Лучанка виготовляє мило, щоб врятувати сина

Попри невтішні прогнози лікарів, лучанин Андрій Вронський вперто йде до своєї мети - стати на ноги.

У цьому йому допомагає мама, разом вони навіть організували невеликий сімейний бізнес - виготовлення натурального мила. Про це йдеться на сторінкаж щотижневої газети Волинські Новини.

Чотири роки тому з хлопцем трапився нещасний випадок. Купався на ставку, невдало пірнув – пошкодив шийні хребці. Раніше міг тільки лежати. Тепер сидить, може ворушити руками, відчуває ноги.

Разом із мамою Андрій Вронський живе в луцькій багатоповерхівці. Піднімаємося ліфтом. Світлана каже, що він працює цілодобово. У невеличкій кімнаті – інвалідний візок та спеціальний візок для параплегіків. На дивані сидить хлопець. Відразу й не розгледиш, що він інвалід. Сідаю поруч, а мама вмощується на килимі.



– Коли мама запитувала, чи зможу я ходити, лікарі відповідали, що не впевнені, чи взагалі житиму, – каже Андрій. – Далі запевняли, що більш як дві доби точно не протягну, потім «робили ставки» на п’ять. А я он – досі живий.

Андрієві – 26. Дні, проведені у міській лікарні, він пам’ятає майже по годинах. Особливо, як лежав у реанімації, а лікарі чекали, поки він помре.

– Це був жах. У мене піднімалася температура під 40. Я не міг рухатися. Дуже хотів пити. На столі стояв компот, – пояснює хлопець тепер. – Просив двох медсестер, щоб мене напоїли. Але ті так і не дали мені напитися. Знаєте, що я можу сказати про українську медицину? Те, що ней­рохірург Іван Бобрик чудово зробив мені операцію, за що йому дуже вдячний. А більше – нічого.

У міській лікарні Світлані сказали, що Андрій безнадійний. Лікарі запитували жінку, навіщо їй такий син. Мовляв, нащо доглядати за овочем, який тільки дивитиметься у стелю і все.

Після травми була суцільна боротьба за життя. Прооперували в обласній лікарні. Поставили титанові пластини в хребет. Жінка каже, що їм дуже допомогли медики з обласної. Тепер вона завжди просить у Бога здоров’я для цих лікарів.

– Потім знайшли хорошого лікаря аж у Закарпатті, – каже Світлана. – Він нам дуже допоміг і за три роки не взяв жодної копійки. Підтримав нас морально. Вселив віру в те, що Андрій зможе ходити, але на це треба час. Це єдиний лікар, який дав нам надію. Бо усі інші на нас поставили хрест.

Якось Світлана ішла містом. Побачила людей зі скринькою для пожертв, а на ній – фото Андрія. Жінка розплакалася, коли дізналася, що є стільки друзів, знайомих і незнайомих людей, які готові прийти на допомогу в скрутну хвилину. По всьому Луцьку друзі Андрія збирали гроші на його лікування. Ці кошти для сім’ї тоді були як повітря і вода.

Після двох років лежачого життя хлопець почав працювати. Вирішив, що робитиме мило і продаватиме його, а виручені гроші підуть йому на реабілітацію. Оскільки Андрій не може це робити сам, то йому в усьому допомагає Світлана. Хлопець вигадує дизайн, а мильну основу замовляє в інтернеті. Аби мило вийшло запашне, Андрій додає до нього різноманітні олійки та гліцерин.



– Якось син сказав, що більше ні у кого грошей не братиме, – каже Світлана. – Запевнив, що ми будемо їх заробляти. Мовляв, є багато людей, які постраждали на війні й більше не можуть працювати, а ми можемо. Фактично син мене змусив робити те мило. А тепер я отримую від цього силу-силенну задоволення.

– На відновлення йде багато грошей, – каже хлопець. – Крім цього, сидіти і нічого не робити – важко на голову. Та й бачив, як мамі нелегко біля мене. Якось мені спала на думку ідея робити мило. Воно почало продаватися. З’явився азарт. Старався вигадувати щось нове, аби люди хотіли його купувати. Мило якісне, адже використовуємо тільки натуральні інгредієнти. На компонентах не економимо. Нещодавно почали робити рідке та чоловіче мило. Є фруктова, квіткова, декоративна та дитяча серії. Також робимо свічки і скраби для тіла.



Світлана зізнається, що першого разу їй мило не вдалося. Крім того, миловаріння потребує багато часу, і якби не син, то вона, мабуть, закинула б цю справу.

– Завжди легше давати, ніж брати. Дуже важко було приймати чужі гроші. Не хотілося просити, але від кожної гривні тоді залежало життя Андрія. Він вміє ненав’язливо переконати, – запевняє Світлана. – Якось сказав, що не таке вже й погане те мило у мене вийшло. І що ця перша партія буде для мене. А на продаж ми зробимо іншу. Виявилося, що ми додали туди багато олії, це мило швидко змилювалося й ніби вкривалося інеєм. Тепер навчилися робити усе як слід. Робимо це не заради грошей, хоч вони нам і потрібні, а тому, що нам це подобається. Вкладаємо у це душу.
Збувають мило в інтернет-магазині. Його купують не лише для себе, а й на подарунки, найбільше – перед святами. Цікаво, що на Волині купують мало, більше замовляють із Києва, Львова та Івано-Франківська. А якось було чималеньке замовлення з Польщі та США.

Світлана проводжає мене на вулицю. Киває на сина. Жартує, що коли повернеться, то хоче, щоб Андрій кудись помчав самотужки. Не на візку. Ногами.




– Добре, що ви прийшли, – усміхається. – До сина приходять тільки найближчі друзі. Андрій не хоче, щоб його шкодували. Хоче, щоб до нього ставилися як до здорової людини.

Фото мила можна переглянути у Facebook-спільноті.

^{Текст: Лілія БОНДАР}