружжя, якщо вони почнуть працювати в Луцьку, то назад не повернуться: «Уявіть собі, ми приїхали, беремо спортсмена, доводимо його до певного рівня. А потім сказати: «Ти вибач, будь-ласка, ми повертаємося в Донецьк». Це не красиво якось. Я так не можу. Якщо беремо спортсмена, треба працювати із ним до кінця».

Вегнери отримують задоволення від своєї роботи: «Ми живемо роботою. З ранку до вечора – робота. Люблю свою роботу, це мені цікаво. Добре, коли після всіх тренувань збираєш плоди. Коли приїжджаєш на збори, встановлюєш рекорди, відбираєшся на чемпіонати світу, Європи. Від цього ловиш кайф».

На запитання, яким вони бачать майбутнє України, Олег Вегнер відповів, що хотів би бачити Україну процвітаючою і гарною. Його дружина Олена побажала, щоб не було війни. «Ми вже розуміємо, що таке війна, відчули її на собі. І нікому не побажаємо цього. Тому, головне, щоб був мир!» - вважає Олена Вегнер.

Цікава розповідь переселенців про життя людей в Донецьку, їх настрої, тамтешні ціни, блокування владою інформації з «української сторони». За словами Олени Вегнер, в Донецьку спостерігалося вороже ставлення до них, як до прихильників України. Часто їм казали: «Ви або тут, або там. Ви укропи».

Трапилася там і неприємна історія з дочкою Кариною. «В мене дочка забула зняти кулончик з тризубом, коли в Донецьк приїхали. Їй сказали: «Зніми, тому що задушать, на цьому шнуркові повісять». Це страшно», – ділиться емоціями Олена Вегнер.



Жінка розповіла також, що люди масово виїжджають з тамтешніх земель. Причина цьому: неймовірно високі ціни. «Ціни там скажені просто, а зарплати залишаються ті ж самі. Образливо за бабусь, які заходять в магазин, дістають копійки і не можуть нічого купити. Тут курку можна за 80 гривень купити, а там за 200. Тут картопля 4 гривні, а там 12-16 гривень. Це все бізнес. Тут взяли, там продали дорожче. Людям війна, а в когось бізнес», – розповідає подружжя Вегнерів.

Олена вважає, що люди на Донеччині «купились» на красиві обгортки. «Лозунги, які звучали, коли приходила ДНР «Ми станемо жити краще, ціни будуть менші, зарплати більші». І люди казали: «Так, ми йдемо за вами!». Однак, коли минає місяць, два, п’ять, рік і стає все гірше й гірше – люди розуміють: «Мабуть, ми тут не потрібні». Дуже багато людей змінили свою точку зору. Дуже багато!» - стверджує жінка.

З можливістю переглянути українські телеканали чи ознайомитися із новинами, які подають українські інформаційні портали, за словами Олега та Олени Вегнер теж проблеми: «У нас блокуються українські канали в інтернеті. Припустимо, я хочу подивитися «Інтер» – він заблокований, «1+1» – заблокований. Уявіть, бабусі, вони ж не полізуть в інтернет. Звісно, вони включають «Росію». А в Росії що показують: у них нібито немає ніяких бід, вони тільки показують Донецьк. І все. В Росії все добре, а в Україні погано. Єдина проблема, за інформацією російських ЗМІ – як українська нацгвардія обстрілює Донецьк, а ополченці начебто відстрілюються, – розповідає Олена. – А насправді ми ж чуємо, що всі залпи йдуть тільки від нас. Всі прильоти снарядів, які були в місті – організовані диверсійними групами, які їздять по території міста і стріляють».

«Там керують люди, в яких нічого не було раніше. От вони взяли зброю, з її допомогою захопили владу і стали «козирними». Вони проти того, щоб війна закінчилася. Коли вона скінчиться, то все, кінець для них, – вважає Олена Вегнер. – У них зараз машини з’явилися. Раніше їздили на маршрутках, а зараз на автомобілях Chrysler їздять, на джипах».

За словами Олени Вегнер, у неї залишилися батьки в Донецьку: «Сумую за батьками. В перспективі хочу сюди їх перетягнути. Кожен день зідзвонюємося. Важко, звичайно. Але добре, що там тихо зараз».

Олег Вегнер запевнив, що хоча вони й жили в ДНР, але вважають себе українцями. «Путін для мене – ворог № 1» - стверджує чоловік.
Олена Вегнер на запитання, як їй вдалося вистояти проти «російської пропагандистської машини», емоційно промовила: «Як я можу бути за ДНР, якщо я їжджу на збори зі збірною України, мої спортсмени виступають за збірну України. Я патріот своєї країни. Мені добре жилося за України, мирного часу. Якщо порівнювати, що є зараз при ДНР і що було за України, то тоді були золоті роки».

Текст і фото: Василь БІДУН