Дмитро Комаров розповів, чи є у волинянок шанс вийти за нього заміж

30 Січня 2018
Фото: Юлія ФІЛІРОВСЬКА
Текст: Ірина ТВЕРДА


Йдучи на інтерв’ю із відомим мандрівником Дмитром Комаровим, хотілося розпитати його про все – від обрання країни для дослідження та пошуку гідів до постачальників сала, яким Дмитро пригощає місцевих у своїх мандрівках.

Та тут несподівані обставини - Дмитро захворів, спізнився і у нас з колегами інших видань залишилось доволі небагато часу для розмови. Тому вирішила, що про Дмитра Комарова як мандрівника знають багато, а варто спробувати розкрити його як людину, дізнатись більше, чим живе тревел-ведучий, окрім мандрівок. Що з цього вийшло – читайте у нашому ексклюзивному інтерв’ю:

- У вас дуже напружений графік зустрічей в містах України. Як довго готувались до цього туру?

- Я не готуюсь. І для зйомок не пишу сценарій, і в турі, який у нас вже достатньо відпрацьований. За реакцією глядачів зрозуміло, які історії найбільш ходові. Це було видно у різних містах. Зараз це відбувається експромтом.

Починаємо з японських закадрових моментів, а там орієнтуємось по ситуації, в залежності від питань із залу, які приходять на папірцях, в залежності куди мене привела нитка розмови. Звичайно, є база підготовлених цікавих історій, які хочеться розповісти. Сценарію і плану конкретного нема.

У нас є відеоінженер, який в залежності від того, що я розповідаю, швиденько в моїй базі фотографій шукає картинку чи відео. Це наша відмінність від інших програм, які пишуть сценарій, а потім знімають. У нас є приїзд в країну, шукаємо все в інтернеті, в журналах: які є пам’ятки, племена, знамениті місця, традиції. Насправді, країна підхвачує тебе і сама направляє.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: ПАДІННЯ ЛІТАКА, ПІДПІЛЬНА ЖУРНАЛІСТИКА ТА НЕІСНУЮЧІ КРАЇНИ – ЩО РОЗПОВІВ КОМАРОВ У ЛУЦЬКУ



- Як відновлюєте сили після багатогодинних виступів?

- Зал дає енергію. Незрозуміло, що відбувається. Сьогодні особливий випадок – перевірю, як виступати хворим, бо поки такого не було. Завжди такого страшенно боявся, і ось воно сталося. Виходу немає. Без руки й без ноги сюди прийдеш! З будь-якою температурою прийдеш! Є правило актора: якщо в залі є один глядач - ти зобов’язаний вийти і виступити. А енергію…. Я сказав би навпаки – я її черпаю!

З одного боку 4 години втомлюєшся говорити на сцені, здавалося б, але я чомусь не можу зупинитися, хочеться говорити, говорити, говорити. Я сказав би ще про очі людей, посмішки, коли ти бачиш глядачів в аудиторії, які 5-у годину підряд слухають це добровільно. Відповідно, це як нагорода. Ми розуміємо, що недаремно робимо свою роботу, недаремно місяцями живемо в джунглях і люди дійсно люблять програму.

Це не може не торкнутись, це найголовніший гонорар і стимул працювати далі. Бо насправді часто виникає бажання, особливо в поїздці, сказати: «Та ну його!» і зробити велику паузу чи взагалі тимчасово кинути цю справу. Це тяжко, дуже. Але бачити, як після твого виступу чи публікації всі питають: «А коли наступний сезон? Боже, як довго чекати півроку!» - розумієш, що треба йти далі.




- Якби 7 років тому проект «Світ навиворіт» не зайшов би на українське телебачення, ким і де вас можна було би бачити сьогодні?

- На той час я працював достатньо успішно журналістом газети, тому не було такого, що я себе зробив з нуля цим проектом. Як телевізійник – так, я був ніхто і абсолютно невідомий хлопець з вулиці. А як газетний кореспондент, як фотокореспондент я був відомий у своїх колах і збирався далі розвивати свою журналістську діяльність. Але випадково сталось, що я, знімаючи репортажі в країнах тієї ж Азії, відчув, що мені не вистачає інструменту.

Це було на півночі Таїланду, я їхав вздовж Бірми, по грунтових дорогах на маленькому орендованому джипчику, знімав племена. Був обвал дороги, я пішки переходив річку, зробив селфі великою камерою і в цей момент до мене прийшла думка, що хотілося б це доносити більш об’ємно та трьохвимірно, ніж просто текстом. Я подумав: «Треба зробити телепрограму». Це був 2009 чи 2008 рік. У нас тоді були програми з російського ринку, нашого нічого не було. А далі відома історія, як я лікувався в Східниці, де прописав бізнес-проект, продумав перші випуски і обрав назву для проекту. У вигляді експерименту зняв Камбоджу. Він вдався, але програма робилася неграмотно, не за канонами чи стандартами. Вона і зараз так робиться. У нас нема сценарію, як є він у тележурналістів, де є табличка з грамотно прописаними хронометражами і синхронами. Все від руки.




- Вірите в прикмети або знаки під час подорожей - встали не з тої ноги, хтось щось побажав неправильно?

- Ні. Прапор завжди з собою. Це і є талісман. Часто буває, що нас відводить від чогось поганого. Як от історія з літаком. Отже, карма хороша.



Дещо раніше у розмові з журналістами Дмитро ділився історією про появу свого прапора. Отримав він його як подарунок у 2005 році. Одразу ж взяв у експедицію на гору Монблан. Після того прапор був з ведучим у найрізноманітніших куточках світу, жодного разу не прався та ледь не загубився одного разу.

- Часто під час мандрівок за вас хотіли віддати заміж місцевих дівчат. А якби ви закохалися у якусь з них, розглядали б питання проживання в тій країні?

- Я б увімкнув логіку і не зробив би цього, оскільки ми надто різні люди. Я надто добре знаю мешканців екзотичних на наш погляд регіонів – Африка, Азія, Латинська Америка. Не по дорозі нам в сімейному плані, бо воно найвірогідніше не буде успішним. Я бачив багато змішаних сімей. 20-30% з них успішні, а в основному це не закінчується добром. Ми виховувалися на різних книжках, на різних казках, фільмах, у нас різні цінності. Коли хімія і пристрасть проходять через кілька років, то міжнародні шлюби закінчуються.

- Тобто у волинянок є шанс?

- Звичайно, так (посміхається, - ред.).




- У вашому житті мав місце проект «Наречена для Комарова» спільно з журналом «Теленеделя». Чим закінчився проект, куди ви подорожували з переможницею?

- Подзвонили колеги, кажуть, що хочуть зробити такий проект - шукати мені наречену. Я не хотів. Тоді запропонували зробити пошук попутниці на екстремальну мандрівку. В мене не було часу на неї, на екстремальну подорож, тому запропонував хоча б в межах Київської області. Тоді я вчився пілотувати вертоліт, тому пообіцяв покатати переможницю на літаку. Так і зробили. Вибрали дівчинку, в якої дуже драматична історія. В неї чоловік загинув на Шрі-Ланці у подорожі. Чоловіка розтоптав слон на її очах, тому їй важливо було про це поговорити. Вона реалізувала мрію, але ми практично не спілкуємося зараз, інколи у фейсбуці переписуємося.



- Два роки тому у вашому житті з’явився благодійний проект «Чашка кави». З чого все почалося?

- Випадково. Подзвонили знайомі, сказали, що помирає дівчинка, хоче мене побачити. Як я міг відмовити? Я поїхав. Привіз іграшку, подарунок. Розговорився і розумію, що вона помре, якщо тільки в Україні залишиться. Якщо її відвезти в Італію, то вона житиме. Просто немає 80 тисяч євро. Я спробував у вигляді експерименту зібрати гроші у соцмережах. Записав ролик біля неї. Попросив, виклав пост, ми зібрали за день 200 тисяч грн. Потім на наступний ще 250 тисяч. Це як фантастика! Гроші полетіли, люди довіряють мені. Ми зібрали стартову суму і відправили її в Італію. Там сказали, що якби її не привезли буквально в ті дні, то вона померла б. Але не вистачало ще тисяч 40-50. Ми довго їх збирали, не виходило.

Підключився бізнесмен, власник «Першої приватної броварні» Андрій Мацола. Ми були на якихось зйомках. Я робив якраз пост і він запитав, що це. Тоді просто дав гроші, допоміг. Далі я вирішив продовжувати. Придумав назву, запатентував. За минулий 2017-ий рік нами зібрано більше 10 млн грн. Це десь 10 життів ми змінили.

- Вам у цьому проекті допомагає Надія Дорофєєва. До вас звертались ще якісь артисти?

- Я можу звернутися до будь-якого артиста, але не хочу цього робити. Якщо просиш, то відмовити їм буде незручно. Надя сама подзвонила і сказала, що хоче допомагати. Я кажу: «Врахуй, що це не буде просто селфі і ти пішла. Тобі треба буде їздити до них вгості, доведеться проводжати їх в аеропорту чи відриватись від зйомок. По іншому немає сенсу». А вона каже: «Я готова».

Були і смішні звернення, не хочеться називати прізвище та ображати артиста. Є такі, які думають, що вони артисти і що вони відомі. Але насправді вони не артисти і вони невідомі, їм ще далеко рости. Їхні представники підходять і представляються менеджерами умовного Васі Пупкіна. Кажуть, що він хоче брати участь у проекті «Чашка кави», питають, що робити. Говорю: «Дякую Васі Пупкіну. Розміщуйте номери карточок, репости робіть». Але ж ні, їм треба, щоб сфоткали Васю Пупкіна зі мною та Надею, розмістили в себе на сторінці фото. Тобто це заради піару. Це геть нечесно. Маса іменитих артистів допомагає нам, не говорячи про це. Просто роблять. А Васі Пупкіну треба, щоб ми сфотографувалися! От таке я не люблю.

Натомість є інша приємна штука з цим проектом. Не дозволили мені ті люди називати їхні прізвища, але вони теж із шоу-бізнесу. Набирає мене людина і каже, що хоче передати 100 тисяч грн хлопчику Макару. Він їде в лікарню і передає з рук в руки гроші батькам. Минуло 3 дні. Він набирає знову і говорить, що має ще 90 тисяч, бо знайшов у своїх друзів. Я попросив сфотографуватися з ним, написати, але він не захотів.



- Коли ви стали популярним, чи змінилося ваше оточення?

- Якщо чесно, то багато хто загубився, тому що вони думають, що я зазнався і вони соромляться набрати мене. Я бачу, як вони тримають дистанцію в спілкуванні. А з моєї сторони нічого не змінилося. Ті люди, які були мені близькими, так і залишилися близькими. Тут просто дуже змінився графік. Тяжко уявити людині, яка не зіштовхувалася зі зйомкою такої програми, що не можна знайти час випити кави протягом півроку чи року. А таке буває.

Ти ставиш лист пріоритету і бачиш, що треба просто попити кави з хорошою людиною, але у тебе в списку ще 100 справ, які не можна відмінити. І коли ти вп’яте відмовляєш, то люди приходять до висновків, що ти зазнався, зажерся, «зазвєздєлся» і не хочеш спілкуватись. Коло людей завжди змінюється, коли ти потрапляєш в якесь середовище. 80% мого життя я проводжу на роботі, в стінах «1+1», де і проходить все спілкування.



- Якби ви мали можливість звернутись до себе 25-річного, що порадили б чи сказали б?

- Я вважаю, що це все заморочки, коли люди говорять: «Ти повинен до 30-и стати кимось, ти повинен до стільки-то купити будинок, ти повинна народити до якогось віку..». Та ніхто нікому нічого не винний! Немає вікових рамок! Якби я міг звернутись до себе 25-річного, то я нічого не міняв би, мене все влаштовує. Можливо, порадив би всім за здоров’ям більше слідкувати, бо коли ти працюєш на виснаження, то думаєш, що все добре, бо ти молодий і організм все витерпить. А тоді раптом тобі за 30-ть, це я вже говорю зараз, то починаєш розуміти, що кожна болячка, забита антибіотиками, призводить до того, що відчуваєш, як старієш. Слідкуйте за здоров’ям, їжте здорові продукти, займайтесь спортом.






Уже завершуючи інтерв’ю, встигла поцікавитись у Дмитра, чи вперше він у Луцьку. Виявляється, що фактично так, оскільки давненько був лише проїздом. Тому подарунок від колективу «Таблоїд Волині», які є прихильниками проекту «Світ навиворіт» та самого Дмитра, був доречним на згадку про наше місто - солодкий сувенір та листівку луцького автора.




***
Передрук без згоди "Таблоїда Волині" заборонений
0

Читати ще

Коментарі

Я

Іриночка, молодец. Хороший

Атпіска

Ну такоє. Ніякого ексклюзиву.

Анонім

Цікаво))

1212112

цікаве інрев"ю!!)

Майкл

нормальний пацан...будем

Оля

А вам що до того?

Я

Гарно

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter