Хвилинка слави: луцька візажистка, яка руйнує міфи про блондинок у соцмережах

12 Серпня 2017
Текст та фото: Софія ГУДИЧ

Інстаграм, косметика та мрії про справжнє кохання і серйозну справу: лучанка Аня руйнує міфи про недалекість блондинок у соцмережах.

«Хвилинка слави», яку ви читатимете далі, – однозначно найвеселіша серед усіх.

Вісімнадцятирічна Анна Самчук, яку ми зустріли в одному із луцьких кафе, готова на жертви заради друзів, а ще може пожертвувати першою парою в університеті заради ідеального макіяжу. Постійно усміхнена, готова жартувати. Увесь студентський бюджет у дівчини йде на неї саму, хоча розподіляти власні гроші вона все ж дуже хоче навчитися.

Вам цікаво, що в голові та навіть у сумці цієї синьоокої красуні?



– Розкажи про себе, хто ти і чим живеш?

– Я студентка другого курсу, живу візажем, гримом.

– Гримуєш людей чи гримуєшся сама?

– Гримуюся сама і людей (сміється).

– Що ти відчуваєш, коли створюєш макіяж для іншої людини? Ти цю людину змінюєш?

– Звичайно, змінюю. Я вважаю, що правильний макіяж прикрашає. В якійсь мірі, макіяж робить людину кращою Якщо ти намажешся оранжевим тональним кремом і зробиш чорні через міру широкі брови, то навряд таке зробить тебе кращою.



– Скільки часу на мейк-ап йде в тебе?

– Нуу… година. Якщо вечірній – то дві години, якщо ж денний – встигаю за одну. Щоправда, я не кожен день фарбуюся.

– Встигаєш на пари?

– Не завжди, але викладачі, думаю, звикли (посміхається).

– Ти розповіла про себе. Студентка, другокурсниця, захоплюєшся макіяжем. А чи є в тебе інакші сторони? Наприклад, які дивні звички?

– Я запеклий перфекціоніст. Якщо я бачу, що маленька деталь моєї роботи, що б це не було, мене не влаштовує, то буду починати знову й знову, поки не досягну бажаного результату. А ще я чомусь збираю блокноти. Ну тобто, вони мені не потрібні, я в них майже нічого не записую, вдома купа нових чистих записників, але я не можу не купити новий, коли він справді гарний. Люблю стильну канцелярію, зошити. А ще обожнюю милі шкарпетки.



– Які маленькі дрібниці в житті приносять тобі радість?

– Люблю нічне місто, зорі, дорогу, захід і схід сонця. Я не маю улюблених місць у Луцьку, але мені добре там, де зі мною друзі. Коли їм треба підтримка, я готова їхати до них хоч о другій годині ночі в піжамі.

– А як коханий реагує на те, що ти всю себе готова пожертвувати для дружби?

– Я ще не знайшла того, з ким я готова почати стосунки.

– Як думаєш, чому?

– Можливо, я ставлю надто високі критерії. Я зрівнюю свого майбутнього хлопця з своїм татом. Розумію, що однакових людей не буває, всі характери різні, але я не можу позбутися цього. В моєму розумінні хлопець найперше повинен мати почуття гумору. Ні, він не анекдоти має розповідати. Просто мені має бути з ним легко і весело. Відповідальність відіграє велику роль, зараз мало хто може ручатися за власні вчинки та слова. Хочу відчувати себе захищеною.



– А зовнішність для тебе важлива?

– Раніше це було найперше, але з часом я зрозуміла, що це не головне, адже зустрічала і красунчиків, з якими не мала навіть про що розмовляти.

– Як сучасна дівчина, ти активно ведеш акаунти в соцмережах?

– Зараз найактивніше веду інстаграм. Викладаю пости майже щодня, вже є своя аудиторія. Тут знайомлюся і спілкуюся, а ще шукаю натхнення в інших акаунтах із стильними фото. Коли не можу заснути, то записую сторіс або ж веду прямі трансляції.



– Чи не бувало курйозів від такої публічності?

– Був. (сміється). Одного разу вела трансляцію з посиденьок із подругами в квартирі одної з них. Подруга ж прибрехала своєму хлопцеві, що лягає спати. І ось доленосний момент. Він стає глядачем мого прямого ефіру. Я за секунду помічаю за спиною пляшку сувенірного карпатського вина і починаю шукати новий ракурс, подруга в цей час ховає цей подарунок з її подорожі. Сподіваємося, що не побачив і повертаємося в той самий ракурс, але було запізно. Врешті-решт у них таки не склеїлося.

– А в сумці ти цікавих сувенірів не припасла? Покажи, що носиш із собою?

– Нічого особливого, стандартна жіноча сумка. Маю мінімум косметики, щоб поправити макіяж, ключі, серветки, документи і якась реклама. Не знаю, звідки вона тут взялася (посміхається).




– Що б тобі хотілося розказати людям, котрих бачиш щодня на вулиці?

– Хай виходять частіше на вулицю, лишають вдома телефони. Щоб люди не боялися думки інших, були вільними. Хочеться, щоб люди були більш розкутими, не думали про кожен рух. Будьте самі собою і не бійтеся того, що подумають інші.






0
Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter