Без мандата й автомата. Чим живе нардеп Лапін поза роботою

Депутат – особа публічна. Ще на етапі виборчих перегонів людям стає цікаво почути про речі, які виходять за межі виборчої програми. З якої він родини? Хто виховував? Чим цікавиться і на що витрачає час? Відповіді на ці запитання допомагають краще зрозуміти людину, ніж найчіткіше описані програмні цілі.

Народний депутат України Ігор Лапін, обраний від Луцька, розповів «Таблоїду» про своє життя поза роботою.

Дитинство: батько-студент, ящики в заготконторі, автомат Калашникова

– Багато хто знає Ігоря Лапіна як сина голови Ковельського міськрайонного суду. А ким працювали батьки, коли Ви були маленьким?

– Мама працювала і досі працює фармацевтом в аптеці. А батько – він у мене з таким залізним настирним характером – поступав до вузу 12 разів. Я, до речі, теж далеко не втік: шість разів здавав документи…

Коли я народився, батько працював вантажником на цукровому заводі. Ми жили в бараках в Іваничах. З десяти місяців мене відправили в дитсадок. Дуже рано себе пам’ятаю. Один із перших спогадів: як на пальцях рахував, коли мене до бабусі забере дєд на ровері «Україна». А це відбувалося кожної п’ятниці і на вихідні я лишався у них.

Батько (на фото) став студентом Київського університету ім. Шевченка, коли я пішов в перший клас.

Жили ми дуже бідно. Мама моя – вона за характером така: «Мам, що то за квитанції?» – «Та то ми телевізор у розстрочку брали…» – «Так десять років вже пройшло!» – «Нічого, хай лежать – що люди скажуть?..» А люди в нас все одно кажуть, аби казати. Якщо суддя – значить мільйонер…

А я добре пам’ятаю: на роботу вперше пішов влітку з четвертого на п’ятий клас, і відтоді кожне літо працював по два-три місяці. Ящики бив в заготконторі, потім біля комбайна – це коли жили в Турійську, а в Ковелі – на масло-сир базі, на сільмаші, на льонзаводі, та де я тільки не працював!

– Пам’ятаєте, як потратили першу зарплату?

– Аякже! Дуже добре пам’ятаю. Купив мамі французькі парфуми «Ді-ді» за 10 карбованців, батькові – пластмасовий дипломат за 16, братові – «лунохода» з пультом за шість, і чотири карбованці лишилося на цукерки.

– Що ще пригадується з дитинства?

– Я був маленького зросту, дуже маленького. Десь на голову нижчий від того, хто переді мною за зростом стояв. За літо між восьмим і дев’ятим класами виріс, як зараз пам’ятаю, на 14 сантиметрів.

Брат у мене молодший на дев’ять років, тому коли народився, я був за няньку. Вже коли братові виповнився рік, поїхав вперше в піонерський табір «Молода гвардія» в Одесу.

Починаючи з восьмого класу щороку їздив у табір «Юний технік» у Піддубцях. Займався авіамодельним спортом. Цікавився військово-прикладними видами спорту: стрільбою, зборкою-розборкою автомата Калашникова, з цієї дисципліни із закритими очима був чемпіоном Волинської області. І досі розібрати автомат можу із закритими очима за сім секунд, зібрати – за дев’ять.

А ще завжди гарно співав, був солістом в усіх шкільних хорах, скільки себе пам’ятаю (на фото: Із сином Олегом).

– А шкіл було так багато?

– Ми часто переїжджали. В Іваничах жили до мого третього класу, тоді переїхали в Турійськ, де були до сьомого класу. Далі, в старших класах – Ковель.

Навчання та робота: мрія про погони, двічі історичний, луцький аеродром

– Куди поїхали після школи?

– Поїхав поступати у військове училище в Курган, за Уралом. Вуз навивався Курганське вище військово-політичне авіаційне училище. При першій спробі у мене провалився на іспитах товариш і я теж забрав документи. П’ять тисяч кілометрів від дому – самому лишатися не хотілось. Хоча, думаю, що я і не поступив би. В школі мені відзнаку не дали: мав три «четвірки».

Повернувся додому і поїхав до Луцька, поступати на історичний. Добросовісно відучився рік і знову поїхав у військове училище. Мав проходити поза конкурсом, але там вчепилися, що якоїсь довідки не вистачає. Бюрократична машина мене відфутболила, але я не здався і написав листа Міністрові оборони, статтю в газету «Красная звезда», дійшов аж до начальника політвідділу Міністерства оборони СРСР… Мені сказали, щоб наступного року приїжджав, раз такий зацєнтий. Але наступного року я знову не поступив, відновився на історичному. Провчився два місяці, знову кинув, пішов в воєнкомат, написав заяву і пішов в армію. Дуже хотів бути військовим.

– Але зрештою в училище потрапили?

– Уже після армії поступив у воєнне училище, яке закінчив із «червоним» дипломом. Радянський Союз у той час вже розвалився і я поїхав до Луцька шукати роботу. Так і опинився на місцевому аеродромі, де пропрацював до 1996 року. Вночі таксував – зарплата військового була мізерною. Ганяв автомобілі з Польщі. Заочно закінчив юридичний факультет Львівського університету і звільнившись в запас, фактично відразу став адвокатом. Ситуація була такою: «Служить бы рад – прислуживаться тошно». Служити я б хотів, але не в тому борделі, який називали Українською армією.

Хобі: коропи, занурювання, «бойовики»

– Що із улюбленими заняттями?

– Для мене риболовля – кращий відпочинок. Взяв палатку на три-чотири дні, телефон «рубанув» і – щаслива людина. Коли мав час, займався спортивною риболовлею, їздив на чемпіонати. Навіть займав призові місця із ловлі коропа (на фото: Три роки тому здобув переможу і в цей же день кинув курити). Цього року тільки раз їздив повудити – навесні.

Наша команда називалася «Шела» – від Шевчук і Лапін. Володимир Шевчук – мій напарник, молодий хлопець, має свій магазинчик рибальського спорудження на Північному ринку.

– А полювання?

– Спорт повинен містити момент інтриги. От риболовля: може не клюнути, може обірватися. А на полюванні, коли заганяють дичину і ти, як в тирі… Стріляю я дуже добре. У звіра не було б шансів. Хлопці не дадуть збрехати, мав таке хобі: коли визволяли міста на Сході і десь бачив камеру відео спостереження, любив «поправляти ракурс».

Ниряти ще люблю, займаюся полюванням під водою. Але без балонів, без акваланга – фрі-дайвінгом.

– І на скільки часу можете затримати дихання?

– Навіть коли курив, сидячи на дивані міг дві з половиною хвилини не дихати. Але під водою це нереально, бо треба ще гребти. Та часу вистачає. Тим більше, коли ти тільки занурюєшся, перші рази можна лише по п’ятнадцять-двадцять секунд бути під водою, а вже коли розкачаєш легені, можна і хвилину, і півтори. Трошки таке ризикове хобі, бо є ж браконьєри, які розставляють сітки. Буває, що драйвери через це тонуть.

– А глибина, на яку найбільше занурювалися?

– Не міряв ніколи, не можу навіть приблизно сказати. Більше п’яти метрів – це точно. Кожен метр – це ж тонна води на вуха.

– Взагалі, Ігор Лапін – компанійський хлопець чи домосід?

– Ні, вдома я взагалі не сиджу. Мені потрібен рух. У мене батько такий з компанійським норовом, як я кажу – «на бєшеному приколі». Якщо є на якомусь весіллі, то тамади там вже не треба. Ну, і ми такі в нього вдалися: і я, і брат, і сини мої.

– Кажете, що гарно граєте на гітарі. Є набір «коронних» пісень?

– Макаревич, «ДДТ»… Кажуть, що маю хороший голос, добре співаю. Із більш сучасного – «Океан Ельзи», із зарубіжного теж дещо виконую, але недостатньо знаю мови. В автомобілі слухаю переважно важку музику, типу «AC/DC», «Ramstein». Але рок люблю всякий, не лише важкий, наприклад, «Aerosmith», «Nazareth», «Dire Straits», «Secret Service». Подобається «Сплин», «Парк Горького», Нікольський.

– На концерти ходите?

– Та ні. Колись давно до Луцька Кузьмін приїжджав, то ходив. Найбільша подія в цьому плані – це, мабуть, Кріс Норман, «Smokie». Хто б коли повірив, що така зірка буде виступати в Луцьку!

– А фільми – це Ваша тема?

– Ніколи не приховував, що мені подобаються «бойовики». Навіть бездумні стрілялки, де головне – екшин: все підривається, руйнується… Люблю фільми-катастрофи, де кінець світу і так далі. Військові фільми дивлюсь запоями. Якщо виходить новий серіал про війну, можу продивитися весь за ніч.

– І російські?

– Зараз вони перечать певним поглядам на життя, але якщо сприймати їх не в плані політичному, а через призму героїзму солдатів – багато які фільми мені подобаються навіть з тих, про які б я сьогодні мав сказати, що не варто дивитися. Наприклад, «Грозовые врата» колись був моїм улюбленим фільмом. Але не з точки зору суті конфлікту чи суті війни, а те, що стосується солдатів, генералів, героїв.

Смак: без алкашні, туфель і брендів

– Коли була передвиборча кампанія, жартували, що Ваш штаб – в «Карамельці». Які ще улюблені заклади маєте?

– Штаб у мене був в офісному центрі, що поруч. Тому каву пити було близенько або в «Карамелі», або у «Базиліку». Подобається, що тут немає п’яного бидла. До цього часто ходив в «Роуз-кафе». Чисто, затишно і немає алкашні. Я – людина, яка вкрай рідко вживає алкоголь, тому мені це важливо.

– Є ще заклади, які відвідуєте?

– Та ні, якщо я хочу пива, то краще візьму на пивбазі, куплю рибки і поїду додому. Для мене заклади – це, переважно, з кимось зустрічатися. Тому це може бути будь-яке місце, на вибір людини, з якою зустрічаюся.

– А куди ходите в Києві? Як взагалі харчуєтесь під час роботи в парламенті?

– В готелі у мене є холодильник. Я – негордий, можу в магазин сходити. Взагалі готую нечасто, але знаю, що бутерброд, сир, шпроти – з цим проблем не буде. А в обід можна поїсти в буфеті в парламенті…

– Кажуть, що там зовсім не депутатські, мізерні ціни?

– Та дурять. Ну, от можу приблизно розповісти: язик, три млинці, апельсиновий сік і кава – сто з лишком. А в комітетах на Садовій столова дешевша. Там на п’ятдесят гривень можна взяти салат, перше, друге і компот.

– На першу сесію Ви прийшли у камуфляжі, за що отримали немало критики...

– Перш за все, у нас ще йде війна. Другий момент: зручно себе почуваю в кросівках і берцах, а в туфлях не ходжу взагалі.

Я все життя важив 75 кілограмів. Три роки тому кинув курити, поправився до 85 кілограмів. А з війни приїхав з вагою 69 кілограмів. І весь мій одяг був, як зі старшого брата.

Але розумію, щоб наш парламент не був схожим на парламент якоїсь африканської республіки, де всі у військовій формі з купою цяцьок – треба вдягати костюм (на фото: У новому костюмі на світському заході). Тому костюм вже купив. І мокасини до нього.

– А де купували?

– У торговому центрі в Рівному. Знайомі хлопці мене туди повели на шопінг. Водили, мабуть, з годину. Потім я психанув, зайшов у перший-ліпший магазин і відразу побачив костюм, який сподобався.

– І яка ціна?

– Не пам’ятаю точно, десь в межах ста п’ятдесяти доларів. Взуття – приблизно 700-800 гривень. А от сорочки точно пам’ятаю, в яку ціну. Бо мене тоді ще жаба задушила: чого так дорого? 450 гривень одна, а я купив відразу чотири. Мені якраз тоді прийшла перша зарплата з армії, не знаю, за який період, але вийшло близько десяти тисяч.

– А зазвичай де купуєте одяг?

– На «Варшавці». Де ж у нас джинси купуються? Маю точку, де вже багато років купую, вже і син мій туди ходить.

– Але джинси для Вас – це просто джинси, чи вони повинні мати ім’я?

– Ні, я навіть не знаю, що там у мене на лейбі написано. Коли був студентом, то трохи «фарцував», тоді я розбирався в джинсах – «Вранглер», «Лівайс», «Купер»… Вдягали весь четвертий гуртожиток, мав такий гріх. Це ж у той час стаття була, сім років. Зараз це називається бізнесом, а колись – злочином.

Розмовляла Людмила ЯВОРСЬКА