Директорка луцької школи № 19 Анжела Масиник: «Школа має бути школою задоволення»

04 вересня 2017

Текст: Ольга МАГАС
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ
Настрій: ресторація «Бравий Швейк»

 
На кавову розмову з «Таблоїдом Волині» директорка Луцької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 19 Анжела Масиник приїхала відразу з педагогічної ради. До закладу увійшла з усмішкою та гарним настроєм. Стильно вбрана, гарна жінка ламає всі стереотипи про суворих директорів, до яких так не хочуть потрапити «на коврик» учні.
 
Під час теплої бесіди Анжела Масиник, яка пройшла всі освітянські щаблини від звичайного вчителя до начальника Управління освіти Луцької міської ради, розповіла про те, як працювати з важкими учнями, чому освіта має бути люблячою і в чому полягає звичайне людське щастя.

– Кава чи чай?
 
– Кава, звичайно! Жінка з ароматом кави (сміється, - авт.). Еспрессо з молоком. Але ранок починаю з чаю. Зелений, карпатські трави або з обліпихою. А вже в годині одинадцятій обов’язково має бути кава. На роботі надаю перевагу польській каві. Заварю собі в чашці й добре є.
 
– В котрій годині починається Ваш день?
 
– Ранок починається рано. Година 5.30-6.00. Лягаю ж о 22.00-23.00, але буває і перша-друга ночі. Знаєте, як кажуть: є сови, які не сплять самі, жайворонки не дають спати сім’ї, а є дятли, які не дають жити всім (сміється, - авт.)
 
– Скільки часу ви вже в освіті?
 
– З 1991 року. Пропрацювала від учителя до начальника Управління освіти. Пройшла всі щаблі, вже можу говорити про всі підводні течії, всі здобутки й злети нашої луцької освіти. Нам є чим пишатися. Справді, Луцьк дуже гарно виглядає на фоні України.
 
З досвіду зрозуміла, що треба любити свою професію. Любити дітей, жити своєю роботою і пам’ятати, що ти не повинен всім подобатися. Потрібно знати шлях до успіху і підштовхувати до успіху інших. Це головне правило, яким має керуватись очільник в першу чергу.

– Якою була Ваша найперша робота?
 
– Працювала завідувачкою бібліотеки, бо не було годин. Це відкривався волинський природничий ліцей на Вишкові, і от першим моїм директором була Марія Іванівна Тарасюк, яка показала всім, як можна зі станції юних натуралістів зробити шикарний цікавий ліцей, що сьогодні займає високі місця за рейтингами. Ну і вона сама як людина дуже харизматична, темпераментна. Я в неї багато чого навчилася.
 
В моєму житті взагалі було три директори: Ляшина Світлана Іванівна, Тарасюк Марія Іванівна і, звичайно, Ковальчук Олег Олександрович у 21-ій гімназії. Це моя школа, я там пропрацювала 13 років. Успіх такої професійної школи полягає в тому, що навколо тебе створене середовище, в якому ти спілкуєшся з мотивованими людьми і від цього отримуєш задоволення. Ти бачиш успіхи свої, своїх учнів, своїх колег і це тебе окриляє та допомагає зростати професійно.
 
– Пригадайте перший день учительської практики. Заходите у клас, а перед вами сидить багато учнів. Страшно було?
 
– Звісно, страшно. Для будь-якої нормальної людини страх – це природне явище. Тут спрацьовує момент «Хто кого?». 45 хвилин – це ж так багато, а під час твого першого уроку вони тягнуться безкінечно, і здається, що той дзвінок ніколи не пролунає! Ну, але почуття гумору, манера спілкування з дітьми так, як з дорослими – це найголовніші фактори, які є запорукою успіху. Не «сюсюкатись» із учнями, не бути такою добренькою, а лишатись справедливою, доброю, наполегливою, мотивувати, орієнтуватися на особистість – це дуже багато значить. Ну і бути сучасним вчителем. Чого діти не люблять старших вчителів? Бо вони не йдуть в ногу з прогресом, вони робляться нецікавими. Хоча є й винятки. Є такі, що й у 70 років – попереду всієї планети і опрацьовують нові технології, вивчають нові тенденції. 

– Який предмет Ви викладали?
 
– Історію.
 
– З якими учнями простіше працювати: молодшими чи старшими?
 
– Не можна сказати, що простіше, бо все залежить від колективу, від особистості, яка індивідуально себе започатковує. П’яті класи бувають такі вередливі, настільки важко сконцентрувати їхню увагу, що виходиш з уроку із мокрою спиною і думаєш: «Де мій улюблений одинадцятий клас, з яким ведеш інтелектуальні бесіди і бачиш якусь віддачу?».. А інколи в одинадцятий приходиш, особливо якщо ти після інституту і там тебе перевіряють (сміється, - авт.), ведешся, чи не ведешся, хто ким буде керувати, чи можна тебе спонукати до якихось неправильних дій, то важкувато.
 
Школа – це весело і, водночас, школа – це дуже складно. Я можу з впевненістю сказати, що школа – своєрідний згусток суспільства. Там діти виживають, вчаться завойовувати своє місце під сонцем, здобувають лідерські навички, грають дуже багато соціальних ролей в колективі. І їм буває дуже важко, особливо дітям інтровертним, заглибленим у внутрішній світ, які не вміють себе показати, не можуть знайти певну нішу. Або ж навпаки, дуже нетрадиційним дітям, які хочуть виділитися. Можливо, вони не можуть зробити це знаннями, тому беруть поведінкою, одягом чи манерами. Це така собі серйозна боротьба. Чому всі так хвалять, що в інституті набагато легше? Бо там зібрались однодумці. А у школу тебе записали, і ти там мусиш вже боротися до кінця. 
 

– Як справлятися з важкими учнями?
 
– Треба їх просто зрозуміти. 
 
– А покарання?
 
– Моя бабця колись казала моїй мамі: «Не свари свою дочку, бо ще її життя покарає» (сміється, - авт.). Все-таки педагогіка має бути люблячою. Треба щось розказати, пояснити. Бувають різні учні. Я працювала з тими школярами, що стояли на обліку і підлягали покаранню. Це світ загнав їх у певні життєві обставини, і в цьому винні всі, а, насамперед, батьки, яким діти байдужі. Знаєте, кажуть, що опинитися в потрібному місці в потрібний час і з потрібними людьми – це щастя. На жаль, такого щастя деякі з цих дітей були позбавлені. Вони теж сприймають людей за авторитетністю. Важкі підлітки – це найкращі психологи. Вони живуть дуже близько до дна суспільства та краще знають життя. І вміють цим скористатися. В добрих намірах, чи поганих – це вже інше питання, але вони насправді глибше пізнають життя, ніж їхні однолітки. Життя так їх примушує. 
 
– Дуже часто вчителі старшого віку нарікають, що в їхні часи діти слухали наставників, а зараз вони забагато знають про свої права. Будь-яке підвищення тону – це відразу приниження гідності. Наскільки це створює проблему?
 
– Насправді, це – вічне питання питання дітей і батьків. Батьки дивляться на все з позиції свого досвіду життєвого і хочуть зробити так, щоб діти не повторювали їхніх помилок. Але це ж такий кайф самому робити перші кроки, самому робити висновки! Конфлікт виникає там, де дітей не хочуть зрозуміти. Це або авторитарна педагогіка, або несприйняття інновацій. От пофарбував волосся в блакитний колір – все, ти вже можеш бути вигнанцем якимось. Це треба, напевно, систему моральних цінностей переглядати. Світ змінюється. Що не було дозволено в ХХ столітті, дозволено в ХХІ-му.

Якщо людина іде в ногу з прогресом, вона завжди знайде спільну мову з будь-ким, на мою думку. Якщо людина не хоче змінюватись, якщо вона не може сприйняти нове, вона залишається на тому певному рівні попереднього століття і це вже виникає конфлікт. Треба обов’язково чути, бачити, цікавитися. Ну і самоосвіта протягом життя дуже важлива. Людині необхідно розвиватися: цікавитися новинками, знати нові сучасні музичні напрями, грунтовно про щось говорити, а не тільки насаджувати ярлики і казати, що так неправильно. А чому неправильно? Все має місце в житті. 
 
Наша молодь прогресивна і вона заявляє про себе на цілий світ. Я її люблю. Ну і, зрештою, хто за нас життя кладе там на фронті? Хіба не молодь? 
 
Школа має бути школою задоволення. От мені імпонує фінська система. Це настільки відкритий простір, який дозволяє дитині споглядати світ і цікавитися тим світом. Як на мене, ЗНО себе виправдало, але було б ще краще, якби, наприклад, певні виші видавали тести для вступу. Хай це буде видрукувана книжка або відкритий інтернет-ресурс, де дитина може тренуватися, перевіряти себе. Не треба боятися дати дитині наперед завдання з теми. З мого досвіду, все-одно ніхто їх стовідсотково не розв’язує. Є частина дітей, які до них і не дістаються, а є частина, яка ними наполегливо оволодіває. Інколи наше міністерство дуже повільно приймає рішення. Світ вимагає більш конкретних змін.
 
І уже багато залежить від підготовки вчителя. Ні для кого не секрет, що на педагогічні спеціальності йдуть діти, яких не перевіряють психологи, яким не проводять спеціальних тестів. Наскільки може ця людина працювати з дітьми, наскільки вона може вести комунікацію, наскільки вона може бути вчителем? Ідуть, бо державне. Оце проблема профорієнтації, яка є дуже важливою для шкіл. 
 

– Ви працювали у вечірній школі. Є стереотип, що там навчаються важкі підлітки, важкі учні. Ви ж прийшли туди на керівну посаду. Як вас там прийняли?
 
– Колись у дитинстві я мріяла працювати інспектором по роботі з важкими підлітками. Це було десь у класі сьомому, напевно. Гарним дівчаткам завжди ж подобаються погані хлопці (сміється, - авт.). Доля зі мною трохи пожартувала. Мрії збуваються, але інколи тоді, коли вже не треба.
 
У вечірній школі зібрався дуже хороший колектив. Це стереотип, що вечірня школа тільки для важких підлітків. Звісно, вони є, але їхній відсоток невеликий. Там є діти, які навчаються на різних формах навчання. По-перше, діти, які здобувають освіту паралельно з виробничою професією. Це луцький центр профтехосвіти, наша волинська богословська академія. Учні здобувають у цих закладах професійну та духовну освіту, а в нас мусять здобути атестат, бо є Закон України про обов’язкову середню освіту.
 
Окрім того, батьки мають право вибирати форму навчання для своїх дітей. Це є екстернат. В нас є багато творчих дітей, які віддають перевагу заняттям музикою, вокальним мистецтвом. Часто вони хочуть навчатися закордоном, але користуються правом здобути освіту ще й тут. Так що у вечірній школі поле для діяльності дуже широке.
 
У нас ще є консультаційний пункт при СІЗО. Держава дозволяє всім учням, не дивлячись на життєві обставини, здобувати освіту. Вчителі ходять у слідчий ізолятор, там є спеціально обладнана кімната і таким чином діти та підлітки, що там перебувають, здобувають знання. Ну, але, якщо чесно, там така моральна обстановка, що коли перший раз звідти виходиш, то хочеться відразу в душ, змити з себе весь негатив, бо він там насправді величезний. Але це є суспільство, це є життя. Буває, що дитина поза своєю волею туди потрапляє, а буває навпаки. 
 
Школа насправді цікава і мені не хотілось звідти йти через колектив дуже хороший. 

– А чому Вас перевели у дев’ятнадцяту школу?
 
– Антикризовий менеджер освіти (сміється, - авт.). Ну і я – знак близнят, мені треба створювати рух, а інколи зробити бурю (сміється, - авт.).
 
– В роботі Ви жорстка чи поблажлива?
 
– Не можу сказати, що в мене є один стиль керування. Скоріше я демократична, але інколи є буваю жорсткою та авторитарною. В деяких ситуаціях доводиться приймати рішення, можливо, непопулярні, які не всім подобаються.
 
Дуже ціную людей працьовитих, які показують результати. Люблю людей, які захоплені своєю професією. Вчитель – це покликання, це не ремесло. Можна, звичайно, давати уроки, отримувати за це кошти, але педагог певною мірою має жити своєю професією. Не можна тільки брати енергію з учнів, їм її треба віддавати. Дуже люблю спостерігати за школярами, коли їм даєш шанс щось самим здобути, в чомусь їх похвалиш і бачити, як у них виростають крила і як вони творять. Діти потребують, щоб їх поцілували, щоб їм підказали, допомогли, щоб не вказували, що вони якісь там геть недолугі. 
 
На педраді ми прийняли рішення, що будемо учнів перших-других класів вербально оцінювати. Так рекомендує міністерство. Ну як можна оцінювати тих маленьких комашок, які з дошкільного навчального закладу прийшли в школу? Можливо, я ідеаліст, але в майбутньому хотіла б бачити таку школу, як садочок, наприклад. От приходить дитина після садочка в таку школу строгу, функціональну – це теж певний психологічний стрес. Хочеться, щоб були якісь зони релаксації, відпочинку. Можливо, я б навіть не робила таких стаціонарних ліжок для спальних кімнат. Має бути функціональний простір, меблі, які рухаються, іграшки, які складаються.

І не забувайте, що це ж комп’ютерне покоління, воно ж не може без телефонів та планшетів. Кажеш: «З наступного року в нас по всій школі відкритий wi-fi». Вчителі беруться за голову – як?! Це жахіття! Вони ж всі будуть списувати. Я сміюся і пояснюю, що зате можливо тоді вони будуть вчитися знаходити необхідну інформацію. У своїй учительській діяльності я такі експерименти проводила. Наприклад, на самостійній роботі давала певний час для того, щоб діти знайшли відповідь на питання в підручнику. І ви думаєте, що всі справлялися з цим завданням? (сміється, - авт.). Ні, звичайно, бо дехто навіть не знав, де ту відповідь у книжці шукати. Це і класна перевірка, і, разом з тим, для тих дітей, що працюють, такий собі карт-бланш. Треба ж якось поціновувати учнів.
 
Часто дітей ділять на «ботанів» і «ураганних». А знаєте в чому секрет тих «ураганних», що пізніше робляться успішними? Вони не бояться експериментувати та робити помилки.. 
 
– Пригадайте Ваші шкільні роки. Батьків до директора викликали?
 
– Ні, я така була з довгою косою до пояса, сиділа на першій, максимум другій парті через короткозорість. І от чомусь все життя думала, що я була скромна, поки на зустрічі однокласників, а це вже було в інституті, мені сказали: «Ти? Скромна? Не сміши!» (сміється, - авт.).
 
Пригадую і бешкетування, коли йшов хтось, а йому на голову пакет з водою летів з вікна (сміється, - авт.). До речі, закінчувала я 10-ту школу. Батьки отримали квартиру і ми переїхали. Це був час, коли хлопці ще носили портфелі. Пам’ятаю, як хлопчаки закидали крейдою весь під’їзд а в ньому нас, дівчат, жило троє з різних класів. І ми бігом той під’їзд п’ять разів мили, щоб крейди не було видно, бо батьки прийдуть з роботи і нам же ж дістанеться на горіхи (сміється, - авт.).
 
Сніжками кидалися, по Сапалаївці на ковзанах їздили. Дитинство пройшло без гаджетів. В нас було більше часу для спілкування. Зараз я й сама стаю інтернет-залежною. Весь час знаходжусь в телефоні, а як десь забудеш його вдома – це вже катастрофа.


– Ви заміжня?
 
– Розлучена.
 
– У вас є донька, так?
 
– Так. 24 роки.
 
– Така доросла! Ви ще не бабуся?
 
– Ще ні (усміхається,  – авт.).
 
– З донечкою які стосунки?
 
– Дружимо. Вона – моя найближча людина, я її відчуваю навіть на відстані, знаю, коли в неї щось відбувається, і вона так само мене емоційно відчуває. Дуже мудра дівчина. От приємно, коли учні переростають своїх вчителів, і дуже приємно, коли діти переростають своїх батьків. Вона дуже самостійна.
 
– Десь вчиться, працює?
 
– Вона закінчила наш іноземної філології Східноєвропейського національного університету, спробувала себе протягом двох років у педагогічній діяльності. Все у неї виходило, все було добре, окрім зарплати. Минулого року ще до підвищення молодий спеціаліст, який має потенціал, отримував 2500 нарахованих коштів, а на руки 1800 гривень. Самі розумієте, що за такі гроші неможливо прожити. І вона попросила мене відпустити її закордон. Відпускати було важко, бо досить болісно проходив процес розлучення, треба було склеїти себе заново після зради, а донька завжди підтримувала мене.
 
Взагалі мені допомагали дуже багато людей: донечка, батьки, подружки. Якось так по життю складається, що в мене дуже багато друзів і знайомих, й десь в чомусь  я завдячую певно не родичам по крові, а людям близьким по духу. Взагалі можу сказати, що я щаслива жінка.
 

– У чому Ваше щастя?
 
– Щастя насолоджуватися життям, бо воно дається один раз і повторюватися, на жаль, не збирається. Щастя маленьких кроків, щастя в повсякденності, в тому, що сьогоднішній день такий, який є, і треба отримувати кайф від того, що ти його проживаєш. Щастя дякувати Богу за те, що ще живі батьки, що є перспективи нового статусу бабусі, якого чекаю з нетерпінням.
 
Є у мене ще одна пристрасть – психологія. Ця наука, напевно, має бути для вчителя супутньою професією. Педагог мусить мати психологічні знання для того, щоб і допомогти, і підтримати, і самого себе склеїти в певні моменти.
 
– У Вас в соцмережах є гарні світлини з різних міст. Найяскравіше враження звідки привезли?
 
– Я не так багато подорожувала, як хотілося б. Гданськ – місто, яке мені подобається своєю харизмою, своїм характером. Сподобалась також Варшава. Всі в захваті від Кракова, а от для мене Гданськ багато в чому виграє. От ще раз туди поїду і, можливо, зміню свою думку (сміється, - авт.).
 
До речі, я людина, яка може змінити свою думку, і коли неправа, можу вибачитися. 
 
– Вас легко образити?
 
– Як казала Леся Українка, щоб не плакать, я сміялась. Це така своєрідна захисна реакція. Як і кожну жінку, образити легко, але як я себе поведу, покажу чи не покажу образу, залежить від ситуації. Я швидко «запалююся» і швидко відхожу, та й не злопам’ятна. 
 

– Ви дуже гарно виглядаєте. В чому секрети?
 
– Нічого особливого для цього не роблю. Мій вік – це є мій вік. Ніколи не приховувала, скільки мені років. Вважаю, що жінка має старіти правильно, так, як природа до цього підводить.
 
Я люблю почуття гумору. Коли ми збираємося з подругами, нас чути скрізь (сміється, - авт.). Може, у цьому секрет, що багато посміхаєшся, намагаєшся позитивно сприймати світ, завжди впевнена, що з будь-якої ситуації є як не два виходи, то один точно (сміється, - авт.).
 
Я знаю, що маю ще духовну підтримку своїх батьків. Можливо, будете сміятися, але вірю, що десь там через якусь реінкарнацію мене підтримують мої бабуся і дідусь, і я це певним чином відчуваю. У мене навіть кицька з’явилася після того, як померла моя бабуся. Просто кинулася мені на пальто, видряпалася аж на шию під під’їздом. І вже три роки в мене живе. Хоча раніше в нас би такого не було апріорі. У нас мама медик, то квартира по чистоті завжди була операційною (сміється, - авт.). Коли Надюша хворіла, то медсестра казала, що пустіть дитину в пісок хай трохи звикне до інфекцій (сміється, - авт.).
 
Насправді, життя потрібно цінувати, тому що воно надзвичайно барвисте. Тільки ліниві люди не отримують задоволення від нього. Треба чимось цікавитися, у щось вникати. Шукати собі якесь заняття. Коли приходить депресія, треба братися до роботи і тоді всі депресії минають. 
 
– Яке Ваше улюблене заняття?
 
– Колись я б сказала, що люблю читати. Але, на жаль, зараз на це не вистачає часу. Багато часу займає робота, а ще в інтернеті треба погортати сторінки, подивитися фейсбучну стрічку, що там цікавого, нового. Люблю готувати. 
 
– Фірмова страва?
 
– Ой, та їх багато різних! Все, крім випічки. Не люблю її. А от страви з м’яса, риби, голубці. От вареників не люблю ліпити. Хоча вмію робити все, мене змалечку навчили бабуся і мама. 
 
– У кіно ходите?
 
– «Слуга народу 2» – останній фільм, який я дивилася в кінотеатрі. Отримала неймовірне задоволення від Волинського народного хору! Настільки правдивий фільм! Напевно, так політику і треба сприймати – з гумором. 
 

– Найбільша мрія на сьогоднішній день
 
– Щоб був мир в Україні. Я, як історик, дуже добре бачу що, на жаль, сьогодні відбувається. І мені це дуже болить, тому що ми отримали незалежність, а не вміємо нею скористатися. Але все-таки є і багато здобутків. Для мене особисто дуже багато значить те, що незалежність є, тому що мої дідусь і бабуся по маминій лінії з Горохівщини і я з самого дитинства наслухалась націоналістичних ідей, знала про УПА, хто такі партизани і радянські, і нерадянські. Дуже шкода тих дітей, які зараз гинуть на фронті. Хочеться, щоб кожен із них був біля своєї дружини, мами, родичів. 
 
– Пригадуючи життя, назвіть три речі, які б змінили.
 
– Не хочу бути фаталісткою, але я, напевно, нічого б не змінювала. Бо після кожних навіть болючих подій приходив досвід. Взагалі вважаю, що людина розвивається тоді, коли їй боляче, коли її виводять із зони комфорту. Це дуже добре бути в улюбленому місці, накритися пледом за кавою почитувати якусь книжечку, але ж цей час проходить, тому що необхідно братися до роботи, бо ж припадає все пилом, треба помити вікно, приготувати їсти, зробити якийсь домашній затишок і з тієї зони комфорту треба вийти. Так само і в житті. Коли тебе примушують вийти із зони комфорту, або коли життя тебе до цього підштовхує, от тоді ти розвиваєшся, оцінюєш якісь життєві істини.
 
Насправді життя таке просте! Про це казали ще древні. Але людина має властивість ускладнювати його, створювати проблеми. 
 
– З ким із відомих людей ви б побесідували за філіжаночкою кави?
 
– Залізна леді, Маргарет Тетчер, якщо говорити про політиків. З наших місцевих мені імпонує Галина Конах. Вона дуже харизматична співачка, з характером. З ким іще? Анджеліна Джолі. Жінка, яка має досить складну долі, але завжди виглядає на всі 200, яка йде з гордо піднятою головою по життю. Вона мені теж дуже подобається. 
 
– Якщо забрати професію вчителя, ким би працювали?
 
– Ой, мені колись вдавалося дуже добре торгувати (сміється, - авт.).
 

– Справді? Чим торгували?
 
– Це були 90-ті роки! Чим ми тільки не торгували (сміється, - авт.). Це ще «варшавка», оті металеві ряди, коли приїжджали автобуси поляків.
 
Або обрала б щось, напевне, з психологією пов’язане. О, я придумала! Цілителька (сміється, - авт.). Вчитель же ж є цілитель певних учнівських душ.
 
– Ви забобонна?
 
– Ні. Якщо чорний кіт перейде дорогу, то я не буду повертатись назад (сміється, - авт.)
 
– Можете сказати, що ви – віруюча людина?
 
– Так.
 
– Коли останній раз сповідались?
 
– Перед Пасхою, звичайно (сміється, - авт.). На загальній сповіді.
 
– А що для вас віра?
 
– Це душевний спокій і гармонія з собою та зовнішнім всесвітом. Віра робить чудеса і це правда. Бо віра – це той спусковий організм, який стимулює в людині її внутрішні сили. Насправді людина може все, але не все це людині потрібно. Вона сама по собі лінива, я вже про це казала. Вірити треба, надіятися, любити. От дійсно все починається з любові. Треба любити себе, оточення, свою професію. Треба бути вдячним за те, що ти маєш сьогодні. Все бачити в порівнянні, бо є дуже багато людей, які не мають того, що маєш ти.
 
Треба ставити поріг своїх вимог відповідно до того, що ти можеш мати, тоді будеш щасливим.
 

– Які риси в людях Вам не подобаються?
 
– Не люблю брехні. І десь маю таку інтуїтивну здатність відчувати, коли мені брешуть. Я не поважаю таких людей. Краще сказати так, як є, ніж щось видумувати, бо завжди можна домовитись. 
 
Не люблю маніпуляторів. Бачу, коли мене стараються використовувати і коли роблять це грубо, мені то не подобається.
 
Не люблю людей, які не дотримують слова. Все таки оце наше дитяче «пацан сказал, пацан сделал» має бути, незалежно, чи ти жінка, чи ти чоловік, Якщо пообіцяв, то свою обіцянку, будь-ласка, виконай, щоб не бути голослівним. 
 
– Побажання нашим читачам.
 

– Здоров’я! Бажаю багато радості, щоб було чимало щасливих моментів у житті, щоб мрії збувалися. Треба ставити собі мету, просити допомоги у всесвіту, у Бога, як би банально це не звучало. Вміти бути комунікабельними і дарувати навколишнім радість і позитив. І всього доброго!

***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу tabloyid@gmail.com.

 

+1
+26
-1

Коментарі

Дякую за позитив! Успіхів директрисі!!!

Якомога більше таких Педагогів! Здоров'я і наснаги вам!

Приємна людина, успіхів у всьому!!!

Дуже позитивна і добра людина! УДАЧІ Вам!

Чудова жінка-керівник! Успіхів в усьому Вам!!!

Я закінчила 19 школу...на той час це був жах, була впквнкна, що свою дитину в цю ж школу не віддам, а от, прочитавши внтерв'ю із новим директором, я, можливо, думку зміню! Здоров'я та сил Вам!!! Тримаю кулачки. Хочеться, щоб рідна школа була достойною!!!

і я вчилася в 19 школі ,я тоже була впевненна, що свою дитину я туди не віддам бо той Левченко так ту школу опустив нище плінтуса,а тепер цій людині треба знов зробити все як колись.Удачі їй)))

Ох вона і справді Класна!!! Хочу в 19 школу!

Класна жінка, весела і розсудлива. Колись викладала в ктбп і залишила по собі лише хороші враження!

Дуже сподобалося мені це інтерв'ю, сильна і мудра жінка, але хочеться запитати, чому навчив її Ковальчук, дир. 21 школи, він же тільки вміє брехати і хабарі брати, коли вже наїстця? Бажаю, щоб ці риси ви не брали до своїх. До речі, в цьому році такса за перехід в 5 клас, в нього підвищилася.

я вчився,, вчиться тепер донька у 19 ....Пані Анжело .дуже велике прохання..не ображайте старожилів вчителів.......але будьте справедливою! успіхів та досягнень Вам!

Дуже класна і як вчитель,і як людина!

Ще трохи коментарів, і засяє німб над головою директорки. Таблоїд, не перестарайтеся.

Забала свою дитину з цієї школи саме через директора. На компроміс і контакт з батьками не йшов. Хоча я і закінчила цю школу, але дитину перевела в іншу. За останні декілька років школа деградувала. Дуже хочеться щоб моя рідна школа як і раніше набирала щороку мінімум по 5 класів першачків і процвітала. Радію і надіюсь, можливо будуть зміни на краще. Успіхів новому директору, нових креативних підходів до навчання.

Новий директор ,схоже ,дійсно професіонал, може підніме нашу школу з того багна, але де ж подівся Левченко? Кажуть, його ще й повисли... за те що так опустив школу? Оо....

Додати новий коментар