Мистецтво у традиціях та новаторстві: концерт Мирослава Скорика у Луцьку

04 Жовтня 2017
Я майже не застав часів, коли джазова музика вважалася явищем буржуазної культури і зазнавала всілякої критики, але наслухався про це чимало. Кажуть, що за Хрущова були навіть такі куплети: “Сегодня он играет джаз, а завтра Родину продаст”. Цим “тлетворным влияниям Запада” всіляко протиставляли класику – в це поняття вкладалася симфонічна, камерна музика, опери, балети, академічні (не “жорстокі”) романси тощо, – а також народну музику. За великим рахунком, пропагуючи серйозну музику і скеровуючи молодь до фольклорних джерел, робили ніби й добру справу – адже естетичні смаки треба виховувати. Одначе чим тут завинив джаз? І хіба кращі зразки джазової музики (як-от “Summertime” з опери Джорджа Гершвіна “Поргі та Бесс”, навіяна до речі, українською колисковою “Ой ходить сон коло вікон”, чи його ж “Рапсодія в стилі блюз”) не можуть бути віднесені до класики? Нині, звісно, інші часи, й відповідь на це багато в чому риторичне запитання наші меломани змогли отримати, відвідавши концерт “Мирослав Скорик у стилі джаз”, який відбувся 1 жовтня, у перший же таки день ХІV музичного фестивалю “Стравінський та Україна” у Волинському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка. Те, що Мирослав Скорик – Герой України, народний артист України, лауреат Шевченківської премії, академік Академії мистецтв України, внучатий небіж Соломії Крушельницької – є людиною надзвичайно талановитою та багатогранною, відомо давно: адже він – автор опери “Мойсей”, багатьох симфонічних поем, камерно інструментальних творів, музики до кінострічок (як-от славнозвісна “Мелодія” з “Високого перевалу”), вистав, цілої низки естрадних пісень, серед яких – “Квіти говорять”, “Намалюй мені ніч”, “Три трембіти”, “Не топчіть конвалій”, “Аеліта”, “Принесіть мені маків”, “Я не сумую за тобою”, “Карпати”, “Я тебе почекаю” та ін. Шанувальники таланту композитора знають про його доробок у царині джазової музики. Власне “хвиля” джазу, наче швидкоплинна карпатська ріка, підхопила слухачів і понесла в напрямку творчих фантазій леґендарного Маестро одразу, щойно ведуча Оксана Єфіменко оголосила перший номер (Мирослав Михайлович, щоправда, сам не грав – зате чудово диригував). Партію ж фортепіано виконувала заслужена артистка України Оксана Рапіта в супроводі Академічного камерного оркестру “Кантабіле” (керівник – народний артист України Товій Рівець). Зізнаюся: слухаючи джазові п’єси “Приємна прогулянка”, “Нав’язливий мотив”, “Візерунки”, “Каприс”, “В народному стилі”, моментами забував що на сцені – виконавці академічної, класичної музики, а не джаз-оркестр у звичному розумінні – скрипки, альти, віолончелі творили справжнє диво, утворюючи разом із фортепіано ілюзію звучання інструментів яких на сцені не було. Так, наприклад, мені іноді вчувався то саксофон, то тромбон, то банджо, а контрабасист сповна показав високий рівень гри не лише в академічній “смичковій” манері, а й у джазовій (характерне піццикато для підтримання ритму). За правилами фестивалю в концерті мають звучати і твори Ігоря Федоровича Стравінського, котрий, до речі, з великим пієтетом ставився до джазу й нерідко використовував його прийоми у власній музиці. Тож Оксана Рапіта виконала “Етюд, опус 7 №3” та “Largetto”. На фестиваль пані Оксана приїхала не сама, а з чоловіком – теж заслуженим артистом України й теж піаністом-віртуозом Мирославом Драганом. Цей блискучий фортепіанний дует запропонував зовсім сміливий хід, виконавши чотири джазові (!) парафрази М. Скорика на теми світової музичної класики – за основу було взято три твори Людвіга ван Бетховена (“Місячна соната”, “Апасіоната”, “До Елізи”) та Фридеріка Шопена (“Мазурка ля-мінор”). Це було настільки незвичним, що мимоволі подумалось: а як би сприйняли це згадані композитори, якби якась машина часу перенесла їх до Луцька на цей концерт? Але одразу ж заспокоївся, згадавши, що з почуттям гумору у класиків було все гаразд, та й не переступали львівські музиканти анітрохи грані допустимого, а явили добротний сплав традиції та новаторства, що й породжує в результаті справжнє мистецтво. А що це – справжнє мистецтво, підтверджує той факт, що бетховенівська “До Елізи” виконувалась на “біс”. У виконанні Мирослава Драгана та Академічного камерного оркестру “Кантабіле” прозвучали композиції “В старому джазовому стилі”, “Дзиґа” (теж звучала на “біс”). Цікавим і оригінальним було виконання “Трьох екстраваґантних танців” – “В іспансько-мавританському стилі”, “Сумний блюз” (хоч, чесно, кажучи веселих композицій у цьому стилі майже не зустрічав) і “Канкан ніби зі старої грамофонної плити”. По закінченні дійства директор фестивалю “Стравінський та Україна”, лауреат премії імені Ігоря Стравінського, директор Волинської обласної філармонії Сергій Єфіменко вручив учасникам дипломи. В цілому ж концерт “Мирослав Скорик у стилі джаз” показав, що поділ справжньої музики на класичну і не класичну є суто умовним, і для істинних музикантів під силу будь-який стиль чи напрям. Ігор БЕРЕСТЮК

0
Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter