BLOG на нічку: Самотність як весільний подарунок

06 Липня 2018

Сьогодні у «BLOG на нічку» від «Таблоїда Волині» розповідь Наталі Мур. Матеріал опубліковано на сайті «Сімейний порадник».

Якщо бажаєте побачити і свій блог на сторінках нашого інтернет-видання – надсилайте тексти на електронку: [email protected].

***

Чесність – гарна риса. Чесність з собою – теж непогано. Погано, коли вирішуєш бути чесним з собою із запізненням на місяць…

І вже не має значення, що одного прекрасного ранку, дивлячись на себе в дзеркало, ніби на чужу, ти запитаєш: “Ну і навіщо це було?”

… Хтось уже встиг закохатися. І приручився. А ти, згідно з Екзюпері, ще й відповідальна за це. Ти ж його обіймала, цілувала тощо… Хіба він винен, що ти не про нього, як тепер з’ясувалося, мріяла довгими зимовими і пізніми літніми вечорами? Хто ж тебе за язик тягнув лепетати в екстазі: “Так! Так! Я стану твоєю дружиною!”?

Хотілося платтячка біленького, марш Мендельсона, ресторан… А для чого хотілося, якщо чесною вже бути до кінця, хоч і через місяць? А щоб той, інший, про якого вечорами, ну і ночами, і днями теж, пожалкував, що не він з тобою… І як це назвати? Перший клас, третя чверть. Приблизно… А тепер ось весіллячко за якихось кілька тижнів. Холера. Халепа…


Весільне плаття було аж надто гарне – настільки, що захотілося відігнати від себе думки про безглуздість всієї цієї історії з заміжжям і просто розчинитися в піні атласу й мережив, стати на якийсь день Афродітою, богинею чиїхось мрій, найкрасивішою і найбажанішою.

Слово “чиїхось” поширювалося, щоправда, чомусь тільки на того, іншого, а не на цього, що вибирав собі дурноверхого чорного костюма і підбирав до білої сорочки ще більш дурноверхого метелика…

Але останнім часом непослідовність – це вже якесь ніби твоє друге ім’я. Ні, він взагалі гарний і хороший, цей, другий, але такий приручено-заручений, що почуватися з ним богинею просто ніяк не вдасться – хай там як старайся… А він ще й цілуватися-обніматися-тощо постійно рветься, до того ж ніби й має на це повне право.

Майже повне. І що, тепер так буде завжди? Звісно ж… А так не хочеться поповнювати ряди анекдотичних дружин із постійними місячними і головним болем!

Хоч і вважає дехто, що не варто плутати шлюб і задоволення… Для задоволення, мовляв, існують коханці.

Ну тобто “подружня зрада”. Але це слово “зрада” якось не вписується в лексикон, саме поняття відлякує. Зрада – це щось із життя шпигунів-розвідників, це розстріл на місці без суду і слідства або довгі й нудні допити, а потім усе одно розстріл… “Молилась ти на нічку, Дездемоно?” – і постріл з 45-го калібру.

Чужі квартири, чужі авто… Телефон того, хто для задоволення, записують у телефонній книжці, мабуть, під жіночим іменем… Романтика.

А цей заручений-засмучений у чому винен? Він ще може когось зустріти-покохати і бути щасливим. Та ж він уже зустрів-покохав… А вона тут до чого? І чи він – щасливий?


Мій телефон його іменує гордо “Любімий” – і цим все сказано. Платтячко купили. І навіть метелика купили. Просили мама-тато, і я прошу… А докірливо-розуміючий мамин погляд (“Доню, це СПРАВДІ те, чого ти найбільше хочеш?”) звично ігноруємо (“Так, мамо…”).

Заручений-прикручений батькам не міг не сподобатися: освіта-робота-житло-добрий-надійний-хороша сім’я. І доньку їхню кохає. Не те що той, інший…

Інший – він зовсім інакший. Він такий… Із серця не викинеш. Приходить нізвідки, телефонує серед ночі, вривається ураганом у розмірений світ, нічого не розповідає, цілує так солодко, так гаряче шепоче щось на вушко, зникає так таємниче… Такі не одружуються.

Вони навіть не для задоволення. Хіба що стати мазохісткою. Такі здатні зіпсувати життя. Але без них воно зіпсоване безповоротно.

І як вигнати його з пам’яті разом з його таким агресивним авто, що врізається в ніч, чаклунським поглядом таких синіх, аж чорних, очей, трішки захриплим голосом, солодким запахом парфумів і шкіри, безтурботним сміхом, який губиться в чорноті божевільно-весняного неба…

Такої пори, навесні, він з’явився вперше. Відтоді минула вічність. А тепер уже літо. Скоро осінь і весілля. Восени добре одружуватися – помідори дешеві й не гаряче…


За законами жанру він мав з’явитися перед весіллям, хоч ніколи не приїжджав улітку. Він з’явився. Синій вечір розрізало світло фар, тишу розірвав телефонний дзвінок:

“Привіт! Я чекаю”. Як завжди – ніби вчора бачились. Добре, що заручений-замучений пішов ночувати додому. Вскочила в джинси, провела щіткою по волоссю… Серце бухкає, як індіанський тамтам… Заскрипів паркет у коридорі – мама… “Ти виходиш заміж”. – “Так, мамо”. – “За Сергія”. – “Так, мамо”. А осудливо-тривожний погляд звично ігноруємо…

…Якби він захотів забрати її зараз на край світу – пішла б, не роздумуючи. І про зарученого-прирученого не згадала б. Хоч він такий хороший і буде добрим чоловіком… Але той, інший, не покликав. Сказала про весілля – подивився якось дивно синіми очима і, щоб нічого не казати, поцілував. Мабуть, не знав, що сказати. Чи не хотів.

Щось було в тому поцілунку таке, що захотілось плакати і бігти світ за очі. Якийсь присмак жалю й розчарування.

Чогось подумалось, що її почуття до цього майже чужого і дуже рідного мужчини схоже на безталанне кошеня, яке ось-ось потрапить під колеса випадкового авто… І ніхто не винен… Але їй вперше кидати кошеня під машину…

Знову згадалося, як багато років тому плакала напередодні весілля сестра і все мотала на старому касетнику затерту плівку з однією піснею, яку потім часто слухав він…

Ось і зараз увімкнув. “Я люблю тебя за то, что твое ожидание ждет того, что никогда не сможет произойти”. Що такого в цих словах і в цій пісні неіснуючої вже групи – завжди дивувалася вона. Він посміхався і казав, що вона просто ще дуже мала. А тепер захотілося бігти світ за очі…

Бо ще кілька років – і ніхто не візьме. А цей ніколи не покличе. І більше ніколи не приїде… З нею залишиться подарована ним пронизлива самотність.

Мабуть, він більше не мав що подарувати… Чи не хотів. Час дорослішати. Вибачай, котику… Колеса життя безжалісні.

Його авто рушило з місця, вискнули гальма. Їй здалося, що щось жалісно нявкнуло…

Мабуть, здалося…


3

Читати ще

Коментарі

Галина

Давно не читала жалюгіднішого дешевого тексту з купою русизмів. Таке "чтиво" для недалеких домогосподарок, в яких лише одна мета- вийти заміж. Написала статтю типова "клуха".

Галина

Давно не читала жалюгіднішого "чтива" з купою русизмів. Такі історії для недалеких домогосподарок, а пишуть їх справжні "клухи". Доречі, в нас в Україні демократія та свобода слова, чому мої коментарі видаляють(ся)? Я висловила свою суб'єктивну(!) думку.

Додати новий коментар