З історичних оповідок: Там, під Монте-Кассіно

18 Лютого 2017
Текст: Іван Корсак

Вона співала про червоні маки.
Її голос плив над землею, землею змордованою і обезчещеною, зораною не плугами, а динамітами, з обпаленими садами, де чорні висхлі стовбури видаються мальованими чорною тушшю невправною і неохайною рукою; голос плив над землею, затруєною димами і кіптявою війни, землею з містами, де схиблений люд із вишуканих будівель витворив лиш зловісні каркаси, немов скелети людські…

Вона співала про квіти, що замість роси напилися крові людської, про рясно пробитий кулями прапор, що полощеться, врешті, на вершині гори, а ще про ряди білих хрестів тут, під Монте-Кассіно, які вивершували недожиті, недолюблені і недоспівані долі.

«Стривай, то ж співає Іра, Ірина Яросевич! – змайнула раптом думка у Мирослава. – Тільки тепер вона вже Рената Богданська. Псевдо собі обрала, певне, на пам‘ять про Богдана Веселовського, композитора світового, а ще – перше своє кохання»...

Їхні сім’ї у Львові жили неподалік, і Мирослав пам’ятав Ірину, Ірену (частіше називали Рена), ще як вчилася у гімназії сестер Василіянок, а згодом у музичному інституті імені Лисенка. Дівчисько та й годі, самостійне доволі, різкувате навіть: якось на очах Мирослава, на нозі крутнувшись та війнувши платтям, добрячого відкоша дала не в міру настирному залицяльнику. Здається, зовсім недавно ходив на її виступи як солістки джаз-оркестру Яблонського-Ябця…

Здається, зовсім недавно… Ще листя не опало у львівських парках, як Мирослава в тридцять дев’ятому разом із сотнями тисяч західняків замели визволителі за Тюмень. І далі б йому милуватися тайгою на лісоповалах, якби німець не рушив на схід та небавом генералу Андерсу дозволили збирати навіть із таборів недавніх польських громадян у свою армію. Добрався Мирослав із горем пополам до Бузулук, пішов на комісію, назвавши справжнє ім’я своє та сказавши, що українець і мешканець Львова. Однак не щастило чомусь: забракували через здоров’я.
Воно й справді: по тайговому курорті на його всохлих плечах дірява та осмалена куфайка висіла, мов у городі на тичці; він уперше за довгий час зиркнув на себе у дзеркало і жахнувся.

– Оце бовкнув: ні до плуга ні до рала, – висварив Мирослава старший за віком земляк. – Завтра іди знову та записуйся поляком.
Мудрий був той чоловік: став Мирослав жолнєжом.

Він не міг знати, яким дивом Андерсу вдалося вирвати армію на Близький Схід, тож усі злигодні дорогою, збір бавовни за Самаркандом задля хліба із тирсою, тиф безжальний, що люд косив добре виклепаною косою, – все те було, однак, ліпше за тюменський лісоповальний санаторій. Не відразу минули загрози. Сталінські слова з недвозначним підтекстом дійшли і сюди: «Якщо поляки не хочуть тут воювати, хай так і кажуть. Я знаю, де військо формується, – воно там і залишиться».

…Не залишилося, дякувати Всевишньому. І зараз Рената Богданська, землячка його й сусідка, співає про них, відчайдушних, затятих, що прийшли сюди битися за честь. От тільки дорога у них така неблизька і трудна така… Були іранські курні шляхи, був Ірак, Палестина й Ліван, був Єрусалим. І, нарешті, через Єгипет, з Олександріївського порту, рушити до Апеннін. Диво дивнеє, тюменські тюрми й лісоповали уже в забутті, наче болісний сон, а Мирослав усе ще відчував прискіпливе око російських нишпорок. І то не було самообманом, бо не випадково у високій тамтешній канцелярії на стіл ліг документ.
«Информация начальника 1-го управления Народного комиссариата государственной безопасности в ЦК ВКП(б) о деятельности представителей польской армии на Среднем Востоке.
Сообщаем некоторые данные о деятельности поляков на Среднем Востоке:
…В армии Андерса до 20% составляют украинцы и белорусы. Они находятся в польской армии на положении бесправных. Им запрещено говорить на родном языке. Ни одного офицера белорусской и украинской национальности в армии Андерса нет.
Начальник 1 Управления НКГБ Союза ССР
Фитин»
…Ту дорогу, далеку й стражденну, не всім здолати судилося. Мирослав довго стояв над свіжою ще могилою земляка й побратима на цвинтарі у Дулабе, на краю південному Тегерана. Це ж випало на віку чоловікові: з польською армією у тридцять дев‘ятому відступати з тяжкими боями, гіркоту поразок ділити разом зі ста п‘ятдесятьма тисячами таких, як і він, українців. А ще випало спізнати в Румунії табори для інтернованих, а потому – французькі табори. Урешті, вдягнувши голубу французьку уніформу, взяв стрілецьку зброю, стареньку навіть за польською міркою. А далі їхню бригаду під командуванням генерала Богуш-Шишка морем перекидають у Норвегію, в Анкон, разом із французькими альпійськими стрільцями. То так тяжко давалося вибити німців, що закріпилися на вершині гори… Але Гітлер стрімко окуповує Нідерланди, і їхній корпус вертають, аби продовжити жорстокі бої у французькій Бретані… Він потрапить, урешті, по тяжкому пораненні у свій львівський дім у кінці Городоцької, де так рясно під вікнами щовесни пломенів бузок; потрапить, щоб знову небавом закинула доля в тюменську тайгу, а врешті, не подужавши тифу, спинитися навік у цій рудій каменистій землі, під пекучим іранським сонцем…

– Ти бачиш на згірку руїни?
Там ворог, мов щур той, укривсь.
Ви нині повинні, повинні
З-під хмар його скинути вниз*,
– співала Рената Богданська.

То був голос не тієї Ірини Яросевич, веселої і безтурботної, солістки джаз-банду Яблонського. То голос чувся всієї землі стражденної, і польської, і української, пограбованої та зневаженої, свіжими хрестами усіяної; голос, що кликав до бою і помсти. Вона мала б такою бути, думалося Мирославові, донька греко-католицького священика, капелана Українських Січових Стрільців у Коломиї, і такої ж глибоко патріотичної материної родини Нижанківських.

Мирослав не знав тільки, як у це безумне століття Ірина-Рена може притлумити в душі такі суперечливі спомини і почуття… Тут пліч-о-пліч супроти фашизму йдуть із поляками українці, а в рідному краї, на волинських теренах особливо, ллється кров у польсько-українському протистоянні; і в кожного правда своя, і кожен не може першим спинитися – на втіху презлим ворогам. Їй, підпоручникові польської армії Андерса, треба десь притлумити в душі також спомин про рідного брата матері – Остапа Нижанківського, члена Української Національної Ради ЗУНР ЗО УНР, священика, композитора, українського повітового комісара Стрийщини – розстріляного польським військом сонячного травневого дня далекого вже дев’ятнадцятого року… Та не час будити колишню кривду, попереду є ворог спільний…

І вже ніяк не міг Мирослав знати, що Ренаті Богданській доля судить через кілька літ стати дружиною генерала Андерса.
Червоні маки на Монте-Кассіно…
Польська кров їх полила в ті дні.
Йшов вояк по цих маках – і гинув,
Та сильнішим од смерті був гнів.…

Їх чотири було, тих тяжких і кривавих битви, що об‘єднали єдиним ім‘ям – битва при Монте-Кассіно, при старовинному монастирі. Такого не бачили ці стіни завтовшки три метри, заввишки понад сорок метрів, стіни, кладені майже півтора тисячоліття тому. Ворог тут заздалегідь обладнав міцні рубежі, які боронили дорогу на Рим. Першим у бій пішов десятий британський корпус, поклавши чотири тисячі вояків, хвилею наступною накотилася 36-та дивізія США, праворуч посувалися французькі війська, в обхід гори Чифалко рвалась алжирська дивізія; виснажені і знекровлені американські війська змінювала новозеландська 2-га дивізія і 4-та дивізія індійська …

І друга, і третя битва… У завершальній британці пішли по центру, а корпусу генерала Андерса належало здійснити те, що не вдалося індійцям: відрізати монастир від світу, обійти абатство і блокувати ворога.
Мирославові з побратимами гаряче було і вдень, і вночі, ворог дороги прострілював щільно, навіть вузенькі стежки. Підвезти набої та їжу можна лише вночі на мулах: німець наосліп стріляв із гармат, нерідко вціляючи в той чотириногий транспорт, – і зранена безневинна тварина, яка ще рухатися здатна була, з моторошним ревом розбігалася зусібіч.

Травневого вечора, вже о двадцять третій, по ворогові разом ударили півтисячі їхніх гармат; німець тут же відізвався не меншою кількістю… Уже марно почути окремі постріли, був лише суцільний диявольський гул, двигтіла не тільки земля, а й небо, і Мирослав диву давався, як не падають рештки стін монастиря, заснованого ще святим Бенедиктом.

Як під досвіток німець вичах, у наступ пішли піхотинці Андерса. Їх ворог косив кулеметами й рвав гранатами, падав один батальйон, і його заступав уже інший, падали Мирославові земляки й побратими. Він знав, що в піхоті було найбільше українців та білорусів. І бій за боєм…То про Михайла Паньковця з-під Сарн легенди з вуст у вуста передаватимуть, а учасник бою і очевидець Михайло Козій пригадуватиме:
Перший бункер здобув українець Михайло Паньковець, родом із села Погорілки коло Сарнів на Волині. Божевільно відважний, не зважаючи на крики й остороги товаришів, підсунувся він під самий бункер і втишив його в'язкою ґранат. Мов очманілий, кидався від бункера до бункера, кулі градом летіли повз нього, жодна не вчепилася...Чотири бункери «втишив» затятий волиняка, та куля, на жаль, по четвертому таки врешті «вчепилася», і на хресті його значиться «Міхал Паньковець»..

І знову атака вчергове –
І вдався нарешті удар!
І прапор свій біло-червоний
Вгорі підняли серед хмар.

Йосипові Печончику, що із села Новаки на Рівненщині, непроста вельми випала справа. Бойові побратими його в оточення втрапили і відбивалися з останніх сил – та закінчувалися боєприпаси. Кілька жолнежів було проривалися до відчайдух, але гинули. Урешті товариш Йосипа, якому рівних не знали у відвазі, переконав свого командира, що тільки йому пощастить. Уже зовсім близько до оточених добігала його автівка, як на очах побратимів, влучена снарядом, вибухнула і огорнулася сліпучим полум’ям.

Тепер я піду, – сказав командирові Йосип.У нього було якесь передчуття, не пояснюване зовсім, що змилоститься доля. Як ішов він на війну, то взяв із собою жменьку землі з рідного села, задумавши, що допоможе вона повернутися до своєї оселі…
Подивовані жолнежі очей не відводили від Йосипового авта. І сталося диво: добрався він до оточених, хоча зовсім поряд снаряди бухкали.
Командир вирішив представити Йосипа до найвищої нагороди. Але той проситися став:

Хай нагорода ця буде загиблому товаришеві. У нього діти малі лишилися. Може, держава за нагороду трішки допоможе сім’ї. Кому ж вижити пощастить, то сам за сім’ю подбає.Йосип Другу світову завершив у травні 1945-го. Пройшов німецько-польську війну 1939-го, совітську в’язницю, з якої в армію Андерса втрапив, пізнав курні шляхи Палестини, визволяв Італію. І ще багато разів доводилося бути в пеклі, схожому на те, що під Монте-Кассіно. Так уже склалося, що з тією жменькою землі не розлучився: і жодна куля, жоден осколок не вцілили в нього.

…Лине, розлягається над узгір’ям пісня Ренати-Ірини, а Мирославові думалося, чи не відійдуть у забуття ратна звитяга і кров його земляків… Тут навіки спочили вояки з Варшави і Любліна, Познані й Кракова, і так само тут голови склали Дмитро Сайків зі Станіславщини і Федір Калинка із Сарн, Макар Кривлюк із Рави-Руської і тернопілець Степан Смаль, Мечислав Бурий з Олики та Іван Данилишин зі Львова, Микола Гороховянко зі Стрия і Юліан Копець із Забороля з-під Луцька, Андрій Ласковський з Лукова і Олександр Плісак з Ковеля, Григорій Слободян з Бережан і Микола Яворний із Бучача… А ще з Борислава й Чернігова, Кременця і Микулич, Бродів і Конюхів, Журавна і Волковиська, Монастириська й Чорткова, Винник і Снятина… Мирославові інколи кричати хотілося: чи ж вам, люди, окуляри якісь потрібні, щоб побачити цілий народ, і немалий, хоча бездержавний…

…Ще Рената співала про маки під Монте-Кассіно в Болоньї: місто брав також корпус Андерса, місто, яке Мирославові хотілося побачити, де ректором найстарішого університету у світі колись був його земляк Юрій Дрогобич.

І ось місто вже близько, видніється вдалині Азінеллі, найвища вежа, та ступити на бруківку Болоньї не судилося Мирославові: осколок сліпого снаряда безпомильно серце його знайшов. І з’явився тут на околиці ще один хрест безіменний.
Їх так багато по далеких світах.
========================================
*Поетичний переклад – Дмитро Куренівець.










***
Автор щиро дякує знаному краянину Петрові Троневичу за надані світлини свого діда Йосипа Печончика і фотокопії документів.
0

Читати ще

Додати новий коментар