​Лариса Івшина: Щоб досягти результату, треба мати в собі трохи «заліза». У правильній пропорції

07 квітня 2016

Текст: Ольга ХАРЧЕНКО («День»), спеціально для  «Таблоїда Волині» 
Фото: з особистого архіву Лариси ІВШИНОЇ

 
7 квітня відбулася інавгураційна церемонія вручення титулу Почесного професора Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки головному редактору часопису «День» Ларисі Івшиній.
 
Пані Лариса – громадсько-культурний діяч, заслужений журналіст України, член наглядових рад чотирьох вишів, Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки в тому числі. Тож «Таблоїд Волині» не міг не скористатися нагодою та поспілкувався із відомою волинянкою.
 
– Що для Вас означає бути волинянкою? За що любите свій край?

– Я завжди відчувала себе спочатку волинянкою, потім українкою, а потім європейкою. І це не данина теоретичній підготовці, а просто основа нормального самовідчуття. У мене була прекрасна родина, яку я дуже люблю, прекрасна школа, яку я згадую з теплотою і вдячністю. І клас, з якого лишилися найвідданіші друзі, і мої гарні до них почуття. Хіба цього не достатньо для того, щоб відчути, що ти – волинська людина?
Коли я приїхала в Київ, не відчувала себе провінціалкою. Хоча завжди сміливо говорила про те, що я провінціалка. Усі думали, що це кокетство. Але я завжди вважала, що немає ніякої географічної провінції.

Зрештою, виявилося, що це абсолютно правильно, тому що ми в «Дні» повернули Володимиру звучання, що це не районний центр, а друга столиця Київської Русі. Ми сприяли тому, щоб у Луцьку вулицю Данила Галицького переназвали на Короля Данила. Це мій волинський патріотизм. Так я себе відчуваю. Люблю свій край, тому що я його «несуча конструкція» – його частина. Це унікальне самовідчуття.

Я завжди кажу, що Волинь – це осколок домонгольської Руси, Володимирська земля. Це дає багато підстав для того, щоб переконати всіх інших вивчати, любити, зміцнювати, поширювати знання про свою землю. І головне – зміцнювати людей. Є багато такого, чого я теж не знала. Уже в «Дні» я дізналася зокрема, що в моєму районі у XVII столітті була Кисилинська академія. Звичайно, це дуже піднімає розуміння, до якого краю ти належиш. Але це означає і як мало ще ми знаємо Волинь.


 
– Що робите в першу чергу, коли заходите до батьківської хати?

– Це дуже інтимне питання. Дозвольте на нього не відповідати.
 
– Газета «День» на інформаційному ринку ось уже 20 років. Як змінився за цей час волинський читач та волинський дописувач?

– Мені б передусім хотілося, щоб Волинь була територією масового читання газети «День». Це найбільше, що б я хотіла зробити для своєї рідної землі – щоб вона вся була долучена до того розумного і якісного, яке ми намагаємося для свого читача видобувати. Звісно, що це ще далеко не так. Для цього є немало перешкод, і це не тільки матеріальний статок. Це і певна інертність, відірваність від необхідності щоденного читання – коли превалюють тільки гаджети. Тут я б хотіла не погодитися і сказати, що особисто мій світ сформований завдяки тому, що в нашому домі завжди були друковані тодішні газети – районна, обласна, київські журнали і навіть «Kobieta i zycie». Це повинно бути перед очима дитини, і тоді вона, звичайно, читатиме.

У «Дня» є свої стабільні автори і смаки. Я з великою вдячністю завжди згадую тих, хто спочатку був моїми колегами, старшими вчителями у волинській пресі. А деякі з них згодом стали нашими постійними авторами, зокрема Наталія Малімон, якій всі у «Дні» сердечно вдячні. Тому що всі люблять її тексти, які передають у «мікроелементах» особливі історії неймовірних волинських людей. Одна з таких історій у нас вийшла недавно – про Євгенію Папко з Валер’янівки, яка долає 5 кілометрів до бібліотеки. Це мій узагальнений образ нескореної розумної Волині, яка не схиляється перед обставинами та йде до знання і розумного простору, які б перешкоди не виникали. Звісно, завдання влади в тому, щоб таких перешкод було мінімум.


 
– Ви є почесним професором СНУ імені Лесі Українки. Якою на сьогодні є співпраця університету та газети «День»?

– Власне, мій приїзд цього року і збігся з проанонсованим наміром університету присвоїти мені це звання. За що я, безумовно, дуже вдячна. Дуже ціную нашу співпрацю і вважаю, що Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки за багато років наростив свій вплив і присутність у регіоні. А це цілком збігається з моїм розумінням того, що університети відповідають за освітні округи. Тобто розумна аура повинна триматися на тих вищих і середніх навчальних закладах, які є в регіоні. Це підтримка всього розумного і зустрічні ініціативи. Тому Східноєвропейський національний університет завжди є нашим партнером у проведенні читацьких конференцій і знаменитих фотовиставок. Сподіваюсь, що його впливовість зростатиме.


 
– Дивлячись на теперішніх студентів, що згадуєте з власних студентських років? Ви були старанною студенткою?
 
– Я хотіла вчитися в університеті. Знала, що буду вчитися, хоча вступила не одразу. Два роки працювала на будові. Але ці перешкоди нічого для мене не означали, тому що я все одно була впевнена, що вчитимуся.
 
Так, це був радянський час, було багато схоластики, але серед усього цього була і якість. До речі, я не могла запам’ятовувати деякі радянські дисципліни. У мене голова влаштована таким чином, що нелогічні речі я не можу сприймати…
 
У нас були фантастичні викладачі, деякі з них відсиділи за якимись надуманими статтями. Звичайно, відчувалося, що доля «проїхалася по них трактором». Не було такого відчуття, що вони про все говорять вільно. А з іншого боку – їхні біографії, колосальний досвід, інтелігентність «фонила» в усьому, до чого б вони не торкались. Нас виховували не стільки дисципліни, скільки особистості.

Один із них читав «Історію КПРС». Під час його лекцій у великій аудиторії ми писали один одному гарні записки, обговорювали модні новини – все, що нормальні студенти часом роблять на дисциплінах, які вони не вважають суперобов’язковими. А за першою партою сидів хлопець, який був дуже-дуже ретельним. Звісно, викладач бачив, що твориться в аудиторії, але не робив нам зауважень. І тут раптом з першої парти хтось його намагається за щось смикати і перепитує: «Борисе Івановичу, скажіть, а оце як?...» І викладач після якогось чергового питання сказав: «Слухайте, а воно вам треба?» І ми всі лягли покотом, тому що зрозуміли, що реально викладач на нашому боці.


 
– А які предмети чи викладачі були Вашими улюбленими?
 
– У нас були надзвичайні викладачі української мови і стилістики – Алла Петрівна Коваль і Марія Устимівна Каранська. Кожна з них – це легенда, яка заслуговує окремої розповіді. Алла Петрівна Коваль сама була носієм престижності української мови. Її образ, вишукане срібло, яке вона носила, що доповнювало її гарну зачіску з сивиною, яка всіх захоплювала, її бездоганні костюми і блузи… Ми всі, і навіть найбільш слабкі в українській мові студенти, були зачаровані. З цього можна зробити один висновок: якщо ти займаєшся українською справою, подумай, як ти виглядаєш. А Марія Устимівна Каранська була фронтовою медсестрою. Вона дуже багатьох наших студентів зі східних регіонів – з тодішньої Ворошиловградської області наприклад, вивела в люди – довела їх до стипендії. Бо якби вони не здали залік з української, то не отримували б стипендію. Вона їх безкоштовно після занять муштрою заставляла вчити українську – і вивчила.

Віктор Ожогін, який став командиром «журналістського» взводу 4-го батальйону Нацгвардії на фронті, так вивчив українську мову саме завдяки Марії Устимівні.
 
…Якось вона прийшла у студентське містечко і побачила слово з трьох літер, написане на стіні. Це зараз усе це «розповзлося» і вважається мало не нормою життя, а тоді це був взагалі безпрецедентний випадок. Марія Устимівна із зміїною посмішкою викликала все студентське начальство – комсоргів, парторгів, керівників гуртожитків... Посадила їх усіх в одному залі і каже якомусь із начальників: «Напишіть це слово, яке ви бачите на стіні, на дошці». Він пише це слово з трьох літер на дошці. «Утворіть з цього іменника прикметник». Він пише прикметник. «Оце такі ви і ваша студентська рада, і все ваше начальство», – резюмувала Марія Устимівна.


 
– А пари інколи прогулювали?
 
– Бувало. Інколи бувало так, що одна пара в «червоному» корпусі, інша – у «жовтому». Пройти треба через Шевченківський парк. Часом його не можна було подолати, щоб не загубитися, особливо навесні. Але, зрештою, ми не зловживали цим. Університет я закінчила з червоним дипломом. Ми все-таки читали дуже багато розумного і серйозного. Попри всю цензуру, ідеологічні виверти і перекоси Київ був у той час фантастичним містом. Були гарні бібліотеки і люди, які могли підказати, де і як вчитися. А головне, що існувала аура придушеного ідеологією, але розумного міста. І це було щастя – бачити Київ тоді таким. Я інколи сумую за втратами, яких він зазнав на етапі варварського переходу від минулого до, можливо, колись європейського майбутнього.
 
– Газета «День» вже добре відома власною бібліотекою. А яка домашня бібліотека у Вас? Часто поповнюєте її? Чи багато на полицях непрочитаних книг?

 
– У мене завжди бібліотека – це більша частина всього, що є в будинку. Із дитинства пам’ятаю велику етажерку вдома. Моїм читанням особливо тоді ніхто не керував. У міру того, як зростала, я спочатку могла брати книжку з однієї полиці, потім з іншої – йшла угору і в різні сфери. Нічого більш захопливого, ніж вдумливе читання, я не знаю. Коли знаходиш якесь особливе місце, можна просто підскочити від емоцій, що переповнюють.
 
Я маю потяг до читання книг. На жаль, не завжди встигаю все прочитати одразу, але мене гріє думка про те, що вони поряд зі мною є. Інколи обкладаюся книгами і читаю потрохи паралельно кілька. Зараз мені інколи не вистачає таких моментів, щоб зосередитися, а я б дуже хотіла глибше прочитати саме українську мемуаристику. Недавно побачила, що готується черговий том Валерія Шевчука, який пише про своїх сучасників, поетів і прозаїків, з якими вони переживали всі події 70-х років. Мені це дуже цікаво, тому що коли я приїхала вчитися в Київ, то ще тоді не знала, що поряд із нами ходять Великі. Пригадую, що коли вже була студенткою, у березні 1980-го ховали Григора Тютюнника… А багатьом людям зараз це прізвище нічого не говорить.

Це означає тільки те, що ми втратили величезні пласти культури, які треба проговорити. Ми навіть на сайті «Україна Inconita» зробили віртуальний музей, що дуже важливо, В’ячеслава Липинського. Ти можеш не їхати в Затурці, а все одно на відстані протягнутої руки до комп’ютера мати можливість познайомитись із цим аристократом та інтелектуалом. Це треба відновити. Тому що в нас дуже багато втрачених пластів.


 
– Чи читаєте електронні книги?
 
– Електронна книжка? Можливо, але це не моє хобі. Я більше люблю книги як такі. Люблю хорошу поліграфію, дивлюся дизайн книг. Думаю, що з часом хороша книга взагалі буде великою розкішшю.
 
​– Улюблена книга/автор, якщо такі є.

– Улюблених авторів і книг у мене багато. На різному етапі різні. У дитинстві для мене дуже багато значила історична література. Сьогодні, може, хтось і не знає їхніх творів, але як багато колись мені дали Скляренко, Старицький. І, звісно, я люблю «Театр перед мікрофоном» того часу – і Нечуя-Левицького, його «Кайдашеву сім’ю». Я ще жодного разу не їздила в Стеблів, але хотіла б побувати в тих Семигорах і побачити, як усе виглядає. Тому що це прекрасна, смачна мова з такими тонкими спостереженнями…
 
Звісно, я люблю читати філософів, люблю мемуарну літературу, історичні біографії. Дуже багато часу присвятила тому, щоб прочитати всю історію перетворення революції в Росії в криваву масакру, яка розв’язалася на цьому просторі після 1917 року, – політичну біографію Леніна, Троцького, Сталіна. Це не історія, яку можна прочитати одним рядком у Вікіпедії. Треба зрозуміти, що відбулося, як став можливим такий поворот. Потім, звісно, українське Відродження, українські справи – де і коли ми згубили свій цивілізаційний зв’язок з давньою історією Київської Русі. Цьому, зрештою, присвячена наша бібліотека – ми намагаємося, розібравшись самі у якихось складних речах, «екстракти» пропонувати нашим читачам.
 
– Ви завжди дуже стильно виглядаєте. Як вибираєте одяг? Який любите найбільше?
 
– «Розум – головний елемент твого стилю» – це слоган газети «День». Звісно, це і жарт, і не жарт. Я люблю аксесуари і інколи, коли їду в подорож, кажу: може бути дві сукні і 5 шарфиків, і цього достатньо для різноманітності. І дуже економно для багажу. Дякую вам за слово «стильно», тому що «стиль» – набагато більше, ніж «мода». Це те, що ти сам вважаєш правильним для себе. Є люди, які самі стиль. Вони скоріше вказують напрям пошуку.
 
Пригадую скромні можливості нашої родини, але все одно це завжди був пошук того, що дуже гарно. Мені і в школі завжди говорили: «ця дитина мала бути дочкою міністра». Але це було завдяки старанням мами, її розуміння того, що у скромної дитини повинен бути особливо гарний комірець. Я безмежно вдячна своїй сестрі і її подрузі, яка вже студенткою (а я була ще в сьомому класі) привезла спеціально для мене з подорожі Прибалтикою дуже високі чоботи на платформі. Це скоріше від уваги до особистості. А друга подруга моєї сестри зв’язала мені гарний жилет. І це була «революція» у шкільній формі – тому що тітка мені пошила форму на замку, і тут ще й жилет... Стиль – це завжди пошуки самовираження. Пошуки свого. І питання не в ресурсах, а в прагненні до естетики, у бажанні вириватися з обставин.
 

– Подекуди Ви справляєте враження «залізної леді». А яка Лариса Івшина у побуті? Чи часто Вас можна побачити на кухні? Яку страву найбільше любить чоловік?
 
– Щоб у наших умовах досягти якогось результату, треба мати в собі трохи «заліза» – у правильній пропорції. А щодо побуту – звісно, я могла би бути ще кращою господинею, якби мала для цього більше часу. Але саме кухню я люблю. У мене дуже багато гарної літератури. Усі домашні знають, що коли я у п’ятницю звечора або в суботу вранці обклалася книгами – триває процес творення. З якихось книг обов’язково щось навіє мені якийсь рецепт. Якщо я сама ходжу вибирати продукти на базар, то це тільки тому, що ти повинен встановити «первісний контакт» з, умовно кажучи, баклажаном, картоплею, капустою – з усім. Тому що саме вони «сигналізують», що ти зможеш приготувати.
 
Чому так важлива домашня кухня – тому що це обмін енергією. Домашня кухня цінна нюансами. Важливо, з яким настроєм ти готуєш. Із зарядом позитиву добре все – і щось просте, і складніше. І, звісно, треба подати… Жива гілочка, жива квіточка – обов’язково. Це головне.
 
Євген Кирилович завжди, жартуючи, каже: «Лариса тільки почала щось готувати, а я вже поправився». Він невибагливий аж настільки, але він дуже підтримує мої творчі пошуки. А якби мене не хвалили, я б узагалі нічого не робила. Для мене це надзвичайно важливо. Не можу робити рутинної роботи.
 
…Пригадую, які в бабусь були смачні прості страви. Яка була насолода від простого борщу з печі. Я ще застала це щастя – їсти борщ із печі.
 
Дуже люблю, коли ми з друзями всією компанією, з мамою, сестрою, навесні чи улітку, розкладали вогонь: гриль, зелень, гарна галявина, гарна скатертина. І обов’язково ми ставили українські хори, старі хороші записи Солов’яненка, Козловського… Українська класика на галявині звучить неймовірно. Мені здається, що українці, маючи такі красоти, не зовсім правильно уявляють свою країну. У нас під кожною вишнею Едем… Єдине, чого б я хотіла побажати, – зробити Культ волинського лісу культом свого життя. Тобто замолити всі гріхи, повернути всі борги. Можливо, найбільша травма, яка пов’язана з моєю любов’ю до Волині і яку не можна обминути – це те, що там відбувалося в усі ці роки. І це, власне, те про що мала б більше писати волинська преса.


 
– Якби мали можливість повернути час назад, чи змінили б щось у своєму житті?
 
– Ще більше уваги я хотіла б приділяти своїй мамі. Думаю, що це єдине, що я хотіла б додавати і додавати. Тому що цього ніколи не буває багато. І завжди думаєш, що ти ще більше би міг у той час…
 
– Що скажете про якість волинської преси та ЗМІ? 

– У радянський час ми в Києві читали пресу з Риги. Деякі наші люди нелегально туди їздили і друкувалися. Тому що там був інший рівень свободи, інший рівень сміливості у постановці питань. Тобто читати треба не через те, що преса регіональна, а тільки тому, що там є щось, чого не вистачає тобі. У радянський час волинська преса була дуже сильною. Навіть незважаючи на ідеологічні перешкоди. Вона була сильна краєзнавством, іншим стилем… Поки що я не можу сказати, що в умовах незалежної країни волинська преса має особливе обличчя.
 
– У підростаючого покоління є проблема із втратою інтересу до читання. Як вважаєте: чи можна привернути увагу молоді книгою, хорошою статтею? І що порадите робити для цього батькам?
 
–  Коли це вже молоде покоління, то запізно. Можна привернути увагу тоді, якщо дитина змалку, коли вона тільки робить перші кроки, має перед очима книгу.
 
Я прийшла у перший клас і отримала книгу з дарчим підписом директора. Тоді мені здавалося, що в мене корона на голові з’явилася. І навіть не турбувало те, що всі поряд отримали такі книги. А в четвертому класі я поїхала аж у самий Луцьк (!) на читацьку конференцію як краща учениця. Там я побачила живих волинських поетів! Ця «інфраструктура» дуже тонка і зараз, звісно, її можна модернізувати і в інший спосіб давати шанс людям бути причетними до розвинутого світу. Бо опинитися на соціальному дні під різними приводами – небажання, інертності, нудьги – завжди легко. Підніматися вгору завжди важко. Треба, щоб у дитини завжди був шанс піднятися. І відповідальність дорослих – створити всі можливості.

***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу tabloyid@gmail.com.




 

+1
-6
-1

Додати новий коментар