BLOG на нічку: «Не жалійте мене. Моє життя яскраве!»

09 Березня 2018

Сьогодні у «BLOG на нічку» від «Таблоїда Волині» читайте щоденник важкохворого. Що відчувають люди, які дізнаються, що у них рак та як це змінює їхнє життя у матеріалі, який опубліковано на сайті «Сімейний порадник».

Якщо бажаєте побачити і свій блог на сторінках нашого інтернет-видання – надсилайте тексти на електронку: tabloyid@gmail.com.

Мене звуть Андрій Єрешко, мені 38 років. Мою дружину звуть Оленою, а доньку – Катериною. Їй 11-й рік. Хворію… Хоча, ні. Не так. Я не вважаю себе хворим. Внутрішньо. Психологічно. Це радше проблема, яку я намагаюся розв’язувати з 2016 року. Тоді мені поставили діагноз Б-великоклітинна лімфома, тобто рак.

Осінь 2015 року

Болить нога. Днями біль став нестерпним. Усе-таки доведеться піти до лікаря.
Кажуть, що у мене це запалення надкісниці. То дурниця: три таблетки вип’ю – і мине.

Випив, але не минуло. Продовжують обстеження, роблять знімки та аналізи, множать припущення. Тепер кажуть, ніби в мене остеомієліт гаре. Лікар пояснив, що це гнійне запалення кістки, а моя недуга – атипова: вражає кістку не зовні, а зсередини, у каналі кісткового мозку. Страшний діагноз.

Зробили операцію – трепанаційну біопсію. Простіше кажучи, розрізали кістку, взяли зразок тканини, зробили аналіз. Діагноз не підтвердився. Потрібно обстежуватися далі. Скерували у Київ.

Весна 2016 року

Тиждень тому робив біопсію. Вручили список медзасобів, які треба для процедури. Треба – то треба. Купив усе в аптечному пункті в онколікарні. Заплатив 128 грн. Сьогодні випадково знайшов у кишені чек. Не знаю, що мене смикнуло, але зайшов у першу ліпшу аптеку, дав той чек і запитав: скільки це у вас коштує? Виявилося, 12 грн 50 коп.

20 квітня 2016 року

Сьогодні сказали, що у мене рак. Як я почувався, описати складно. Це ніби йдеш вулицею у потоці людей, раптом хтось із натовпу б’є тебе по обличчю. Шок. Ти зіщулюєшся від раптовості й болю. Ти думаєш, що цього не може бути. Це може статися із ким завгодно, тільки не з тобою.

Почуваєшся, наче спортсмен на рингу, який знає, що програє бій, насилу тримається на ногах, але знає, що його основне завдання – не впасти. З останніх сил намагається встояти.

Не впасти. Тільки не впасти б… Якби не мої рідні – мама, дружина, донька, сестри – не знаю, що було б завтра. І чи було б завтра взагалі…

10 травня 2016 року

Діагнозу рак на підсвідомому рівні усі бояться. Його бояться і лікарі, які не спеціалізуються на онкозахворюваннях. Це я зрозумів тільки зараз.

Коли звертався до заввідділення на консультацію, він, очевидно, відразу запідозрив онкологію, проте нічого мені сказав. Скерував на дообстеження.

Його не виню. Він жива людина. І як будь-хто сприймає онкологію як проказу та намагається будь-що її оминути.

Виявляється, мої рідні дізналися про мій діагноз раніше за мене. І теж мовчали… Знайомі мене шкодують. Та все це таке фальшиве… Не-ві-рю!

Не треба казати, що ви мене розумієте. Ви ніколи не зможете мене зрозуміти. Зараз для вас рак – це порожній звук. Мені ваших жалощів не треба. Я хочу, щоб близька людина просто була поряд.

5 червня 2016 року

Відтоді, як дізнався про рак, моє життя поділилося на відрізки. Це наче дивитися фільм, споглядаючи окремо кожен кадр. Потрібно пройти комп’ютерну томографію. Де? Скільки це коштує? Що для цього потрібно? Зробив. Тепер можна перейти до виконання наступного завдання.

Взяти результати томографії, піти на консультацію до лікаря. Дізнатися наступний крок і так далі… Життя перетворилося на ланцюжок завдань, які мають кінцеву мету – вилікуватися.

23 червня 2016 року

Моє теперішнє життя – суцільне ходіння по лікарнях. Наші онколікарні – це жах. Вузькі напівтемні коридори. Маса людей. Бачиш, як із кабінету лікаря виходять абсолютно щасливі люди, чий діагноз не підтвердився.

Бачиш шок і розпач в очах у тих, хто дізнався, що в нього рак. Бачиш людей, які сидять і моляться, чекаючи своєї черги до лікаря. Бачиш, як нервуються їхні рідні. Цього ти ніколи досі не бачив. Не знав і не хотів бачити…

Цих людей дуже багато, і у більшості з них, як і в тебе, рак. Це конвеєр: людина-рак-лікар-людина-рак… Часом онколікарів звинувачують у цинізмі. Але інакше вони не виживуть. Усього цього людського горя стерпіти не сила.

5 липня 2016 року

Ще кілька днів тому мені здавалося, що я залишився сам-на-сам зі своєю проблемою. Ліг у лікарню. І раптом у моєму житті почали з’являтися люди, які мені допомагають. Один підказує, де взяти ліки, другий – де лікуватися, третій – де обстежуватися. Між усіма якась негласна домовленість один одному допомагати.

Ми лежимо на сусідніх лікарняних ліжках. Нам крапають «хімію» – не вітаміни. І ми в цей час один одному найближчі люди в усьому всесвіті. Тобі, новачку, допомагають ті, хто цей етап пройшов. А далі ти допомагаєш новачкам. І цей кругообіг не зупиняється ні на мить: хтось допомагає тобі, комусь – ти.

У цьому відділенні лежать сильні люди. Інших я тут не бачив.

10 липня 2016 року

Потрібно негайно придбати один препарат. Сусід по палаті підказав, що можна купити дешевше у Москві. Довелося викласти 24 тис. грн. В Україні дешевше, ніж 45 тис. грн, я його не знаходив.

12 липня 2016 року

Для мене стало абсолютним шоком, коли я побачив у дитячому відділенні хлопчину років шести, лисого як коліно, із великим шрамом на плечі від нещодавньої операції. Він прогулювався подвір’ям лікарні, копав будяки. І усміхався! Він так щиро тішився з того нехитрого заняття, що, здавалося, весь світ довкола звеселився.

Потім побачив дівчинку років одинадцяти. Теж зовсім лису, із ампутованою вище коліна ногою. Тато щодуху катав її на інвалідному візку по території довкола лікарні, а вона заходилася сміхом. Ось у кого треба вчитися жити! Я дивився на цих дітей і усвідомлював, що нічого у житті не тямлю. І раптом зрозумів, що я теж живу. І жити не припиняв. Я вистояв!

28 серпня 2016 року

Сьогодні у вікні побачив білку. Руденька така, кумедна. Боже, я прожив у цій квартирі десять років, а білку побачив уперше. Я навіть не здогадувався, що в парку навпроти мого дому живуть білки. Життя таке яскраве!

3 березня 2018 року

Сьогодні лікарі оцінюють мій стан як стабілізацію процесу. Для себе я вирішив, що одужав. А те, що мені, можливо, потрібно буде ще лікуватися – це не моя проблема. Це проблема моєї хвороби.

7

Читати ще

Додати новий коментар