Big Boss: Директор Північно-Західного регіонального управління ПриватБанку Юрій Войтенко

06 вересня 2017

Текст: Ольга МАГАС
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ

 
Директор Північно-Західного регіонального управління ПриватБанку, в підпорядкуванні якого знаходяться Рівненська та Волинська області, Юрій Войтенко прибув на Волинь з Дніпра. Та й не просто оселився у Луцьку, а й перевіз сюди свою дружну з дітьми і навіть тещу, з якою, як зізнається керівник, має особливо теплі стосунки.
 
У рубриці «BigBoss» головний банкір області розповів про те, як простий кур’єр може стати директором величезної компанії, чому не любить звільняти працівників і на що витратив першу зарплатню.
 
– Пане Юрію, Ваш шлях до успіху досить цікавий, адже дійти керівної ланки, не маючи на початках особливої освіти та професійного досвіду, вдається далеко не всім. Розкажіть про свій професійний старт.
 
–Я дійсно починав свій кар’єрний ріст із самих низів і взагалі вважаю, що це дуже корисно для тих менеджерів, які займають важливі посади. Треба пройти увесь шлях з початків і до верху, а не так, що тебе по блату поставили і ти намагаєшся керувати. Останній варіант не працює. Переконаний, що такі менеджери, не можуть бути ефективними. Тому я почав роботу з кур’єра. Носив картки, папірці. Мені було не принципово, на яку посаду мене візьмуть. Я просто був переконаний, що хочу потрапити в ПриватБанк, бо саме там зможу розвиватися. І ще я був упевнений, що у мене все вийде, тому й зміг переконати керівництво у цьому. Так я й потрапив у «Приват».

– На що витратили першу зарплату?
 
– Тоді був «писк» моди – шкіряні куртки. Це було моєю мрією, але я не міг собі її дозволити, бо батьки все життя мали доволі скромні доходи. Тато працював водієм, а мама – медичною сестрою. Тому я просто мав свою мрію, яку зрештою втілив у життя. Можливо, звучить  дуже банально, але я був такий щасливий тоді! (сміється, – авт.) Ці гроші я заробив сам і купив собі куртку. Це було круто.
 
– Вам важко звільняти людей?
 
– Не вірю тим, хто каже, що це легко. Важко. До кожної людини, яка працює в твоїй команді, душею приростаєш. Я по-іншому просто не вмію. Гуру менеджменту кажуть, що людина приходить працювати у компанію, а йде від керівника. Тобто звільнення – це або твоя помилка, бо ти не зміг розкрити талант і людина приймає рішення йти в іншу компанію, або ж ти довірився не тому, і це також розчарування. Для мене звільнення – завжди якийсь негатив, але з нього треба робити висновки, як не припускатися таких помилок у майбутньому.
 
Немає керівників, які не помиляються у роботі з людьми, тому що на твоєму життєвому шляху дійсно може трапитися людина нещира. Або ж є власні помилки, коли ти сам не вклав частку своєї душі в працівника і він розчарувався у компанії. У мене різний був досвід. Звільнення підлеглого – процес завжди неприємний, але якщо ти здатний працювати над своїми помилками, то він є корисним.
 
– Цікаво, наскільки Ви дійсно близькі з колективом. Як звати вашу прибиральницю?
 
– Людмила. Я вважаю, що корпоративна культура, отой командний бойовий дух – це основа для правильної командної роботи із задоволенням. Можливо, це звучить дещо пафосно для тих, хто не працював керівником, але я переконаний, що такий підхід до роботи правильний. Я завжди вітаюся з усіма працівниками, чоловікам тисну руку. І постійно наполягаю на тому, що у нас має бути командна робота, коли один одного підтримує. Для того ж, щоб це організувати, потрібно зробити і свій внесок, інвестувати енергію, душу і навіть десь якісь фінанси.
 
Ми постійно проводимо якісь корпоративи, виїжджаємо на природу чи кудись, де можна потанцювати разом. До прикладу, коли святкували 25 років ПриватБанку, поїхали в «Скольмо», посмажили шашлик, приготували бограч, юшку. Я сам особисто куховарив для свого колективу.
 
Такі заходи роблять нас не просто колегами, а однодумцями і друзями за межами банку. Звісно, ніякого панібратства, але люди розуміють, що вони – частина великої команди, яка працює на одну мету із задоволенням. Це така ідеальна модель, яку треба вибудовувати, і на що, насправді, потрібні роки.  Тому я досить сильно інтегрований у життя працівників, знаю абсолютно весь колектив і навіть прибиральницю (усміхається, – авт.).

– Які промахи серед підлеглих є неприпустимими? За що потрапляє «на горіхи» і можливе навіть звільнення? А на що Ви, як керівник, можете закрити очі?
 

– На будь-які промахи не можна закривати очі. Завжди потрібно проговорювати помилки, пояснювати. Має бути постійний діалог. Дисципліна – це основа всього успішного. А у великій компанії, як у нас, без дисципліни неможливо ефективно керувати. Тому на неправильні речі я завжди звертаю увагу і ми їх пропрацьовуємо, щоб не було повторень.
 
Чого не можу пробачити, то це обману. Однозначно я не буду працювати без довіри. У нашій команді немає місця шахраям і крадіям. Різні бувають речі по життю. Коли ми розуміємо, що людина виявилася нечесною і її зловживання можуть призвести до серйозної крадіжки, то перш за все стоїмо на охороні коштів наших клієнтів. Банк – це місце, де люди примножують свої статки або беруть гроші для розвитку свого бізнесу, наприклад. У будь-якому випадку ми несемо відповідальність за їхні кошти, тому обману пробачати не можна. Якщо працівник став на неправдиву стежку, то це не наша людина, таким особам у банку працювати не можна. От у цьому я дуже жорсткий. Собі не дозволю й іншому не пробачу.
 
–З чого починається і як закінчується Ваш робочий день?
 
– Як бачите, на моєму робочому столі, окрім телефона та комп’ютера, нічого більше немає. Це завдяки тому, що у нас електронний документообіг і оперативна звітність, яка потрібна для моєї роботи. Є  у нас такий ресурс, який називається «дашборд» - панель приладів – і от я починаю ранок з того, що переглядаю, що змінилося в балансі, що у мене з кредитами, депозитами.
 
Закінчую я робочий день відпрацюванням усіх документів. Керівник має швидко опрацьовувати документи, які він візує чи затверджує. У нас все повністю міститься на електронних носіях, ніяких паперів, хіба що якісь клієнтські договори, угоди, які згідно з законодавством України мають бути на паперах. Починаю з натхнення, дивлячись, що в мене відбулося по цифрах. Все, порожній документообіг – совість чиста, прийшов додому, можна займатися родиною.
 
Наша компанія працює цілодобово за рахунок того, що немає паперів, які потрібно бігати і носити один до одного, що дуже неефективно.
 
– До якої години в кабінеті затримуєтесь?
 
– Десь о 19.30 в середньому йду додому. У нас ніколи не був критерієм час виходу з офісу. І це взагалі утопічний шлях, коли керівник дивиться: ага, хто пізніше йде додому – молодець! Це ганебне відношення до персоналу і до справи. Хто вчасно йде на роботу і в нього все чітко, налагоджено й показники найкращі – той найбільш ефективний і професійний.
 
У мене багато зустрічей з клієнтами, треба часто переміщатися по області, щоб все встигати і зазвичай усі екстрені документи, які треба підписати протягом дня, відкладаються на вечір. З шостої до сьомої я працюю з документами, їх багато, бо ж дві області. Тому маю такий ритм, хоча встигаю ще й дітям ввечері час приділити.

– Ніколи не було бажання повністю лишити банківську сферу й піти в іншу?
 
– Не було. До того, як переїхати на Волинь, я дев’ять років працював у головному офісі й, звісно, конкуренти спокушали мене перейти на іншу роботу. Але я всім відмовляв. ПриватБанк – це унікальна компанія. Приватівець – це на все життя. Тому  в інший банк я б не перейшов працювати. А натхнення на якісь інші речі в мене не було, мабуть, тому, що я – щаслива людина, мені подобається моя робота, я займаюсь улюбленою справою.
 
– А от все-таки уявіть, що у Вас забрали фінансову сферу і Вам треба займатись чимось іншим…
 
– Треба займатись тією справою, яка тобі подобається. Моє хобі, яке відкрилося десь років три тому і в якому я намагаюсь розвиватися, – це кулінарія. Мабуть, в такому випадку я забажав би стати ресторатором. Але це дуже непроста справа, там дуже багато треба компетенцій і знань, яких у мене на сьогодні немає. Тому це просто фантазія.
 
Про кулінарію як професію я всерйоз ніколи не думав, просто займаюся цим, коли у мене є час. Маю декілька хітових страв, які усім подобаються. Готую тільки для друзів та рідних, бо отримую задоволення, коли хтось смакує.
 
– Які Ваші фірмові страви?
 
– Люблю працювати з м’ясом та рибою. Найголовніша моя страва, яку навіть готував на корпоративні, – бограч. Потім, короп, запечений з гречкою, – це улюблена страва моєї дружини і тещі, яка з нами теж переїхала жити на Волинь. І ще, мабуть, шашлик. Ось це топ-3 страви, які найчастіше готую.
 
– Ви – відважна людина. Рідко хто погодиться з собою тещу перевезти…
 
–У нас особливі стосунки. Інколи дружина навіть ображається на свою маму, кажучи, що мене вона любить більше, ніж свою рідну доньку.

– Як сприйняли новину про те, що Вам потрібно переїздити на Волинь? Це ж абсолютно інший регіон. Як освоювались тут?
 

– Я вам скажу, що все навіть глибше. Це була не новина, а моє бажання. Коли я дізнався про те, що мій давній друг, директор регіонального управління, який тут працював раніше, буде змінювати місце дислокації і переїде у Львів, відразу вирішив спробувати себе на цій посаді. Справа в тому, що вже не перший місяць я думав про те, що настав час щось змінювати, бо майже 10 років у головному офісі далися взнаки і все пішло по якомусь циклу.
 
Мені дуже подобається драйв, яким насичена робота в «Приваті». І в якийсь момент я відчув, що нового стало мало в моєму житті і я став менш ефективним на діючій посаді. Тож я пішов до свого керівника, запропонував розглянути мою кандидатуру. Мене погодили і сказали:«Збирайся!».
 
Звісно, перед тим, як іти до керівництва, я набрав дружину, щоб запитати її думку, бо переїжджати на Волинь без родини, а у мене тоді було двоє дітей (молодший син уже тут народився), я не хотів. Отримав підтримку від сім’ї, отримав підтримку від свого мудрого шефа. Я на той час був заступником Першого Заступника Голови правління. Так я потрапив на Волинь.
 
Нічого не боявся, адаптувався тут неймовірно швидко. І родині моїй усе подобається, хоча хлопці вчилися у Полтаві в російськомовній школі. До речі, їхати за мною у Дніпро родина відмовилась. Тож я постійно на вихідні приїздив додому, у Полтаву. Трохи важкувато було в такому темпі жити. А зараз родина поєдналася, і це прекрасно, коли твої діти поруч і ти щодня їх бачиш.
 
Волиняни – просто неймовірні люди! Відносини між людьми тут інакше, ніж у центральній чи східній Україні, де я раніше проживав. Тут люди добріші один до одного. Я колись задумувався над тим, чому так склалося. Гадаю, що тут менше попрацювала комуністична ідеологічна машина і тут більше історичних, культурних, фундаментальних речей лишилося у суспільстві. Тут я себе почуваю дуже комфортно. Волинь однозначно стала не просто іншим домом, а рідним домом. Нам тут дуже подобається.
 
– Що у Луцьку відразу привернуло увагу?
 
– Чисте повітря. Це – дуже важлива річ. Я, коли в Дніпропетровськ переїхав жити, то перші півроку постійно кашляв. Адаптація організму проходила довго. Моє робоче місце було розташоване на 9-му поверсі. Вийдеш, глянеш на Дніпро, а над ним жовто-помаранчевий смог тягнеться, який вкриває усе місто. Взагалі туди далі на схід – дуже багато промисловості, шкідливих викидів, які не проходять для людського організму безслідно. До речі, це була одна із причин, чому сім’я не захотіла туди переїздити з Полтави.
 
А тут неймовірно чисте повітря, природа, дуже багато лісів. Шацькі озера – це чудо! Замок Любарта однозначно дуже древній і так зберігся класно, справжня візитка міста! Ну й одразу відчулося, що тут інші люди, які надихають. Хочеться робити щось гарне для громади і для клієнтів. У нас класний колектив.
 
Ну ще можу відзначити, що немає ніяких заторів. Тут в день можна собі дозволити 3-4 ділові зустрічі, які будуть не на поспіх. У Києві чи Дніпрі ж колеги багато зустрічей проводять у дзвінках задля економії часу. А живе спілкування набагато ефективніше, ніж телефонні перемовини.
 
– Назвіть три речі, які роблять робоче місце максимально комфортним.
 
– Перш за все – колектив однодумців. Коли ти розумієш, що робиш справу не наодинці. Друге – цікава робота, яка дає можливість розвиватися.  Я уже згадував, що «Приват» мені подобається за свій драйв, постійні зміни, впровадження нових технологій. Тут в принципі неможливо засидітися, занудьгувати, бо постійно з’являється щось нове і виштовхує тебе із зони комфорту. Зона комфорту – це проблема і біда в плані розвитку. Треба, щоб її не було.
 
А по-третє, всі ставлять перед собою завдання забезпечити матеріально свою родину, тож робота має бути достойно оплачуваною. І дуже важливо, щоб у тебе була можливість впливати на дохід своїми зусиллями.
 
У мене всі ці три складові тут є, і я роблю все можливе, аби вони були й у всіх, хто працює в нашій команді.
 
– Любите читати?
 
– Дуже. У нас вся «приватівська» команда – читаюча. У нас навіть є своя бібліотека, в яку ми передруковуємо ті книжки, які вразили.

Мабуть, одна із революційних книг, які ми читали, - «Искренняя лояльность», яка змусила нас дуже критично подивитися на те, як ми обслуговуємо клієнтів. Адже коли у тебе обслуговується 20 мільйонів осіб, то утримувати клієнтську базу задоволеною непросто. У цій книзі подані дуже класні, чіткі та предметні рекомендації, що треба робити. 

Ще одна з геніальних книжок, яка за останні роки мене найбільш вразила, називається «45 татуювань менеджера». Її автором є спеціаліст, який понад 20 років займається консалтингом. Він описав 45 правил менеджера, які сформував за час своєї роботи. Все подано в дуже простій та чіткій формі. Я цю книжку рекомендую абсолютно всім, якою б справою ви не займалися.
 
До прикладу, одне з правил, яке відклалося у мене в голові, – «Учить, лечить, мочить». І послідовність цих дій не може бути порушена. Ти мусиш людину навчити. Коли бачиш, що щось іде не так, треба її «полікувати». І тільки потім уже йде покарання – «мочить». Правильно виносити покарання – це теж компетенція. Ми цю книжку всім банком прочитали та проговорили на підсумковій квартальній нараді. У нас такі правила, що менеджери за кілька місяців до квартальної наради виставляють на обговорення ті книжки, які вони прочитали і можуть порадити. Щокварталу виставляється 50-60 книжок. Читаючи коротеньке ессе, ми голосуємо, яка книжка сподобалась.
 
Півроку тому я теж виступав з доповіддю про книжку «Менеджерами не народжуються». Прочитав її, коли переїхав сюди в травні 2016 року. Провів у липні першу нараду і вона мені не сподобалася, точніше, я сам собі на ній не сподобався як директор. Зрозумів, що ще не став для цього колективу їхнім лідером. Тому почав шукати літературу про лідерство. Цю книгу я проковтнув буквально за дві доби. В ній викладено багато класних речей, які мені допомогли. І вже ближче до кінця року моє керування налагодилося.
 
Я дуже критично сам до себе ставлюся. Самокритика має бути обов’язковим елементом в роботі не тільки керівника.

– Ви говорили про покарання. Якими методами керуєтесь: штрафи, догани?..
 
– Я для себе зрозумів, що найбільш ефективними є індивідуальні бесіди. Люди розкриваються набагато краще у розмові тет-а-тет, і здатність почути керівника та сприйняти критику набагато вища. Коли це робиться привселюдно, працівник закривається в таку собі мушлю, ображається. На підсумкових нарадах я точково підказую керівникам, де у них проблеми, а вони вже знають, що нею потрібно миттєво зайнятися.
 
За останній рік у мене не було жодного матеріального покарання. Цей інструмент у мене як у керівника є в запасі, але не було жодного приводу його використовувати. Частіше все ж таки вдається підібрати ключі до серця людини у спілкуванні. Так, є люди, з якими ми припинили наші відносини, бо зрозуміли, що в нас різні цінності по життю. Це неприємні моменти, які мають регулярне місце в нашому житті, бо у нас дуже велика компанія
 
– Ви працюєте у величезній структурі, яка є відомою практично кожному українцю. Як сприймаєте критику своєї установи? Чи прислухаєтесь до різних думок?
 
– Знову ж таки, є класна книжка – «Скарга як дарунок». Всім компаніям сервісним, які надають послуги, радив би обов’язково взяти її до вивчення. Книга вчить, як працювати зі скаргами. Перш за все скарга – це зворотній зв’язок, який ми отримуємо у своїй роботі. Не скажу, що я радію, коли ми отримуємо зауваження чи претензії, але ніколи не засмучуюся з цього приводу. Скарга – це фронт для нашої подальшої роботи. Наше завдання – зрозуміти, чи це проблема місцева, організаційна, коли я як керівник дозволив комусь неправильно обслужити клієнта, чи це проблема системна, бо у нас неправильно працює технологія.
 
Якщо ми бачимо, що скарги повторюються, значить треба в цьому процесі покопирсатися глибше, розібратися. Тому раджу не ховатися від скарг і не боятися їх, а чіплятися за них руками і зубами, швиденько вирішувати і робити висновки, що не так.
 
– Що можете порадити людям, які намагаються побудувати міцний кар’єрний шлях: з чого починати, якими рисами треба володіти і яких основних помилок уникати?

– Оскільки ділюся власним досвідом, то завжди пригадую, як потрапив на роботу в банк. Я не мав компетентності банкіра, але був упевнений в собі. Тобто перша порада – вірити в себе і в свої сили. Без цього неможливо досягти успіху.
 
Треба дуже глибинно розбиратися у своїй справі. Якщо тобі довірили певний фронт роботи, і ти своєю впевненістю переконав, що можеш її виконати, то мусиш стати професіоналом. Тобто потрібно бути дуже фаховою людиною у справі, яку ти робиш. Для цього варто багато читати, спілкуватися зі старшими розумними колегами і не цуратися задавати питання. Якщо треба, йти отримувати додаткову освіту, що я зробив. Почавши працювати в банку, я пішов навчатися за спеціальністю «Фінанси», бо бути інженером-електромеханіком і дійти до посади, яку нині займаю, я б не зміг. Ніхто б мені не довірив посаду директора регіонального управління, якби у мене не було компетенцій, знань і освіти.
 
І обов’язково треба вірити у свою компанію, бути її промоутером. Якщо ти не любиш свою роботу, продукти, які ти продаєш (бо ми ж по суті продавці), сам ними не користуєшся і не цінуєш їх, то ніколи не досягнеш успіху.
 
Тому вірте у себе, вірте у свою компанію і робіть все, щоб ваш професійний рівень постійно зростав.  

***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу tabloyid@gmail.com.

 

+1
0
-1

Коментарі

Додати новий коментар