Російський письменник пише детективи про волинське місто

^{Текст: Світлана ФЕДОНЮК
Ілюстрації: із офіційного сайту Еда ДАНИЛЮКА danyluk.ru}

Не кожне маленьке місто може похвалитись такою кількістю присвячених йому книг, як Володимир-Волинський. Та один з проволодимирських авторів особливо вирізняється з-поміж інших.

…Осінь 1982 року. Володимир-Волинський приголомшений убивствами, з якими пов’язана дивна знахідка. Вона не дає спокою співробітникові Волинського обласного КДБ Северину Сквирі та слідчому місцевої міліції Василеві Козинцю. Це – незвична монета, золотий імперіал із тризубом, гроші держави невідомого історії Максима ІІІ з династії Романовичів. Держави, яка ніколи не існувала...

Такою є сюжетна лінія дебютного роману Еда Данилюка «Тризуб-імперіал», що вийшов у Москві три роки тому. Саму монету тризуб-імперіал судмедексперти знайшли у шкарпетці володимирського колекціонера Ореста Реви, вбитого у власному домі. Інколи навіть здається, що усе це Ед не вигадав, а бачив на власні очі. Воно й не дивно, дитинство письменника минуло у Володимирі-Волинському, залишивши у пам’яті теплі спогади про тутешніх людей та тисячолітню історію. Сьогодні Ед живе в Москві, працює у сфері високих технологій, пише виключно російською. Специфіка його основної роботи змусила узяти літературне псевдо.

[caption] Пожежа у трипільському будинку. Ілюстрація до детективу «Пожежа Санітри» Еда Данилюка. Художник – В. Руденко[/caption]

Попри геополітичну кризу між Україною та Росією, у новому історичному детективі Данилюка знову постає волинська земля, адже «Пожежа Саніри» розповідає про трипільське місто десь не дуже далеко від сучасного Володимира.

А головний герой роману, хлопець на ім’я Саніра, відвідує кохану у селищі, розташованому на території сучасного села Зимне. Саме на берегах річки Луги археологи знайшли залишки поселення періоду культури так званого лійчастого посуду.



Автор повертається на Волинь за допомогою літератури, бо у реальному житті буває тут вкрай рідко, за останні сімнадцять років заїжджав у Володимир усього тричі. На батьківщині його справжнього імені досі ніхто не знає. Ми вже три роки спілкуємось виключно через інтернет.

– Еде, прізвище у вашому псевдо – Данилюк – звучить явно по-волинськи… Це данина родині чи землі, де минуло дитинство?

– Це прізвище з боку матері. У моєму волинському дитинстві було усе, як у всіх. Ніяких особливих пригод зі мною не траплялось. Вчився у третій володимирській школі, і оцінки були досить нічогенькі, і на якихось олімпіадах перемагав. Найбільше до вподоби мені були природничі науки. Саме у цій галузі я й працюю.

– Ваші герої називають Володимир «захолусним городішком», розташованим «невідомо де». І це, коли нам до європейської Варшави ближче у кілька разів, ніж до Москви...

– Сподіваюсь, ви пробачите мені ті вирази. Усі висловлювання героїв роману відповідають духові радянського часу, коли Володимир був окраїною СРСР, точніше – однієї з його крайніх точок.



– Але не настільки, щоб мати Северина Сквири, усього лиш майора Волинського обласного КДБ, телефонувала з Луцька і казала: сину, у яку діру тебе занесло?..

– Роман писався, перш за все, для читачів Москви і Санкт-Петербурга, для яких поняття провінційності не співпадає із загальноприйнятим. Відчуття маленького містечка, розташованого «невідомо де», додає екзотики. Та художнє протиставлення величі Володимира ХІІІ–ХІV століть і його вимушеної незначущості періоду «розквіту соціалізму» необхідне для створення більш рельєфного образу королівства Русі, факт існування якого невідомий середньостатистичному росіянину.



– Важко було видати під боком Кремля роман про містечко у бандерівській Західній Україні? До речі, свій герб – Георгій-змієборець на коні – Москва взяла (чи присвоїла) саме у Володимира. Тоді назва міста була ще без «унічіжительного обьяснєнія», що воно – Волинський... Цей факт визнають навіть російські історики-українофоби.

– У Росії теж криза книжкового ринку. Видавництва банкрутують, чимало рукописів «поховано». Моя особиста історія також була непростою. У порівнянні з радянськими часами люди читають у рази менше. Трохи активніше цікавляться підручниками, піратськими версіями електронних книг. Тому автори художньої літератури з першої «десятки» рейтингів живуть непогано, а ось другій уже ведеться кепсько.



– Ваш другий роман «Пожежа Саніри» побачив світ в українському видавництві імені Олени Теліги наприкінці минулого року. Це детектив, дія якого відбувається у трипільському місті, розташованому неподалік Володимира. Загадкова нічна пожежа знищує усе поселення. Що це було?

– Чи було це помстою злих богинь, діями ворога, злочином віровідступників або проявом безумства схибленого городянина – читач поступово дізнаватиметься із книги. Наступного після пожежі ранку невідомий нападає на хлопчину, котрий ще не пройшов обряд дорослішання, забирає у нього наплічний мішечок із кількома кремінними заготовками – звичайними каменюками, що валяються під ногами. Охоплені жахом люди спостерігають, як на центральній площі згорає жіноча фігура, а ще через день знаходять убитим одного з молодих чоловіків міста.

Загадки множаться, занурюючи читача у сюрреалістичний світ таємниць, пояснення яким немає і, здається, бути не може. І все ж розгадку буде знайдено цілком реалістичну, ніяк не пов'язану з потойбічними силами, а місто полегшено зітхне. Причина злочинів і банальна, й унікальна одночасно. Тільки трипільці могли спалити місто та убити людину заради мети незвичайної, незрозумілої для нас, нинішніх…



– Чому у романі постає саме трипільська цивілізація, така далека від сьогодення у часі та розумінні?

– Трипільська культура з'явилася 7,5 тисячі років тому і поширилася на територіях від Дніпра до Дністра, в сучасних Україні, Молдові та Румунії. Найбільш населеними були землі нинішніх Черкаської та Кіровоградської областей, проте окремі поселення знайдено і на Волині.

Для трипільського способу ведення сільського господарства умови Північно-Західної України не підходили, але тут були родовища кременю та міді, що й приваблювало. Навколо Володимира-Волинського археологи знайшли окремі трипільські предмети. Мабуть, трипільці торгували ними з селищами культури так званого лійчастого посуду, одне з яких було на території сучасного села Зимне. Це селище показано у моєму романі як «село лісових».

Ми часто помилково вважаємо, що чим далі углиб часів, тим примітивніша культура. Всесвіт трипільців не був примітивним, але й не був «просунутим» у нашому розумінні. З одного боку, ще немає писемності, з іншого, поезія і література вже розвинені й шануються. З одного боку, ще немає живопису, з іншого, фарби і створювана ними краса цінуються. Є натуральне господарство, де кожна сім'я розраховує тільки на свої сили, але є й торгівля та ремісники. З одного боку, голод і хвороби завжди поруч, вижити важко. З іншого, праця вже досить продуктивна, а взаємодопомога городян – не порожній звук.



– Попри усе, читаючи роман, ми розуміємо: світ трипільців далекий від ідеального…

– Так, звісно, ходити у білому одязі, милуючись красою росинки, наспівуючи пісні, тоді б і на думку нікому не спало, бо працювати потрібно було усім і завжди. Гарувати важко, на межі сил. Тільки так можна було виростити достатньо хліба, щоб вистачило до наступного врожаю, утримувати худобу, щоб хоч іноді їсти м'ясо, виткати достатньо тканини, щоб було у що одягнутись, мати хоч кілька воїнів-вартових, щоб була надія відбити хоча б перший напад ворога.



– З відгуків читачів, «Пожежа Саніри» – «це інтелектуальний детектив, автор якого є майстром своєї справи», «чудова книга, в якій кожен побачить щось своє: історичні події, хитросплетіння доль героїв»... А як одним реченням охарактеризуєте роман ви самі?

– Історія життя трипільського міста. І так уже вийшло, що ця історія – детективна. Приємного читання усім!

^{***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа).}