«Кохання не має ні раси, ні статі», – Дмитро Шуров у Луцьку
06 Листопада 2016
Текст: Оксана ФЕДОРУК
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ
Нещодавно до Луцька вперше завітав популярний український гурт «Pianoбой».
Перший концерт у рамках туру на підтримку альбому «Take Off» пройшов доволі успішно – у залі яблуку ніде було впасти, а під кінець увесь зал піднявся на ноги та хором заспівав разом із Дмитром Шуровим відому пісню Скрябіна «Шампанські очі».
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «МИ ВАМ ГРАТИМЕМО, ДОКИ КРОВ НЕ ПОТЕЧЕ З ВУХ!»: «PIANOБОЙ» ЗІБРАВ У ЛУЦЬКУ АНШЛАГ
Без сумніву, Дмитро Шуров - інтелігентний романтик українського шоу-бізнесу. Святослав Вакарчук називає його одним із кращих музикантів в нашій країні, а він вважає, що без особистості музика нічим би не відрізнялася від тиші. «Таблоїду Волині» вдалося поспілкуватися із Дмитром одразу після концерту. Про враження від нього, чим вразило його в дитинстві "Тріо Маренич" та кого з молодих музикантів вважає новим словом в українській музиці - читайте далі.
– Дмитре, на своїй сторінці в Instagram Ви написали, що їдете до Луцька, як на перше побачення. І як Вам перше побачення з нашим містом, вдалося?
– Так, концерт був таким собі побаченням двох закоханих, які можливо познайомилися ще в дитинстві. Не можна сказати, що ми з Луцьком поводилися, як незнайомі люди. Музика, якщо вона відверта і йде від серця, дуже швидко єднає людей, навіть якщо вони абсолютно незнайомі. Тому в мене абсолютно не було враження, що ми тут вперше, десь на другій пісні був повний порядок. Концерт був контрастним, досить емоційним, так ми зараз граємо, мені подобається, коли люди можуть на наших концертах проходити такі собі емоційні «американські гірки».
Луцьк – це було досить ніжно і, як мені здається, - приємно для обох сторін. Таке було побачення.
– А загалом відрізняється реакція людей на Ваших концертах у різних містах України?
– Є міста, які реагують швидше на якісь розкручені пісні, є міста, як, наприклад, Харків, які співають з першої ноти, у них є така культура – співати разом хором. У Луцьку очевидним апогеєм були «Шампанські очі», в турі таке вперше, це супер. Для мене, як для людини, яка її співає, і як фаната Кузьми – це дуже приємно. Абсолютно очевидно, що для західної України вона дуже special.
– А яка Вам аудиторія більше подобається – на фестивалях, невеликих площадках чи концертах?
– Це дуже по-різному буває, але в принципі, моя стихія – це концерти сольні. Це взагалі те, заради чого я працюю. Бувають різні зали, мені більше подобаються не зовсім клуби, і не зовсім «сидячки», а ось такий європейський формат, коли тисяча чи дві людей можуть стояти, співати, танцювати, робити все, що вони хочуть. Як Brixton Academy в Лондоні – це мій формат, мені підходить. У Луцьку зал досить такий академічний, хоча він по-своєму «няшний» і не дуже серйозний. Для мене, мабуть, такі концерти – найцінніші.
Хоча цього літа ми були на близько десяти фестивалях, це завжди великі сцени, великі натовпи людей, це теж було дуже-дуже круто. Я будую тоді трішки по-іншому програму, вона більш гучна і драйвова, але це все ж таки більш для розширення аудиторії, аніж для розширення твоєї піано-фемелі.
– Розкажіть про свій колектив, адже «Pianoбой» – це не лише Дмитро Шуров…
– Із самого початку зі мною грає моя сестра Ольга. Коли у мене з’явились найперші пісні, я почував себе не дуже комфортно, показуючи свої пісні людям ззовні, тому першими їх почули тільки найближчі люди. Це були дві Олі Шурови – моя сестра і моя дружина. Працювати з сестрою – це було легше. Ми багато дуркували з нею, коли збиралися на студії, робили якісь експерименти. До речі, жоден з цих експериментів не ввійшов у альбом. Пізніше до нас додалися інші музиканти, частина з них змінилася, частина залишилась.
Вважаю, що ми привезли у Луцьк найоптимальніший зі складів, зараз ми граємо дуже злагоджено, я кайфую від цього на сцені.
– На скількох музичних інструментах грає Ваша сестра, тому що вона так віртуозно змінювала їх на сцені?
– Знаєте, вона насправді грає… на жодному музичному інструменті. Вона грає у групі «Pianoбой» на тому, що потрібно у певний момент, те, чого вимагає музика. Фактично, все відбувається так: ми робимо пісню, я кажу, тут було б класно зробити металофоном, стоп, у нас його немає. Я їду в той же самий момент у магазин, купляю металофон, Оля починає на ньому грати. Або ось, наприклад, нам треба гітара, але більшість гітаристів хочуть грати соло, а мені не потрібні соло-гітарісти, взагалі я люблю гітарні групи – АС DC, O’Torvald – але в моїй музиці повинно бути багато простору, я люблю, коли є повітря в музиці. Тоді воно дає можливість, мені здається, якось глибше сприймати емоційну частину. У нас немає мети виходити і розривати людей на шматки, я вважаю, ми залишаємо в людях всередині слід, з яким вони просто йдуть з концерту додому і далі якийсь час ним живуть, мені про це люди неодноразово казали, і мені це підходить. І Оля якраз грає на тому, що потрібно для цього. Це можуть бути клавіші, металофон, перкусія, її бек-вокали.
Знаєте, насправді, нічого важливішого за сім’ю немає, і якщо в тебе є близькі люди, на яких можна покластись, чому б їх не розвивати?
– Неодноразово у своїх інтерв’ю Ви розповідали, що одним із колективів, які вразили Вас у дитинстві, було волинське «Тріо Маренич». Чим саме вони Вам сподобалися?
– Мої дідусь і бабуся постійно їх слухали і співали, у нас були їх платівки. Щоуїкенду я їздив до них, а вони дуже гарно співали разом, це така українська половина моєї сім’ї, мамина лінія. Вони співали дуже багато пісень а капелла разом, не таких класичних, які всі знають, а справді старі, дещо забуті пісні, просто коли за столом всі збиралися. Дідусь починав співати басом, а бабуся йому вторила, це був такий собі Йоганн Себастьян Бах.
Вони слухали «Тріо Маренич» і я теж слухав, мені дуже подобалося. Вони мене тоді дуже вразили. Це майже, як класична музика, у них ідеально підібрані голоси.
– А зараз яку музику слухаєте?
– Сьогодні в дорозі послухав новий альбом Red Hot Chili Peppers, який нещодавно вийшов. В машині слухаю здебільшого музику гучну – Deftones, AC/DC, вдома на платівках – більш спокійну, наприклад, Стіві Уандера, St. Vincent (Енні Кларк). Слухаю якісь українські речі, які з’являються. До речі, нещодавно мене вразила молода українська група Latexfauna. Вони грають інді. Мене зачепило, я думаю, це нове слово в українській музиці.
– Нещодавно в Києві відбувся конкурс THE NEXT BIG THING, для якого молоді режисери, зокрема, і з Луцька, знімали кліпи на Ваші пісні. Чи сподобалися Вам вони?
– Я не побачив там якихось цікавих ідей. В цьому плані я більш жорстка людина, я вважаю, що навіщо робити, якщо не можеш зробити це талановито. Я не побачив жодного кліпу там, який би мені сподобався, на мої пісні, маю на увазі.
У наші часи коли все вирішує ідея, коли всі засоби, щоб втілити талановиту ідею, є, просто треба скреативити ідею, а це, виявляється, - найскладніша річ. Всі починають реалізовувати якісь банальні речі, навіщо це робити.
Як написав один критик Ігор Панасов: «Здається, люди не доганяють, що робити з піснями «Pianобоя», тому що на електронні речі «The Maneken» були цікаві кліпи, а на абсолютно просту і зрозумілу пісню «Мені так добре з тобою» - знімали щось таке незрозуміле і нецікаве.
– У 2015 році Ви зняли доволі цікавий кліп на композицію «Горя чуть слышно». Що спонукало Вас звернутися до цієї теми?
– Це не моя ідея, а ідея режисера Ані Копилової. Я поставив задачу режисерам – знайти спосіб дуже щиро, тонко і при цьому легко передати почуття першої закоханості, коли всередині все кипить і ти не розумієш, що відбувається. Аня запропонувала ідею про двох дівчат, я погодився. І ці двоє дівчаток взагалі зустрілися на знімальному майданчику вперше, а після зйомок, наскільки я знаю, більше ніколи не бачилися.
А взагалі я ставлюсь до цього питання дуже толерантно, тому що кохання не має ні раси, ні статі. Я не вірю в те, що людство помре через одностатеві стосунки. Я вважаю, що людина має право на все, саме про це моя пісня «Freedom to love», в якій є такі рядки: «казати те, у що я вірю, відчувати те, що я відчуваю» – і пішли всі до біса. Це моя позиція у житті: мене не дуже цікавить ні минуле, ні майбутнє, мені подобається день, у якому я знаходжусь, і всіх людей, які будуть заважати мені його любити, я пошлю на три літери, ось і все.
Довідково: Дмитро Шуров – український музикант, соліст проекту Pianoбой з 2009 року. У минулому – піаніст гуртів «Океан Ельзи» (з 2001 по 2004) і «Esthetic Education» (з 2004 по 2008), в 2006–2009 роках був піаністом в гурті Земфіри. Співорганізатор київського фестивалю Moloko Music Fest, що проходив у 2008 та 2009 роках в рамках Гогольfest. Писав музику до фільмів «Хоттабич», «Ґудзик», «Оранжлав», «Ігри в солдатики», «Як знайти ідеал», «Таємничий острів», «Слуга народу» і до гумористичного шоу “Ліга Сміху”.
Останні роки займався сольним проектом “Pianoboy”, в якому випустив три альбоми «Простые вещи» (2012), «Не прекращай мечтать» (2013) та «Take Off» (2015).
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ
Нещодавно до Луцька вперше завітав популярний український гурт «Pianoбой».
Перший концерт у рамках туру на підтримку альбому «Take Off» пройшов доволі успішно – у залі яблуку ніде було впасти, а під кінець увесь зал піднявся на ноги та хором заспівав разом із Дмитром Шуровим відому пісню Скрябіна «Шампанські очі».
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «МИ ВАМ ГРАТИМЕМО, ДОКИ КРОВ НЕ ПОТЕЧЕ З ВУХ!»: «PIANOБОЙ» ЗІБРАВ У ЛУЦЬКУ АНШЛАГ
Без сумніву, Дмитро Шуров - інтелігентний романтик українського шоу-бізнесу. Святослав Вакарчук називає його одним із кращих музикантів в нашій країні, а він вважає, що без особистості музика нічим би не відрізнялася від тиші. «Таблоїду Волині» вдалося поспілкуватися із Дмитром одразу після концерту. Про враження від нього, чим вразило його в дитинстві "Тріо Маренич" та кого з молодих музикантів вважає новим словом в українській музиці - читайте далі.
– Дмитре, на своїй сторінці в Instagram Ви написали, що їдете до Луцька, як на перше побачення. І як Вам перше побачення з нашим містом, вдалося?
– Так, концерт був таким собі побаченням двох закоханих, які можливо познайомилися ще в дитинстві. Не можна сказати, що ми з Луцьком поводилися, як незнайомі люди. Музика, якщо вона відверта і йде від серця, дуже швидко єднає людей, навіть якщо вони абсолютно незнайомі. Тому в мене абсолютно не було враження, що ми тут вперше, десь на другій пісні був повний порядок. Концерт був контрастним, досить емоційним, так ми зараз граємо, мені подобається, коли люди можуть на наших концертах проходити такі собі емоційні «американські гірки».
Луцьк – це було досить ніжно і, як мені здається, - приємно для обох сторін. Таке було побачення.
– А загалом відрізняється реакція людей на Ваших концертах у різних містах України?
– Є міста, які реагують швидше на якісь розкручені пісні, є міста, як, наприклад, Харків, які співають з першої ноти, у них є така культура – співати разом хором. У Луцьку очевидним апогеєм були «Шампанські очі», в турі таке вперше, це супер. Для мене, як для людини, яка її співає, і як фаната Кузьми – це дуже приємно. Абсолютно очевидно, що для західної України вона дуже special.
– А яка Вам аудиторія більше подобається – на фестивалях, невеликих площадках чи концертах?
– Це дуже по-різному буває, але в принципі, моя стихія – це концерти сольні. Це взагалі те, заради чого я працюю. Бувають різні зали, мені більше подобаються не зовсім клуби, і не зовсім «сидячки», а ось такий європейський формат, коли тисяча чи дві людей можуть стояти, співати, танцювати, робити все, що вони хочуть. Як Brixton Academy в Лондоні – це мій формат, мені підходить. У Луцьку зал досить такий академічний, хоча він по-своєму «няшний» і не дуже серйозний. Для мене, мабуть, такі концерти – найцінніші.
Хоча цього літа ми були на близько десяти фестивалях, це завжди великі сцени, великі натовпи людей, це теж було дуже-дуже круто. Я будую тоді трішки по-іншому програму, вона більш гучна і драйвова, але це все ж таки більш для розширення аудиторії, аніж для розширення твоєї піано-фемелі.
– Розкажіть про свій колектив, адже «Pianoбой» – це не лише Дмитро Шуров…
– Із самого початку зі мною грає моя сестра Ольга. Коли у мене з’явились найперші пісні, я почував себе не дуже комфортно, показуючи свої пісні людям ззовні, тому першими їх почули тільки найближчі люди. Це були дві Олі Шурови – моя сестра і моя дружина. Працювати з сестрою – це було легше. Ми багато дуркували з нею, коли збиралися на студії, робили якісь експерименти. До речі, жоден з цих експериментів не ввійшов у альбом. Пізніше до нас додалися інші музиканти, частина з них змінилася, частина залишилась.
Вважаю, що ми привезли у Луцьк найоптимальніший зі складів, зараз ми граємо дуже злагоджено, я кайфую від цього на сцені.
– На скількох музичних інструментах грає Ваша сестра, тому що вона так віртуозно змінювала їх на сцені?
– Знаєте, вона насправді грає… на жодному музичному інструменті. Вона грає у групі «Pianoбой» на тому, що потрібно у певний момент, те, чого вимагає музика. Фактично, все відбувається так: ми робимо пісню, я кажу, тут було б класно зробити металофоном, стоп, у нас його немає. Я їду в той же самий момент у магазин, купляю металофон, Оля починає на ньому грати. Або ось, наприклад, нам треба гітара, але більшість гітаристів хочуть грати соло, а мені не потрібні соло-гітарісти, взагалі я люблю гітарні групи – АС DC, O’Torvald – але в моїй музиці повинно бути багато простору, я люблю, коли є повітря в музиці. Тоді воно дає можливість, мені здається, якось глибше сприймати емоційну частину. У нас немає мети виходити і розривати людей на шматки, я вважаю, ми залишаємо в людях всередині слід, з яким вони просто йдуть з концерту додому і далі якийсь час ним живуть, мені про це люди неодноразово казали, і мені це підходить. І Оля якраз грає на тому, що потрібно для цього. Це можуть бути клавіші, металофон, перкусія, її бек-вокали.
Знаєте, насправді, нічого важливішого за сім’ю немає, і якщо в тебе є близькі люди, на яких можна покластись, чому б їх не розвивати?
– Неодноразово у своїх інтерв’ю Ви розповідали, що одним із колективів, які вразили Вас у дитинстві, було волинське «Тріо Маренич». Чим саме вони Вам сподобалися?
– Мої дідусь і бабуся постійно їх слухали і співали, у нас були їх платівки. Щоуїкенду я їздив до них, а вони дуже гарно співали разом, це така українська половина моєї сім’ї, мамина лінія. Вони співали дуже багато пісень а капелла разом, не таких класичних, які всі знають, а справді старі, дещо забуті пісні, просто коли за столом всі збиралися. Дідусь починав співати басом, а бабуся йому вторила, це був такий собі Йоганн Себастьян Бах.
Вони слухали «Тріо Маренич» і я теж слухав, мені дуже подобалося. Вони мене тоді дуже вразили. Це майже, як класична музика, у них ідеально підібрані голоси.
– А зараз яку музику слухаєте?
– Сьогодні в дорозі послухав новий альбом Red Hot Chili Peppers, який нещодавно вийшов. В машині слухаю здебільшого музику гучну – Deftones, AC/DC, вдома на платівках – більш спокійну, наприклад, Стіві Уандера, St. Vincent (Енні Кларк). Слухаю якісь українські речі, які з’являються. До речі, нещодавно мене вразила молода українська група Latexfauna. Вони грають інді. Мене зачепило, я думаю, це нове слово в українській музиці.
– Нещодавно в Києві відбувся конкурс THE NEXT BIG THING, для якого молоді режисери, зокрема, і з Луцька, знімали кліпи на Ваші пісні. Чи сподобалися Вам вони?
– Я не побачив там якихось цікавих ідей. В цьому плані я більш жорстка людина, я вважаю, що навіщо робити, якщо не можеш зробити це талановито. Я не побачив жодного кліпу там, який би мені сподобався, на мої пісні, маю на увазі.
У наші часи коли все вирішує ідея, коли всі засоби, щоб втілити талановиту ідею, є, просто треба скреативити ідею, а це, виявляється, - найскладніша річ. Всі починають реалізовувати якісь банальні речі, навіщо це робити.
Як написав один критик Ігор Панасов: «Здається, люди не доганяють, що робити з піснями «Pianобоя», тому що на електронні речі «The Maneken» були цікаві кліпи, а на абсолютно просту і зрозумілу пісню «Мені так добре з тобою» - знімали щось таке незрозуміле і нецікаве.
– У 2015 році Ви зняли доволі цікавий кліп на композицію «Горя чуть слышно». Що спонукало Вас звернутися до цієї теми?
– Це не моя ідея, а ідея режисера Ані Копилової. Я поставив задачу режисерам – знайти спосіб дуже щиро, тонко і при цьому легко передати почуття першої закоханості, коли всередині все кипить і ти не розумієш, що відбувається. Аня запропонувала ідею про двох дівчат, я погодився. І ці двоє дівчаток взагалі зустрілися на знімальному майданчику вперше, а після зйомок, наскільки я знаю, більше ніколи не бачилися.
А взагалі я ставлюсь до цього питання дуже толерантно, тому що кохання не має ні раси, ні статі. Я не вірю в те, що людство помре через одностатеві стосунки. Я вважаю, що людина має право на все, саме про це моя пісня «Freedom to love», в якій є такі рядки: «казати те, у що я вірю, відчувати те, що я відчуваю» – і пішли всі до біса. Це моя позиція у житті: мене не дуже цікавить ні минуле, ні майбутнє, мені подобається день, у якому я знаходжусь, і всіх людей, які будуть заважати мені його любити, я пошлю на три літери, ось і все.
Довідково: Дмитро Шуров – український музикант, соліст проекту Pianoбой з 2009 року. У минулому – піаніст гуртів «Океан Ельзи» (з 2001 по 2004) і «Esthetic Education» (з 2004 по 2008), в 2006–2009 роках був піаністом в гурті Земфіри. Співорганізатор київського фестивалю Moloko Music Fest, що проходив у 2008 та 2009 роках в рамках Гогольfest. Писав музику до фільмів «Хоттабич», «Ґудзик», «Оранжлав», «Ігри в солдатики», «Як знайти ідеал», «Таємничий острів», «Слуга народу» і до гумористичного шоу “Ліга Сміху”.
Останні роки займався сольним проектом “Pianoboy”, в якому випустив три альбоми «Простые вещи» (2012), «Не прекращай мечтать» (2013) та «Take Off» (2015).
Фотогалерея
Популярне
- Переглядів
- Коментарів
