BLOG: як волинська журналістка провела «БУРемну» відпустку в Маріуполі

21 Серпня 2016
Текст: Оксана ФЕДОРУК
Фото: автора та учасників волонтерського табору «Будуємо Україну разом»


Літо, море, відпустка... Мабуть, чуючи ці слова, в голові одразу вимальовується картина безтурботного відпочинку. Проте лежання на пляжі – цікавий варіант не для всіх. Я давно виношувала ідею чкурнути влітку на якийсь цікавий волонтерський проект, щоб поєднати приємне з корисним. І коли дізналася, що волонтерський табір «Будуємо Україну разом» буде проходити у Маріуполі, була впевнена – це воно! Давно слідкувала за цією ініціативою «Львівської освітньої фундації», тож вирішила не втрачати такої нагоди і подала заявку.

ЧИТАТИ ДЕТАЛЬНІШЕ: Лонгрід: ЯК УКРАЇНСЬКА МОЛОДЬ ВІДБУДОВУЄ КРАЇНУ, АБО «БУРЕМНА» ВІДПУСТКА У МАРІУПОЛІ

«Будуємо Україну разом» – це всеукраїнський волонтерський табір, метою якого є допомагати українцям, які потрапили в скруту і не можуть самостійно вирішити свої проблеми.

Все почалося з липня 2014 року, коли кілька активістів благодійної організації «Львівська освітня фундація» поїхали в Краматорськ через два тижні після його звільнення.

«Ми хотіли подивитися взагалі, яка ситуація в Краматорську. Побачили, що деякі будинки та цілі райони були поруйновані, і вирішили, що ми маємо щось зробити у цьому місті, бо йде зима, а люди до неї не були готові. Тому організували табір, на який приїхали перші тридцять волонтерів. За місяць вони відновили 22 квартири і два будинки – поставили там вікна, зробили мінімальний внутрішній ремонт», - розповідає один із координаторів «БУРу», львів'янин Андрій Левицький.

[caption]
«Відновлюємо стіни помешкань – руйнуємо стіни між людьми», - саме під таким гаслом пройшов перший відбудовчий табір на Донбасі восени 2014 року[/caption]

Проект «Будуємо Україну разом» почав розвиватися. Окрім відбудови будинків, молоді ентузіасти посприяли створенню на східній Україні двох молодіжних платформ – «Вільної Хати» у Краматорську та «Теплиці» у Слов'янську. Це неформальні простори для громадських ініціатив, творчості та саморозвитку молоді.

Після того «БУР» відбувся і на західній Україні. Тепер уже молодь із Краматорська приїхала до Львова, відбудовувати квартиру, в якій сталась пожежа. Наступного року табір зробили знову на Східній Україні – в Краматорську, Слов'янську і Семенівці. Там хлопці і дівчата будували стіни, перекривали дах, вставляли вікна. За кожним об'єктом завжди закріплюють і професійних майстрів, які контролюють увесь процес.

Кошти на потрібні для будівництва матеріали збирали всією Україною – на онлайн-платформі «Спільнокошт» цю ідею фінансово міг підтримати кожен. Так у 2015 році вдалося назбирати 40 тисяч гривень, а у 2016 році – вже 60 тисяч. Також, «БУР» співпрацює із Українською ініціативою зміцнення громадської довіри (UCBI), що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та Національним фондом розвитку демократії (NED). Допомагає проекту і місцевий бізнес.

[caption]
У 2016 «БУР» охопив уже 10 міст у Луганській, Донецькій, Запорізькій, Дніпропетровській та Львівській областях, де до роботи волонтерів долучаються і місцеві жителі[/caption]

«Ми відвідали ще взимку всі міста, в яких планували провести табір. Знайомилися там із місцевим громадським сектором, владою, бізнесом, соціальними службами. Власне, вони і дали нам списки, за якими ми їздили, дивилися всі квартири, будинки, радилися, що ми там можемо зробити, і тоді визначили сім'ї, яким найбільше потрібна допомога», - розповів Андрій Левицький.

Зазвичай «БУР» обирає соціальний напрямок – допомагають в першу чергу багатодітним, малозабезпеченим сім'ям, людям з особливими потребами. У Маріуполі вирішили зробити акцент переважно на родинах та домівках учасників АТО.

«Тут війна за 25 км, і ми бачили, що хлопцям, які повернулися з війни, потрібна допомога», - кажуть організатори волонтерського табору в Маріуполі.

Однією із сімей, котрим допомагали «БУРівці» в Маріуполі, була родина Назаренків.

Андрій Назаренко – один із тих, хто першим загинув в АТО, захищаючи Маріуполь. Про цю сім'ю знають не лише у місті, а й у всій Україні. У загиблого бійця залишилася мама і сестра, яким непросто давати лад у господарстві без міцного чоловічого плеча. У їхньому будинку волонтери повністю замінили електропроводку.

[caption]
Мама Андрія Назаренка[/caption]

Багатодітній родині іншого бійця АТО допомогли зробити в будинку новий дах.

«У Сергія надзичайно світла і життєрадісна дружина, троє прекрасних діток і золоті руки. Але сім'я живе на болоті у санітарній зоні Маріуполя, де він смороду заводів паморочиться у голові. Сергій воював за Україну в АТО, незважаючи на те, що сім'ї було важко без батька і господаря. Він не покладаючи рук працював з нашими волонтерами, щоб його домівка мала нову покрівлю, а всередині більше не було вологи. І нам це вдалося!», - діляться враженнями волонтери на своїй сторінці у Facebook.





У Маріуполі ми жили в центрі дитячої реабілітації «Республіка «Пілігрим». Це найбільший заклад такого типу в Україні, де знаходять себе та свій дім діти найскладнішої соціальної категорії, діти вулиці, які мали проблеми з наркоманією чи алкоголізмом. Діти разом із засновником центру Геннадієм Мохненком, який сам є прийомним батьком понад 30 дітей і підлітків, якраз вирушили у велопробіг «Світ без сиріт» країнами Європи, тож «БУРчики» два тижні жили у «Пілігримі» та допомагали робити тут ремонт.

Працювали волонтери і в селі Червоне, поблизу Маріуполя, де «Пілігрим» будує дитячі сімейні будинки, в яких проживатимуть прийомні батьки з дітьми. Хлопці допомагали зводити будинок капелану Альберту Хом'яку, який після смерті дружини став батьком для восьми всиновлених дітей.





Мені ж дісталася доволі специфічна і творча робота – стріт-арт. Ми вирішили прикрасити віршами та малюнками стіни Маріуполя.

Спочатку на стіні Шахматного клубу «ожив» вірш Василя Стуса «Як страшно відкриватися добру». Було цікаво, якою буде реакція перехожих. Ми передбачали, що вона буде неоднозначною. «А почєму не па рускі?», «А пачєму Стус?», «А зачєм ви ето дєлаєтє, вам нєчєва дєлать?» - такі питання можна було почути найчастіше від представників старшого покоління. Багато хто не знав, хто такий Стус, і що доля його пов'язана з Донеччиною. Проте якоїсь особливої агресії не відчувалось, скоріше нерозуміння. Ми намагались пояснювати та говорити з людьми. Не завжди виходило, але ми старались.



Але на противагу цьому радували маріупольці, які підходили і підтримували, розмовляли з нами українською (ну або намагалися нею розмовляти), які фотографували і навіть допомагали або пригощали водою чи фруктами. І мене не покидало відчуття, що ми робимо дійсно щось хороше для цих людей і що їм потрібна наша підтримка. Так, їм потрібна наша підтримка і допомога, як би це можливо дивно чи пафосно не звучало. На жаль, такої підтримки не відчули українці в Донецьку чи в Луганську. Але в нас є шанс не повторити помилок.

А стіну міської бібліотеки ім. В.Г. Короленка, яка потерпала від рук місцевих вандалів, прикрасив чудовий вірш Василя Симоненка «Ти знаєш, що ти – людина?».




«Велика подяка за це волонтерам всеукраїнського волонтерського табору «Будуємо Україну разом». Не звертаючи уваги на спеку, працюючи з ранку до вечора дівчата показали яскравий приклад маріупольцям, що людина – велике створіння і кожна повинна встигнути зробити хоча б одну велику справу за своє життя. Приємно, що за час роботи волонтерів підходили і пропонували допомогу маріупольці», - написала на своїй сторінці у Facebook працівниця бібліотеки Яна Савіна.

Тут же з'вилися і уривки з поезій Ліни Костенко, Сергія Жадана.







Також відновили патріотичний малюнок, який колись подарували місту «азовці». А біля нього з'явилися слова із пісні «Люди» гурту «Бумбокс»: «Люди ми тільки тоді, як дуже сильно любимо, тільки тоді, коли любимо ми, можемо зватись людьми». І мова тут не лише про кохання, адже любити можна свою країну, своє місто, одне одного, кожен може вкласти у цей вислів свій зміст.






Найчастіше ми обирали такі рядки, де йшлося про якісь загальнолюдські речі та цінності, про те, що було б близьке кожному, незалежно від того, хто якою мовою розмовляє. Мені здається, це прекрасний спосіб популяризувати українську мову у російськомовному середовищі.

До слова, у соцмережах фото наших робіт розійшлися «на ура».




Найскладніше завдання дісталося дівчатам, які взялися малювати мурал на стіні багатоповерхівки, площею майже в 100 метрів квадратних. Вони створювали цей шедевр для жителів Маріуполя на висоті більше 20 метрів.

Тепер тут красується гордий, чубатий козак, якого видно з траси Одеса - Ростов-на-Дону.





Табір у Маріуполі тривав два тижні, дві зміни, за які тут встигли побувати більше 60 людей різного віку з усієї України, а також з-за кордону – Польщі, Угорщини, і що найцікавіше – з Росії. Москвичка Олена Лєвіна дізналася про проект з інтернету. Маріуполь – уже четверте місто на її волонтерському рахунку. Перед цим вона також була у Сватовому, Сєвєродонецьку і Павлограді.

«Я чувствую на себе ответственность за действия власти моего государства, и этот проект дал мне шанс как-то лично помочь и немножко попытаться снизить ущерб, который нанесла наша страна Украине. Я люблю Украину, очень здесь нравиться. Меня поразило, что украинцы – очень душевные люди. Конечно, первая реакция: «Как, ты из России?». «Что ты тут делаешь?», - спрашивают из некоторым недоверием, но потом очень сближает совместный труд. И все очень хорошо ко мне относились. «БУР» – очень вдохновляющая, очень полезная вещь, как зерно, которое кидают в почву, и оно должно прорости и дать ростки», - розмірковує дівчина.

Люди, яким допомагають волонтери «БУРу », завжди дивуються, не вірять до останнього, що до них приїдуть. У перший день у них завжди шок, як це може бути реально – їм приїхали допомагати люди з усієї України, до того ж абсолютно безкоштовно. Але вони бачать кінцевий результат тієї роботи, бачать, що роблять її добре, бо інколи бажання допомогти людям, які того потребують, може мотивувати краще, ніж будь-яка оплата.

Є така когорта людей, які дбають трошки про більше, ніж лише власні інтереси, які хочуть щось зробити не лише для себе і прагнуть хоч трохи, але змінити цей світ, і вони не шкодують на це свого часу, сил і здоров'я. Саме на таких людях цей світ і тримається. А Україна зараз – тим більше. Бо, як казав Кузьма, можна опустити руки, нити, що немає грошей, а можна засукати рукави і вже сьогодні починати будувати своє майбутнє, будувати свою країну... Будувати Україну разом!


ПІСЛЯМОВА

Ось така незвичайна вийшла відпустка. Зізнаюся, після неї хотілося одразу сходити на ще одну, бо додому, після майже 30 годин в дорозі, я повернулася ледь жива. Але після сну і відпочинку тебе просто переповнюють емоції і відчуття.

Бо така робота приносить моральне задоволення. Бо окрім роботи був іще відпочинок, було море, було море емоцій і вражень, були екскурсії і знайомство з новим містом, була інша Україна, яка не менш цікава і красива, були люди з різних куточків країни та навіть світу, які допомогли мені зруйнувати купу стереотипів. І було відчуття, що я обов'язково сюди повернусь. Але це вже зовсім інша історія...
















0

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter