Екс-начальник луцької міліції Ігор Муковоз: «Ніколи не кажу, що я – ангел з крилами»

29 серпня 2017

Текст: Ольга МАГАС
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ
Настрій: Комплекс сімейного відпочинку «РОТОНДА» BEACH CLUB

 
Уже рік часу екс-начальник Луцького міського відділу УМВС України у Волинській області та полковник міліції Ігор Муковоз відпочиває на пенсії. Як жартує головний міліціонер Луцька, завдяки реформам у правоохоронній галузі нарешті добре спить, побачив сім’ю і навіть… став на лижі.
 
Під час кавової розмови Ігор Володимирович розповів, чим завдячує дружині, як виграв посаду у шахи і зізнався, в які моменти життя йому було найбільш страшно. 

– Традиційно, перше питання: кава чи чай?
 
– Кава. Зазвичай п’ю каву на вулиці Богдана Хмельницького. Люблю «Роуз», «Сан-Тропе», під настрій.
 
– Ви кавоман?
 
– Останнім часом, мабуть, став ним. Хоча навіть не стільки кавоманом, скільки почав розбиратися у каві.
 
– З чого починається ваш день?
 
– Я тричі в тиждень ходжу у спортзал, тому зарядку не практикую. Також один раз в тиждень намагаюся плавати і цих фізичних навантажень мені вистачає.
 
– Минулого року ви вийшли на пенсію. Пригадуєте перший свій день?
 
– Так, щоб досконало, то не пам’ятаю. Це було таке відчуття як людину, яка 19 років була в одному середовищі, перекинули зовсім у інше. Може, спочатку вважалося, ніби пішов у просту відпустку. Розуміння того, що ти на пенсії прийшло, очевидно, десь через місяців два. Я, наприклад, вперше за своє життя полетів закордон. У мене є одна гарна фотка, де я в Туреччині в басейні, я її називаю «Спасибо, Хатия!» (сміється, - авт.).
 
А ще я побачив, як у мене діти виросли. Моя доця вже заміж вийшла, і я, до речі, вже дідусем став 8 червня. Я по-іншому побачив свою сім’ю. Син у мене став дорослим.
 
До речі, з цього приводу донька, студентка 4-го курсу, часто розказує анекдот: «Тато, подивися, що то таке в тебе на шиї сидить? А, то твої діти медики!». Всі ж знають, що на медика довго треба вчитись (сміється, - авт.). В мене й син теж хоче стати лікарем.

Тобто я побачив, що в мене є сім’я з гарними стосунками. І це порадувало, бо раніше цього не помічав. Я завжди казав, що мені дітей дружина виховала. Вона приділяла їм значно більше уваги. В нас один займався кар’єрою, а другий віддав себе весь сім’ї. Зараз дружина працює на приватній фірмі. Я розумів, що ми потрібні одне одному. Так почалося моє життя українського пенсіонера (сміється, - авт.).
 
А ще, коли мене запитують, що таке пенсія – це тобі не дзвонять вночі. Бо навіть коли я був у відпустці, траплялись надзвичайні випадки, коли телефонували. А тут щоночі – тиша.
 
– Не було відчуття, що чогось не вистачає?
 
– Було відчуття і в мене і, мабуть, у моїх колег, нас же ж тоді одним наказом близько десяти полковників звільнили, що щось незрозуміле відбувається. Казав тоді й зараз повторюсь: ну не може людина, яка жодного дня не працювала в системі вирішувати за професійну діяльність людей, які в ній пропрацювали багато років. «Займаній посаді не відповідає, підлягає звільненню через службову невідповідність» -  яку професійну невідповідність? Хто і яким чином це визначає?..
 
Це було важко. Саме тоді було розуміння, що щось йде не так. Де зараз люди, які були відповідальними за ті реформи? Їх зараз немає. Чи стала ефективніше працювати система від того, що не стало Епіфановича, Балицького, Муковоза? Як свідчить практика, не завжди. 
 
В моєму розумінні реформи – це зміни на краще. Краще кому? Тим людям, які ходять по вулиці. За чиї кошти проводять реформи? Пам’ятаєте, як казала Маргарет Тетчер, що немає ніяких державних грошей – є гроші платників податків. То чи краще стало людям, які стали вдвічі, а то і втричі більше платити за свою безпеку зі своєї ж кишені? Чи ефективність витрачених коштів дала очікуваний результат? Я оцінку цьому давати не буду, бо ж кажуть, що ці міліціонери впевнені, ніби без них сонце не встає, не сідає. Неправда.
 

Якщо запитаєте, чи хотів би я повернутися в систему? Ні, не хотів би. Якщо повертатися, то для того, аби щось робити, а не просто сісти в якесь крісло, надути щоки і розказувати, який я великий керівник...
 
Ви знаєте, я керівником підрозділу став у 2005 році й, пробувши 12 років у міліції на керівних посадах, розумію, що влада – це, в першу чергу, відповідальність за підлеглих тобі людей.
 
Влада – це скальпель в руках хірурга. ним треба вміти оперувати. А якщо людей зібрали в одне місце, три місяці розказували, які вони «білі й пухнасті», та відразу дали їм цей скальпель, то наскільки вони вміють ним володіти – питання, мабуть, риторичне. Коли мене запитують, як ви ставитесь до людей, які працюють в патрульній службі, я завжди кажу – супер! Взагалі нормальні люди і 98 відсотків з них прийшли насправді змінити країну, змінити правоохоронну систему, покращити її. В мене немає до них питань, в мене є питання до тих людей, які їх вчили. Бо коли ви прийшли і вам відразу говорять, що ті, хто працює в цій системі багато-багато років – хабарники, корупціонери і дуже погані люди, то у вас вже назріває штучний конфлікт.
 
Як всім відомо, була апеляційна комісія, яка підтвердила, що я таки не відповідаю займаній посаді і підлягаю звільненню за професійною невідповідністю. Для мене це відбувалось, як страшний сон. Зараз трошки смішно, а тоді так не було. Щоб ви розуміли ситуацію: сидить за комп’ютером дівчинка і задає мені запитання, дивлячись в комп’ютер. Наприклад: «Чи знаєте ви номер якогось там наказу і якого числа він виданий?». Я відповідаю, що насправді в системі дуже багато наказів, я не можу знати всіх їх напам’ять, та коли мені потрібно буде, я їх підніму та подивлюсь. А коли я запитав «А де ви до цього працювали?», вона відповідає – в сфері послуг. Мається на увазі громадське харчування, це я потім дізнався. Сидить навпроти вас людина, яка в системі менше півроку, і сидить полковник, який має вислугу 19 років, і вони вступають в дискусію про діяльність правоохоронних органів. І навіть не в дискусію вступають, а ця людина дає оцінку його професійній діяльності. Та це ж абсурд! Крім неї в комісії були цивільні особи, наприклад, студент-політолог четвертого курсу…
 
Я вів запис цієї розмови, колись опублікую. Так от там про мою професійну діяльність конкретних запитань по суті не було. А чому результатом цього став висновок про мою професійну невідповідність займаній посаді для мене незрозуміло. 
 

– Пояснення Вам дали?
 
– Ні. Пояснення виглядали наступним чином: от ви – суддя якогось суду, а я – обвинувачений. Ви кажете «Вам присуджують 7 років» – «А чому?» – «А тому, що я – суддя»!
 
А ще були оці легендарні тести. Я вам за них скажу коротко: от ви знаєте хто кращий художник Сальвадор Далі чи Айвазовський?
 
– Ну, тут важко визначити...
 
– А я знаю! І навіть знаю як визначити: йдете на стадіон Авангард, ставите їх на стометрівку, натискаєте на секундомір і хто перший прибіг, той – кращий художник. Оце про тестування, яке визначало професійний та кваліфікаційний рівень. І потім виходило, що люди, які набрали 100 балів не проходили, а ті, хто значно не дотягував, лишалися. Якщо зараз вдатись в аналіз, то все просто: берете перелік посад, то чітко видно, що всі керівники, полковники та люди з керівних посад були непрофесійними. Якщо брати міський відділ, то я і чотири моїх заступники виявилися профнепридатними. Всі підлягали звільненню через службову невідповідність.
 
Через рік глянути, то очевидно, що якось неправильно була закладена ця система реформування. І не питання в Ігореві Муковозу. Ігор Муковоз дякує, що склалось так, як склалось, що я побачив сім’ю, по-іншому став дивитись на деякі речі. Бо раніше я бачив життя зі службових автомобілів, з вікон кабінетів. Чи можна жити? Можна!
 
– Трошки відволічемося від робочих спогадів. Фільм «Поліцейська академія» бачили?
 
– Так. В дитинстві.
 
– Хто був улюбленим персонажем?
 
– Не можу ідентифікувати когось. Пам’ятаю, що це якась смішна комедія. Щоб ви розуміли, я бачив його десь в кінці 90-х. Тоді подивився, але це не моє кіно.
 

– А що любите дивитися?
 
– Люблю фільми, які змушують думати. Фільмографію Люка Бессона всю передивився. Люблю Тома Хенкса. Фільм щось повинен за собою залишити. От з артисток люблю Анжеліну Джолі, хоч  і розумію, що це банально. Грає вона, на мою думку, супер.
 
Я люблю читати. Вчора закінчив читати «Танго смерті» Юрія Винничука. Це такі книжки, які береш і за два дні прочитуєш.
 
– Ви дуже гарно розповідали про дружину. Як познайомились?
 
– В день, коли мені виповнилось 22 роки. Я запропонував одній дівчинці провести її додому. Провів і через рік ми одружилися (сміється, - авт.). Так разом по життю і йдемо.
 
– Чим вразила саме ця дівчинка?
 
– Така дуже справжня була. Людина, яка не знає, що таке прикидатися. Дуже щирі і справжні емоції. Вони такі непідробні! І ми віримо один одному. В нас двоє діток. До речі, 13 серпня виповнилось 22 роки нашому шлюбу. У нас абсолютно адекватна і гарна сім’я.
 
Коли моєму синові було 7 років, а я тоді в Ківерцях працював, він запитав: «Мамо, а тато з нами ще живе?» Дружина здивувалась такому запитанню, а він пояснив:  «Ну от дивись, його ліжко розстелене, а я лягав спати його не було, і встав, а його вже нема…». Тобто були такі періоди, що ми по три дні не бачились. 
 
– Ви згідні з твердженням, що за кожним успішним чоловіком стоїть жінка?
 
– Так. Моя сім’я – це мій тил, моя надія. Я не був би таким, якби у мене не було такої дружини. Дім повинен приносити спокій. Це місце, де ти можеш відпочити душею. Багато років я щоранку читав не найприємнішу інформацію. Але за моїми плечима була сім’я, яка давала мені впевненість і душевний спокій.
 
– Як ставитесь до критики? Переживаєте, ігноруєте?
 
– Що найважливіше в критиці? Її сприйняття. Критику треба чути обов’язково. Носячи пагони полковника, я завжди міг почути і лейтенантів, бо не згідний з принципом «Я начальник – ти дурень». В критиці потрібно зрозуміти наскільки вона конструктивна. Я завжди прислухався.
 

– Маєте суто ваші сімейні традиції?
 
– На великі релігійні свята ми завжди їздимо до батьків, адже і я, і дружина з Берестечка. На Різдво вся сім’я завжди повинна сісти за святковий стіл. Були випадки, що я міг приїхати на 2-3 години.
 
До речі, ми одружилися в 1995 році, а перший раз на відпочинок я поїхав у 2006 році з сім’єю. Важкі були періоди, елементарно – не було грошей.
 
– Ваша донька уже вийшла заміж? Як себе в ролі тестя охарактеризуєте?
 
– Прекрасно! Ми на відстані: вони живуть у Вінниці, а ми в Луцьку. Бачимося дуже рідко і в нас велика любов (сміється, - авт.).
 
– Пригадуєте як привела донька кавалера додому знайомити?
 
– Вона дуже ретельно готувалася. Думали з мамою, як про це сказати татові. Тато в їхньому розумінні непередбачуваний, і вони не знали, як він може відреагувати. 
 
– І як відреагували?
 
– Запитав: «Доця, це твоє?». Вона відповіла: «Так». Ну то й добре! І на Новий рік приїхав в нашу сім’ю на вечерю молодий чоловік.
 
Я безмежно довіряю своїй доці. Вважаю, що вона робить правильний вибір, бо завжди була в нас дуже самостійною. В класі другому вже забирала свого маленького братика з садочка, бо тата не було ніколи, а мамі теж не завжди виходило до 18.00 вирватись з роботи. Вона йому була як друга мама. Вуз для вступу донька теж обирала сама, а оскільки дуже гарно вчилася, то її балів було достатньо, щоб поступити в будь-який навчальний заклад України. Так стала студенткою у Вінниці з першого разу.
 
– Син теж планує на медика йти?
 
– Син зараз учень 11 класу 21 школи. Хоче бути лікарем. Дискусії, типу, «синку, може, юрист, може, міліціонер, може, ким-небудь?» у нас не проходять. Він хоче бути хірургом і все інше його не цікавить.
 
– А в доньки який напрям?
 
– Вона ще визначається, але, напевно, терапія. В неї ще рік є, щоб визначитись.
 

– У вас внук чи внучка?
 
– Внук. Данило. Народжувала донька в Луцьку. Зять весь час був із нею. Всі три дні, навіть ночував. 
 
– Стільки емоцій у вас нових з’явилося! І доця заміж вийшла, і внук народився...
 
– Я ще й на лижі став вперше! (сміється, - авт.) В мене не дуже виходить гарно їздити. Дружина з Павлом поїхали відразу, а мені ще треба вчитися.
 
– У вас багато друзів. Ви легко підпускаєте до себе людей чи у вас спрацьовує професійне чуття?
 
– При всій моїй комунікабельності, я дуже консервативний в питанні дружби. Для мене показником є мій День народження. Мені минулого року виповнилось 45 років і серед 20 гостей 15 приходять уже протягом десятиліття. У мене є друзі, з якими мені добре, і з якими я можу відпочити. А ті товариші, що хочуть дружити через посади, які ти займаєш, не входять у близьке коло.
 
– Що цінуєте в тих 15-ти людях?
 
– Те ж, що й в дружині – справжність. Друг – той, який сприймає твою радість. Ми ж, українці, вміємо сльозу пустити. А от радістю сусіда нам значно важче поділитись. Така ми нація. Мої друзі підтримують мене і тоді, коли я радий, а я щиро радію за них. Їх небагато, але вони в мене справжні. 
 
– У школі добре вчились?
 
– Так. Вчився без трійок, і п’ятірок було більше ніж четвірок. У багатьох складається враження, що всі, хто йшов в міліцію, були тупими неуками, які нічого не знали, не вміли і не могли себе реалізувати. Насправді, в міліції є багато розумних і професійних людей.
 
– Ким хотіли стати в дитинстві?
 
– Багато ким, космонавтом, наприклад. І міліціонером хотів бути. Хоча став ним випадково.
 
– А як так вийшло?
 
– О, я всім цю історію розказую! (сміється, - авт.) Я вчився на фізкультурному і мені з незрозумілих причин подзвонили з Горохівського райвідділу, сказали, що треба явитись в міліцію. Я не зрозумів, що відбувається, приїхав на 10.00 і в черговій частині мене направили в кадри. Там сидить такий поважний пан майор. Привітались і він запитує, чи я вмію грати в шахи. Я відповів, що вмію, на що майор сказав: «Якщо ви виграєте у мене в шахи, я вас візьму на роботу в міліцію». Я ж запитав: «А хто сказав, що я хочу в міліцію?», але від шахів не відмовився. Дві партії виграв, а третю зіграли в нічию. Майор запитав, чи я, бува, не піддався, а я відповів, що ніколи нікому в житті не піддаюся, бо це найбільша неповага до супротивника. Так я став міліціонером.
 

– Згадайте три випадки з життя, коли вам було страшно.
 
– Один – це коли мій водій потрапив у ДТП. Мені було дуже страшно, бо подзвонили, сказали, що струс мозку, на грані виживання.
 
Було страшно, коли була інформація, що в будинку, де сидять наркомани є обріз. І я мав пістолет, вставив патрони і був готовий стріляти. На щастя, не довелось.
 
Я вважаю, що тільки божевільні не бояться. Людина, коли свідома, повинна відчувати страх.
 
Був стан, може, не страху, а незрозумілості, коли під час атестації розумів, що отой корабель, яким ти керуєш, втрачає курс. Наш міськвідділ, наш відділ – то велика галера. Одні сидять і гребуть веслами, щоб плисти, а інші просто нічого не роблять. То оцих останніх треба викидати за борт, щоб судно рухалось вперед. Я це робив неодноразово, бо інакше корабель тоне. Коли ти хочеш кудись доплисти, треба часто приймати дуже жорсткі управлінські рішення. В ситуації з атестацією було нерозуміння, куди пливемо?
 
До слова нещодавно був день поліції.  Я, користуючись нагодою, хочу привітати колег, які залишилися в органах, і побажати, щоб люди, які ними керують, ставили правильні задачі і розуміли, куди їм рухатися. Бо там насправді проста мета – забезпечення безпеки людей. Коли я став начальником міліції в Ківерцівському районі, то на перших нарадах наголошував на своєму баченні роботи міліції. Принцип простий – йде дядя Вася по вулиці й постукав у вікно міліції з проханням допомогти. Допомогли – добре, не допомогли – погано. Ось критерій оцінки.
 
Я завжди сміюсь, коли кажуть, що віра населення до міліції виросла на 10 відсотків чи впала на 15 відсотків. А хто і як це вимірює?
 

– Говорячи про міліцію, не можемо не зачепити питання хабарництва. Як із ним боролися і чи можливо це явище викорінити?
 
– Я вам скажу так: є, було і буде. Ще ніхто в жодній країні цього явища не вичистив і не довів під нуль.
 
Ніколи не кажу, що я – ангел з крилами, але завжди наголошую, що хто безгрішний, хай кине в мене камінь. І сказати, що зараз довели правоохоронну систему до того рівня, коли хабарництва нема взагалі – ну не смішіть мене!
 
Я – людина, яка дуже багато в цьому житті бачила. От нещодавно затримували податківців і в одного луганського знайшли вдома 2,8 мільйони готівкою. Запитали, де взяв, а той відповів, що займався бізнесом. В мене теж є друзі та знайомі, які займаються бізнесом і в них немає такої готівки. Вони з одного проекту перекидають в другий, третій.
 
На жаль, правоохоронна система в нашій країні ще не досягла потрібного рівня неупередженості, коли можна сказати що пан прокурор, генеральний прокурор чи міністр абсолютно не залежить від тієї чи іншої політичної сили. Доки коаліції, посади і домовленості є, так і буде.
 
– До слова, в політику оту вищу не плануєте йти?
 
– А що для цього треба зробити? Постукатись у якусь партію і сказати приймайте мене в політики? (сміється, - авт.)
 
– Зазвичай, політична партія стукає до людей і каже «Чи не хочеш?»…
 
– Якщо це так, то таких пропозицій було надбагато. Від «свободи» до комуністів (сміється, - авт.). Я от розумію, що таке бути міським головою, хто такий голова адміністрації, які функції він виконує. А от, що таке йти в політику, я не знаю. Звісно, якщо ти хочеш щось змінити в цьому суспільстві, в цьому житті, то треба приєднуватись до якоїсь команди, ставити певні цілі й їх досягати. Це можна назвати політикою.
 
Хіба я обов’язково маю стати під якісь прапори де має бути сердечко, квіточка чи що там ще? У політиці є дві категорії людей: порядні і непорядні. І що в них на партійних стягах – неважливо. 
 
Можливо, якщо настане час якихось виборів, я для себе особисто буду вирішувати, з якими людьми захочу щось змінювати на краще. Але ця команда має дати мені можливість бути індивідуальністю. Я – абсолютно командний чоловік. Я завжди виконував завдання, які ставило мені керівництво.

– Вам ніколи не погрожували?
 
– Різні траплялись моменти. Було, що людина, яка довший час сиділа у в’язниці, казала, що «Ми знешкодимо твою сім’ю». Але, насправді, на всі подібні речі треба адекватно реагувати і нікому не розказувати. Це вже зараз можна говорити, а тоді потрібно було мовчати. Звільненням мені погрожували стільки, що пальців на руках, ногах та й волосин, мабуть, не вистачить, аби порахувати. Це в нас модно. Тільки вип’є 50 грам, відразу хоче всіх звільнити, а особливо начальника міліції. Я це навіть за погрози не сприймав.
 
– Ви розглядали багато справ. Пригадайте, які для вас стали особливими.
 
– Їх є багато, але розкажу один конкретний випадок. 20 грудня 2001 року знайшли тіло молодої особи в районі залізничного вокзалу. Через 22 місяці це вбивство було розкрите. Це була величезна робота і стрес. Батько цієї людини став членом нашого «убойного» відділу. Він працював на такій роботі, що понеділок у нього був вихідний. І щопонеділка він приходив до нас. 
 
Коли я прийшов у цей відділ, одна людина, яка пропрацювала 18 років у карному розшуку, сказала, що якщо ти за всю професійну діяльність розкриєш хоча б одне вбивство, то вважай, що життя прожив недаремно. І я його таки прожив недаремно неодноразово. 
 
Розкриття вбивства – це ти кілька діб не буваєш вдома, бо мусиш думати, шукати, діяти. Це було моїм життям. 
 
– Традиційно, побажання нашим читачам.
 
-Вміти чути, вміти читати і розуміти. Користуючись нагодою, хочу подякувати плеяді волинських журналістів, особливо інтернет-видань, які, не дивлячись на редакційну політику, вміють висловлювати свої думки. Можу їм тільки поспівчувати. Все буде добре!

***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу tabloyid@gmail.com.

 
 
 
 

+1
+8
-1

Додати новий коментар