Жінка-керівниця: Директорка Луцького міського зоопарку Людмила Денисенко

Текст: Ольга МАГАС

Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ

Прийшовши на інтерв’ю, нам довелось попобігати по території зоопарку, щоб знайти Людмилу Денисенко. Директорка, як турботлива мама, постійно перебувала в русі, щось перевіряла, підходила ледь не до кожної тваринки: того за вухом почухає, тому їжі підкине, з тим поговорить. Але найбільше нас вразила ворона! Про неї розповімо трошки пізніше, а поки підключаємо вас до розмови з людиною, яка зробила те, в що не вірив практично ніхто – підняла з руїн величезний об’єкт і змусила всю країну потоваришувати з луцькими тваринами!

– З чого розпочався Ваш кар’єрний ріст у своїй професії? Які посади привели Вас до вищої щаблини?

– Я почала з посади зоотехніка тут, в зоопарку. Після року роботи, пішла в декрет, потім повернулася. До слова, під час перебування в декреті сталася дуже цікава подія: коли взимку гуляла в парку з коляскою, на центральній алеї побачила лисицю, яка гуляла. Це виявилось те лисеня, яке я колись принесла у зоопарк, воно почуло мій голос, зупинилось. Я до нього якось підповзла, взяла на руки. Коляску штовхаю однією рукою, на другій руці лисиця сидить, йду в зоопарк. Приходжу, а годувальники ходять з сачками, ловлять втікача. То мені казали, що він настільки мене любив і пам’ятав голос, що далеко відійшов від зоопарку, по суті пройшов парк уже, і все ж таки повернувся. Але він видно такий був втікач, що потім таки втік десь. Але я його пам’ятатиму все життя.

В мене, до речі, в дитинстві була іграшка-лисичка, і я собі уявляла, що гуляю з нею. Так що мрії здійснюються, треба тільки чітко уявляти, що ти хочеш.

– Виходить, зоопарк був першою Вашою роботою?

– І єдиною до цього часу (сміється, – авт.). У мене був важкий період, коли я йшла з зоопарку на рік. Я бачила, в якому зоопарк стані й розуміла, що нічого не можу зробити, тож просто не витримала і пішла. Ви не повірите, але я протягом року навіть не ходила в цій стороні. Гуляла тільки по центральній алеї. Живучи в місті, в центрі я тут навіть не була. Коли ж почалися скандали, пов’язані з зоопарком, тварини вмирали, тоді вже самі працівники підійшли до директора і сказали, щоб повертали Люду.

– Я пригадую ті ситуації. Здається, великі тварини повмирали?

– Так, верблюд помер, потім левенята були замерзлі. Тоді працівники дійсно прийшли до директора і сказали: «Вертайте Люду, бо тут у вас нічого не буде». Правда, до його честі, він пересилив себе перепросив, щоб я повернулася.

З огляду на той стан, в якому раніше був наш зоопарк, то нас навіть українські колеги не знали. Єдиний зоопарк, який про нас знав, то був Рівненський, тому що близько знаходиться. А треба відзначити, що не кожна область має свій зоопарк. Львівська область не має, наприклад. Є в селі Меденичі приватний звіринець, теж гарний з розкішною колекцією тварин, який із нами товаришують. І було приємно, що на відкриття оновленого нашого зоопарку до Луцька таки приїхали директори всіх українських зоопарків і з того почалася тісна співпраця і з миколаївським , і з харківським, і з одеським, з якого до нас приїхали пелікани.

Тобто наш зоопарк вже знають, він стає відомим і в мене зараз є мрія, взяти участь у програмах відтворення тваринного світу. Тому я думаю, що ми на правильному шляху.

Проходимо повз справжнього барвистого дива – кольорової корови. Людмила Денисенко зізнається, що в цю красуню-лавку закохалася вже давно, але її ціна раніше була не дуже прийнятною для бюджету зоопарку. Але так сталося, що саме на неї виробники зробили акцію і вартість значно зменшилась. Тому корівка переїхала на нове місце й тепер слугує і місцем для перепочинку, і оригінальною фотозоною.

– Першу заробітну плату на що потратили?

– Купила шкіряні рукавиці (сміється, – авт.). Це все, на що мені її вистачило. Зарплата була 112 гривень, а рукавиці щось 110 гривень коштували в ЦУМі на другому поверсі.

– До слова, сьогодні дуже активно поширюється рух проти одягу з хутра та шкіри. Чи Ви його підтримуєте?

– Зараз я вже однозначно і стовідсотково не куплю собі нові речі, які будуть з хутра чи шкіри. Але в молодості батьки хотіли зробити приємність і вони робили такі подарунки. Поки що ці речі висять в шафі, а нового такого я не купую.

– Вам, як керівниці, важко звільнити людину?

– Ні.

– А за що звільняєте? Що вважаєте неприпустимим у роботі?

– Пияцтво і нехтування роботою. Я ж починала з посади зоотехніка, тож коли прийшла вже на посаду директора, люди знали, як зі мною працювати, а я знала, як з ними працювати. І тому половина колективу звільнилася. Звільнилися ті, які не хотіли працювати. Вони знали, що я не дозволяю сидіти, тому що зоопарк – це є постійна робота. Там вода перелилася, тут десь треба підгребсти, там будиночок падає, там треба їжу замінити, там тарілку помити... Ми вже сміялися, що, якби нам дали крокомір, то в день він показував би, мабуть, тисячі кілометрів. Стільки тут треба кіл пробігти!

Але працівники знають, що я справедлива. Якщо працює, то я ціную цю людину. І слава Богу, що є у нас люди, які працюють зі мною з 2012 року, які прийшли в час становлення зоопарку, пережили реконструкцію, а це був складний період. Реконструкція відбувалася при працюючому зоопарку, це не був будівельний майданчик, який можна було огородити і рити котловани та будувати. Це були живі тварини, і їхній режим дня не повинен був змінюватися, мало бути харчування, вакцинація, переведення на зимовий період чи літній. Всі працівники були на роботі і я думаю, що ми успішно справилися з цим, тому що під час реконструкції, яка тривала рік, зоопарк був зачинений лише на два тижні. Весь інший час ми мали можливість працювати, заробляти, вдосконалюватися. Після реконструкції зоопарку були створені нові робочі місця, з’явилися нові відділи, такі, як відділ по озелененню, які себе абсолютно виправдовують. Тому я думаю, що працювати можна.

У нас дуже цікавий колектив. В мене є люди, яким 60 років, і є люди, яким 18 років. Я дуже рада, що ми всі спрацювалися. У нас є традиція наприкінці кожного року підводити підсумки. Щороку я дякую колективу, за те, як ми пережили цей рік, але завжди особисто, як керівник, ставлю вищу планку, ніж та, що є. Тому що ми є обличчям міста. Ми – туристичний об’єкт міста. Я завжди повторюю, що якщо ми, лучани, не будемо любити наш зоопарк, то його ніхто не полюбить.

Коли я прийшла, в зоопарку була погана слава, були тисячні борги, коли сума в 360 гривень, яку треба було заплатити за м’ясо, могла рівнятися місячному виторгу, і ми не знали де її взяти. А самі уявляєте, що за такі кошти того м’яса могло вистачити лише на тиждень. І я пам’ятаю, скільки боролася з думкою, що в зоопарку нема на що дивитися, і доказувала кожному протилежне. От зараз, впевнена, так вже не говорять.

По всій території дійсно видні старання професіоналів. Алейки прибрані та оздоблені квітами, для діток розміщені цікаві гойдалки, і, гуляючи, можна навіть потрапити на Дерево мрій, на гілках якого висять папірці з загаданими бажаннями. Переконані, що в такій позитивній атмосфері любові й турботи деревце дійсно може набрати магічних властивостей і виконувати бажання.

–Що обов’язково має бути у Вас на робочому столі?

–Календар і щоденник.

–Робочий день з якої години починається?

–З 9.00. Цікаво, що я сама собі зробила неділю робочим днем. І п'ятий рік поспіль я собі зробила робочим днем 1 січня. Відвідувачі починають приходити з обіду, з години другої, якщо гарна погода. Але розпорядок дня тварини не мусить змінюватися, тому всі розуміють, що 1 січня теж має бути повноцінним робочим днем. Тварини ж не знають, що таке «державне свято» (сміється, – авт.).

Так само субота й неділя. Раніше був такий уклад в зоопарку, що п'ять днів роблять, а субота й неділя – дні взагалі без керівництва і без адміністрації. І мене це завжди дивувало, тому що вихідні – найскладніші, адже приходить найбільше відвідувачів, відповідно, можуть виникати різні питання. Тому ми зробили чергування. Суботу я, правда, віддала ветлікарю, вона чергує, а неділю по старшенству забрала собі (сміється, – авт.).

Проходимо повз ставочка, де живуть черепахи. Виявляється, їх тут майже два десятки. Більшу частину принесли лучани, які купували додому маленьку черепашку, не розрахувавши, що з часом вона перестає вміщатися у акваріум, адже росте не на жарт. Тож з квартир тварини успішно переїжджають до більш природніх умов.

– Що має вміти і знати людина, яка прийшла працювати в зоопарк?

– У нас першим критерієм стоїть любов до тварин. Я не дивлюсь на освіту. От в нас проходять практику студенти біологічного факультету. І коли вони прийшли, і цю практику проводила я, то запитала в них: «Для чого ви вчитеся 5 років, якщо у мене в зоопарку немає жодного працівника з біологічною освітою?» (сміється, – авт.). Після того, видно, одного хлопчика я десь розворушила, він перевівся на «інплан» і прийшов до нас працювати з хижаками.

Тварини ж є такими індикаторами, що вони вас розкушують на раз. І ви не зможете просто грати роль чи автоматично ходити на роботу, не люблячи її. Треба, щоб тварини не боялися вас, знали вас. З ними треба говорити, вони мають імена, мають здатність думати, мислити, не повинні бачити в вас небезпеку. Адже якщо, не дай Бог, вони захворіють, ви повинні мати вільний доступ. Тому, коли у нас в 2012-му році був випадок, що вийшла ведмедиця за допомогою «добрих» людей і гуляла 40 хвилин по зоопарку, то її вдалося заманити у вольєр лише тим працівникам, які працювали з нею, вірили їй. І ми без рушниці, без снодійного завели цього ведмедя назад. Після цього я кажу, що контакт «тварина-наглядач» має бути постійним. Тут навіть і озеленювачі, і прибиральники території теж постійно звертають увагу на тварин, тому що тварина може злякатися, може пошкодитися.

– Зізнайтеся, хто є Вашим улюбленцем?

– Ну, є багато, насправді, але перша – це левиця Даша, тому що вона, напевно, після лисеняти була другою тваринкою, з якою я мала тісний контакт, до якої заходила всередину, поки вона у вісім місяців не почала полювати на мене.

– Ви не боїтеся заходити до тварин?

– Я вам скажу так, що до тварин не можна розвивати панібратства. Треба мати повагу. Я завжди теж всіх вчу, що навіть якщо ви контактуєте з мешканцями зоопарку, це не є приручені тварини. Будь-яка тварина, яка має зуби, може бути небезпечною. Її може щось вкусити в цей момент, а ваша рука буде близько, і тварина може переключитися на вас. Тому треба завжди дружити на витягнутій руці.

В розмові підходимо до куточка з левами. Людмила заводить нас до вольєрів, в одному з яких якраз розгулює Даша. Директорка підходить до левиці, починає говорити з нею і величезна кішка починає… голосно муркати! В захваті спостерігаємо, як левиця треться об стіну вольєра біля Людмили. В упевненому голосі директорки чутно нотки ніжності та доброти. Кицька підкорена, а ми під враженнями виходимо на вулицю.

Прямо перед куточком з великими хижаками стоїть скульптура лева з сімейством. Людмила Денисенко розповідає, що, насправді, це – не просто окраса території. Скульптура зроблена в найменших деталях і в натуральну величину для того, аби відвідувачі з вадами зору могли навпомацки уявити, як виглядає звір вживу. Подібних елементів на території зоопарку має стояти декілька.

– З відвідувачами виникають проблеми? Пригадайте випадки найнеадекватніших гостей?

– Був випадок: хліб і лемури. Це якась нав’язлива ідея у наших людей – нагодувати всіх хлібом. Є табличка інформаційна, де написано чітко, що тварина помре. Не написано, що «Я захворію і мене будуть лікувати». Описаний чіткий кінцевий результат. Є зорова табличка, що «не суньте руку буде кров текти», бо в нас кусаються тварини. Їх не можна передбачити. Може, ви просто не сподобались тварині, адже в них так само є свій настрій. Люди все одно ігнорують ці правила. Хоча, я вам скажу, що за допомогою волонтерів цих випадків стало менше.

Був випадок коли не зовсім твереза бабуся згубила дітей на території зоопарку. Ну це до абсурду просто доходить! І кидання ведмедям через чотирьохметровий паркан хліба, яблук…

– У Вас такий графік, що, по суті, Ви живете на роботі. Як вдома це сприймають? Не кажуть: «Мамо, то ж неділя, спечи млинців!».

– Вони просто іншу маму не пам’ятають. Може, думають, що всі мами такі (сміється, – авт.). Мені поталанило, бо в мене діти вже дорослі, вже їм маму не так і треба. А декрет все таки я свідомо відбула з ними. От я в дитинстві мріяла побувати в закуліссі зоопарку, побувати в тих вольєрах, мати можливість доторкнутися до тварин, поспілкуватися, погладити їх. Мої ж діти це все мають і вони теж дуже люблять тварин. У нас є тварини вдома, і я на сто відсотків упевнена, що мої хлопці ніколи не замахнуться ні на пташку, ні на звіра, не поранять і не будуть з рогаткою бігати за горобцями.

Підходимо до клітки з великими та розкішними ара. Керівниця зоопарку кличе птахів, підкидаючи їм горішки. Один папуга ліниво виходить з хатинки і навіть щось курличе у відповідь Людмилі…

І тут, крокуючи далі, бачимо ворону. Точніше, чуємо її гучні крики. Виявляється, таким чином ця пташина обурюється з того, що Людмила пройшла повз, не приділивши їй уваги. Ворона аж до прутів клітки притислася, дивлячись на директорку і каркаючи без упину. Робила це допоки жінка не повернулась, не підійшла до куточка з крикухою та не дала їй жменьку якоїсь пташиної смакоти.

– Вам часто підкидають тварин?

– Дуже часто. І в коробках, і через паркан, і під касу. Ми це не афішуємо, але шукаємо нових господарів. Працівники, зазвичай, вимивають, вичісують «підкидьків». Якщо не вдається їх прилаштувати, тваринки лишаються у нас. Ми їх стерилізуємо теж за власний кошт. Вісімнадцять собак в нас було підкинутих. А в мене така риса, що якщо вони у нас поживуть, я вже не можу нікуди їх віддати. От, наприклад, були підкинули собаку під паркан. Я собі сказала, що все, навіть не дивлюся на неї, їсти дам і хай іде. А вона така якась віддана, настільки чекала ту машину, яка її викинула, що з місця не сходила. Це був листопад, рання зима почалась, кучугури снігу насипало, а собачка лежить там і лежить. Кажу: «Хлопці, йдіть поставте їй хоч будку». Вона ж, як подяку, вирішила нам привести ще п’ять цуценят тут під паркан. Кажу знов, що нічого не хочу бачити, цуценят годують і все. Почалася відлига, та й думаю, що зараз ті цуценята потонуть. Ну і де та собака зараз? У нас! З п’яти цуценят віддали четверо, одна дівчинка теж лишилась у нас. Вже у всіх працівників та знайомих наших є підкинуті тварини (сміється, – авт.). Нам навіть кроликів хворих підкидали.

– Якими рисами має володіти успішний керівник?

– Мабуть, треба дуже любити свою роботу. Якщо буде любов, то й в роботі все буде добре!

^***

^{Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].}