«Раби не творять. Творчість – це пріоритет вільних людей», – художниця та арт-терапевт Тетяна Мялковська

^{Текст: Оксана ФЕДОРУК}

^{Фото: Макс ТАРКІВСЬКИЙ}

^{Настрій: ресторан грузинської кухні «СУЛІ ГУЛІ» (вул.Набережна 2)}

14 жовтня своє професійне свято відзначають усі художники. Якщо говорити про луцьких митців, то однією з перших на думку спадає саме Тетяна Мялковська – художниця, майстриня, арт-терапевт, засновниця арт-студії «П’ятерня». Вона не лише малює сама, а й натхненно навчає цьому дітей і дорослих. А ще за допомогою мистецтва вона вчить лікувати душу, прислухатися і любити себе.

Вперше на арт-терапії Тетяни Мялковської я побувала під час фестивалю арт-терапії «Арт-практік», який нещодавно відбувся у Луцьку.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: У ЛУЦЬКУ ВПЕРШЕ ПРОЙШОВ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ФЕСТИВАЛЬ АРТ-ТЕРАПІЇ

В аудиторії лунала релаксуюча музика, жінки різного віку старанно вимальовували щось своє на папері, а Тетяна спокійним голосом розповідала: «Раби не творять. Творчість – це пріоритет вільних людей». І від цього по тілу йшли мурашки…

Тож саме з нею - наша сьогоднішня «Кавова розмова».

– Традиційне перше питання нашої «Кавової розмови»: що більше полюбляєте – каву чи чай?

– Як і всі художники, я люблю каву. Різну. І дуже гарно варю її сама.

– Маєте якийсь особливий рецепт?

– Варю каву в джезві. Під настрій – з корицею або з кардамоном, з бадьяном чи ще якимись приправами.

Найбільше люблю або еспресо, або каву в джезві – дрібного або середнього помолу арабіку, світлого чи середнього вижару. Робусти не люблю.

– Де в Луцьку, на Вашу думку, найсмачніша кава?

– У мене вдома (посміхається).

– Як зазвичай починається Ваш день?

– Я прокидаюся під муркотіння кота, який мене будить лапкою, мовляв, вставай і давай вже мені їсти. А так то я би спала до обіду. Як богемна жінка, я – абсолютна сова. Звечора мене не вкладеш, а зранку я сплю дуже довго.

Потім варю каву, переглядаю новини в інтернеті чи заходжу на фейсбук.

– Звідки у Вас любов до мистецтва?

– Це вроджена схильність відчувати тонко, бачити гарне і прикрашати все, до чого доторкаюсь. Це було ще з дитинства.

Взагалі бажання уструктуризовувати свій простір і прикрашати його – це потреба будь-якої людини. А як воно розвинеться – це вже у кожного індивідуально.

– Це більше праця чи талант?

– Це більше стан душі. Якщо душа за своєю суттю є чиста, гармонійна, вона має неабияку потребу в красі, гармонії, мистецтві, відповідно все, що вона створює, робить прекрасно.

Людина може звучати, ніби закінчила консерваторію, а насправді ніде не вчилася. Чи може накривати навіть на стіл, як найкращий кулінар. Адже це теж мистецтво.

Це стан душі, гармонія і здоров’я. Якщо тіло не має блоків чи емоційних комплексів, болю – то це просто ідеальний інструмент для того, щоб створювати навколо себе ідеальний простір, красу і мистецтво.

– У Вас бували такі моменти, що не хотілося малювати?

– Так, звичайно. Коли я пригнічена, в депресії, засмучена чи ображена і не можу з цим ніяк собі подіяти – радше не буду малювати. Натомість буду робити якісь підготовчі моменти – зачищати дошки, натягувати тканину, замішувати фарби чи глину. Це свого роду арт-терапія. Земля, глина, вона витягує смуток, роздратованість.

І коли після цього починаю малювати – то перебуваю уже в зовсім іншому стані, чистішому, теплішому. Ніби свого роду спа-процедуру прийняла, скупалася, як Афродита, і вийшла абсолютно новою.

Коли я раніше не вивчала арт-терапію, все одно відчувала це підсвідомо. А коли стала вивчати, побачила ті інструменти, які сама ж використовувала.

– Коли зрозуміли, що малювання – це не просто захоплення, а професія?

– Мабуть, зрозуміла це через те, що творчість – це пріоритет вільних людей. Я завжди це говорю – раби не творять. А оскільки я дуже свободолюбива особа, мені дуже важко працювати в будь-якій системі, тому вибрала творчість і розвиваю її у різних напрямках.

Вирішила, що буду вчитися на художника, коли була підлітком. Але мені цікаво було не просто малювати, а ще й взаємодіяти з освітою через малювання.

– Пам’ятаєте свою першу картину, яку продали?

– Я продавала перші картини у Львові, на «Вернісажі» біля Оперного. Підробляла так. Пам’ятаю, влітку їздила на суботу-неділю, посиджу там трохи і вже на вересень маю собі модні джинси. Це, мабуть, на другому курсі було.

І я тоді зрозуміла, що бути художником – не так уже й погано. Не правда, що художники бідні. Бідна людина не може бути художником. Тим більше зараз, коли тюбик білила – 20 євро. Або метр шовку може коштувати 50 євро.

Розумієте, це те, що ти за спиною не носиш. Мова картини є універсальною: і чи це Італія, чи це Японія – люди приходять і рефлексують над своїм візуальним образом. Вони бачать своє, і їм нічого не треба пояснювати.

Одного разу у Венеції я з коліжанками вирішили піти на вино з устрицями. У нас залишалося небагато грошей, але до літака ще було багато часу. Ми подивилися в одному кафе меню, якраз виходила пляшка вина і порція морепродуктів. Але приносять рахунок, а там – на 20 євро дорожче. Бо, виявляється, якщо пити каву за барною стійкою – це одна ціна, якщо на вулиці – інша, а якщо за столиком – ще інша. А в нас тих 20 євро якраз не було.

Ми покликали адміністратора, виявилося, що це власник закладу. Я починаю пояснювати, що дуже відома художниця і я намалюю йому за це портрет. І тут розумію, що не маю з собою жодного пензлика чи олівця. Натомість беру білу серветку, беру олію, роблю лінії і посипаю її перцем і приправами. Потім струшую і залишається портрет. Даю йому і кажу: «Ця картина дуже дорога, але Вам її дарую за 20 євро».

Це було справжнє шоу, на нас всі дивилися і плескали, кричали «Браво, бравіссімо». Він такий був захоплений, такий вражений, він у нас просто закохався, пригостив вином і ще більшою порцією морепродуктів. Кличе гондольєра, ми скачемо всі в гондолу, пливемо по каналу і мені захотілося заспівати. Починаємо співати «Йшли корови із діброви». Нам починають аплодувати, хтось із мосту кричить «Слава Україні», якась жіночка сплакалася.

Власник кафе був у захваті, він дав нам візитку і сказав, що чекає нас наступного разу на пленер і що він ще ніколи таким щасливим не був. Тому мистецтво може врятувати у будь-якій ситуації.

– А скільки коштує картина від Тетяни Мялковської?

– Тисячу-дві умовних одиниць.

Найдешевша картина, яку я продала, - це, мабуть, за 50 грн. А найдорожча – за 2, 5 тисячі доларів.

Наприклад, на початках Ігор Палиця купив три моїх панно на шовку. Або в ті тяжкі 90-ті, коли в мене був заробіток 15 доларів викладача, фірма «Мавекс» замовила три панно за більш як тисячу доларів. Я за ті гроші зробила дуже красивий ремонт у майстерні. І жила там ще з років п’ять, із дитиною і собакою.

– Є така думка, що художні школи, навчальні заклади заганяють талант у певні рамки, а митець-самоучка більш вільний у творчості. Як Ви до цього ставитеся?

– Не можна перегинати палку ні з одного, ні з іншого боку.

Якщо розглядати мистецтво у майбутньому як професію – то, звісно, це науки, які треба освоїти. Тоді треба малювати кожен день по 6-8 годин, вимісити не одну тонну глини. Але якщо мова йде про душу – то малювати повинні всі. Тому що це є самотерапія, яка в нас закладена.

Мистецтво є дуже різноманітним, і часто людина, яка є хорошим майстром, вміє досконало створювати, але це ще не означає, що ця людина є художником чи творцем. Вона може бути просто виконавцем дуже доброї програми, яку в неї заклали.

Взагалі знання є в ефірі, треба тільки правильно підключитися до вай-фаю. Введеш правильний код і логін – відкриється серце і мозок, і всі ті знання просто ввійдуть самі по собі. Вони можуть входити від благословіння вчителів, від просто перебування у цій атмосфері. Взагалі не зрозуміло, якими шляхами, але ти ставиш питання і протягом досить короткого проміжку часу тобі приходить на нього відповідь. Уві сні чи за допомогою інтуїції.

Але така природа людини, що ми настільки забиваємо свої «антени», настільки знищуємо себе, що це робити все складніше.

– Як можна ввести цей «пароль»?

– По-перше, все починається з правильного виховання. Повинні бути здорові батьки – здорові душевно і фізично, щоб у них був правильний зв’язок, не токсичність чи залежність, а любов щира, божественна. Коли такі батьки сходяться і зачинають дитину – та дитина вже є світла, вже щаслива. Це боже чудо.

Але і над дитиною треба працювати вже з перших днів. До п’яти років ми маємо вже сформовану особистість, сім років – контрольний вистріл. Прислуховуватися потрібно до дитини, слухати, чого вона хоче. Натомість у нас є жорстка система, яка людину ламає, підпорядковує.

– А у Вашій студії від якого віку займаються?

Дітки займаються від 4 років. Найцікавіші художники – це діти до 5 років. Вони ще не володіють технікою, координацією рухів, але вони справжні, найближчі до Бога. У них є оцей ідеальний механізм гармонії. Якщо їм погано – вони плачуть, якщо добре – сміються. Не мають соціальних масок.

– А дорослі? Чи багато хто з тих, що брали пензлик вперше до рук, продовжували малювати?

– Дуже багато! У мене є доросла арт-терапевтична група, яка зі мною їздила в Румунію, Болгарію, Карпати. Після цих практик вони не зупиняються, йдуть далі і так, як жили до цього, вже не живуть – малюють картини, ліплять з глини, роблять біжутерію і так далі.

У Києві є одна жінка, яка почала робити дуже красиві еко-сумки. Вона їх шиє і розмальовує. Каже, що вони приносять досить непоганий дохід, інколи навіть більший, ніж її основна зарплата. У неї технічна професія, і до арт-терапії вона ніколи не малювала. Але потім, вона мені розповідала, їй настільки полегшало, таке відчуття, ніби в неї зуб мудрості довго сидів і пробився.

Мистецтво корисне усім, особливо тим, хто до нього не дотичний. Бізнесмени до мене часто приїжджають на арт-терапію. Як легені чи печінка, так має працювати і духовна сфера.

– А як з’явилася арт-студія «П’ятерня»?

– Після закінчення навчання, я почала викладати в інституті мистецтв, а також вела в Палаці учнівської молоді гурток дизайну. Я працювала над науковою роботою, але все ж таки обрала творчу стежку. Почала готувати молодь до вступу, давати приватні уроки. Коли дітей назбиралося достатньо, так з’явилася моя арт-студія «П’ятерня». Це було 17 років тому.

Я спостерігала, що діти є різні і до кожного треба знайти свій підхід. Я почала шукати інші методи, окрім тих, що знала. Моя арт-терапія завжди базувалася на моїй інтуїції, на моїх відчуттях. Я завжди знала, що тій чи іншій дитині треба дати, як зреагувати.

– Ви тоді почали займатися арт-терапією?

– Це питання більше постало після Майдану, коли почалася війна. Мені подзвонив мій хороший знайомий, який колись водив до мене своїх дітей, і сказав: «Таня, хлопцям рве кришу, вони повертаються і їм дуже погано. Вони не сплять, медикаменти не діють, пацани в депресії, бухають, треба їх рятувати. Є такі методи, ізраїльська арт-терапія. Хай вони малюють».

І я згодилася. Перший раз малювати з хлопцями мені було дуже складно і дуже страшно. Це були навіть не хлопці, а 40-літні дядьки, яким дихала в потилицю смерть. І ти їм не розкажеш про якісь фіалки, які треба малювати фіолетовим кольором, бо їм все фіолетово.

Я зрозуміла, що мені потрібні ще знання. Так потрапила у Католицький університет до Львова, на курси П’юселика. Це 70-річний американський професор, який сам пройшов чотири війни. Він їздить по всьому світу і вчить, як правильно виходити з війни за допомогою основних методів психологічної та арт-терапевтичної реабілітацій.

Далі я потрапила на фестиваль арт-терапії в Києві, познайомилася з тренерами, зокрема, з Оленою Тараріною. І вона запропонувала мені повчитися рік. Я пройшла курси підвищення класифікації за спеціальністю «Арт-терапія». Тепер маю ще один диплом, де написана спеціальність «Арт-терапевт».

Окрім цього, застосовую ще 25 власних інструментів, які дозволяють працювати з клієнтами, вести свою практику.

– Чия історія з тих, з ким доводилося працювати, Вас найбільше зачепила?

– Я їх всіх і пам’ятаю, і не пам’ятаю одночасно. Можу пригадати якісь окремі ситуації, але важко згадати ім’я. Або навпаки – згадую тільки яскраву особистість.

У мене майже кожен день індивідуальна консультація. І не було таких, кому б арт-терапія не допомогла.

Після арт-терапевтичних групових практик ми робимо фото до і після – це інші очі, інші вирази обличчя. Це змінений стан свідомості, стільки блоків емоційних знімаються і пропрацьовуються. Піднімається усе, що сиділо дуже глибоко. Оці образи внутрішньоглибинні з дитинства, вони просто виходять через сльози, ніби ріка винесла, як гірські річки виносять сміття на весну.

Я вчора мала досвід спілкування з дітьми і не могла все ніяк зрозуміти, що з ними не так. Аж потім зрозуміла, що це діти наших заробітчан. Це діти інтернет-комунікацій, вони комунікативно хворі. Вони настільки закриті і вже страждають від того.

Вони не можуть дивитися один одному в очі, ці діти є абсолютно стресовані. Вони є за допустимою межею норми стресостійкості. Більша частина з них є депресивними, і вже мали перший досвід негативних партнерських стосунків. Частина з них своїх батьків, татів не бачать роками і не розмовляють з ними. Мами є десь далеко в інтернеті, в скайпі і просто відкупляються грошима. Все, що мають дати батьки, - це любов. Тільки любов і крапка.

Якщо вони її не дають, а дають іграшки, гроші – це відкуплення, це підміна справжності. І за цими десятими айфонами стоять зранені душі дітей, які вже не створять повноцінної сім’ї, якщо не займуться собою вже. Якщо вони не включать одну кнопку, яка називається – свідомість. Чим раніше, тим краще.

– Що може допомогти її увімкнути?

– Духовна робота, виховання, любов до себе. Якщо все здорове – і психіка, і духовність – вона вже росте із цією ввімкненою кнопкою.

«Я пристебну пасок безпеки, бо штрафи великі» - це найбільш жахлива думка, яку я тільки чула у своєму житті. Людина настільки себе не любить! Як вона може когось полюбити, віддати цю любов своїм дітям майбутнім, своєму коханому? У таких людей неправильний інститут любові від самого народження.

– Тобто, щоб мати гармонійні стосунки, – треба в першу чергу навчитися себе любити?

– Тільки себе, однозначно. Але це не егоїм чи егоцентризм. Це здорова нормальна любов до себе, повага до себе. І її відчуває оточення.

– А що для Вас є арт-терапією?

– Якщо у мене важка група чи важкі практики, то мені після того, звичайно, потрібно відпочити. По-перше, треба довше поспати. Оскільки на терапії я багато розмовляю, то потім маю помовчати, нічого не слухати, навіть музики.

По-друге, це природний ресурс. Йду десь в парк або виїжджаю на природу. Дуже важливо, щоб було достатньо води – простої, холодної. Озеро, море, річка – мушу бути в воді. Немає значення чи це літо, чи зима.

Корисний дотик із землею. Я люблю ходити боса, дихати свіжим повітрям, мене втомлюють урбаністичні пейзажі, машини. Думаю, я би не жила в Нью-Йорку.

Ну і, звичайно, смачне щось поїсти, випити бокал червоного вина чи доброї кави з корицею. Запалити свічки і просто побути сама з собою. За один-два дні можна повністю відновитися.

– Ви любите готувати?

– Не завжди маю час готувати, тому готую швидко і дуже смачно. Я вегетеріанка, я майстер салатів, також дуже добре роблю соуси. Люблю використовувати величезну кількість приправ, я їх привожу із різних куточків світу.

Приїжджають до мене друзі і кажуть: «Як так, ніби нічого не з’їли, а встаємо зі столу ситі».

Мій син, коли приїжджає з навчання, дуже любить, щоб я йому готувала. Це, мабуть, єдиний мужчина в моєму житті, який просто обожнює мою їжу і з’їдає її всю, вилизуючи тарілку. Інші чоловіки, зазвичай, прискіпливіші – це люблять, це не люблять.

– Ваш син теж малює?

– Він культуролог, закінчує магістратуру в Острозькій академії і паралельно у Католицькому університеті на оцифрованій лінгвістиці. Йому 23 роки.

Він не малює, а ось його дівчина дуже добре малює. Але він має дуже добрий смак, добре розбирається в музиці і дуже багато читає.

Коли він народився, ми довгий час жили в майстерні, він там формувався. З дитинства знав усіх волинських художників – Кумановського, Оленку Бурдаш, Рубанів, Володимира Марчука. Він знав, як створюються картини, ходив зі мною на всі виставки, в інститут викладати чи на студії.

На літніх таборах, які проводить моя студія, він спочатку був як учень, потім асистував мені, а зараз займається лідерськими тренінгами.

– Чим Ви ще захоплюєтеся, окрім малювання?

– Люблю подорожі. Я важко переношу дорогу і літаки, але це нічого у порівнянні з моїм бажанням подорожувати. Я зараз повернулася із Румунії, просто захоплена цією країною – неймовірна Трансільванія, неймовірна Молдовіта, це такий регіон, де знаходиться шість православних церков, які охороняються ЮНЕСКО.

Я познайомилася із румунськими родинами, їх традиціями, я танцювала чардаш і коломийки, співала і слухала їх пісні, вони просто прекрасні.

Дуже подібний народ до нашого, особливо на Закарпатті. Та ж сама душа. І взагалі вона подібна не лише в румун, а й всі люди на землі подібні. І коли бачиш це – ти така рада, що ти не одна і твій народ не один. Ми родичі всі.

– Не можу Вас не запитати, оскільки ця ситуація зараз у всіх на слуху. Що Ви думаєте про вчинок відомого британського вуличного художника Бенксі, картина якого самознищилася після продажу на аукціоні Sotheby's?

– Це спланована акція, продумано достатньою кількістю людей. Абсолютно продуманий і придуманий хід. І аукціон був спільником, це 100%.

Це піар-ходи, які мусять бути в мистецтві, тому що мистецтво найбагатше. Є три найдорожчі речі на світі: мистецтво, зброя і наркотики. І тому, коли мистецтво починає виходити на певний рівень, це стає фінансовим банком. І неважливо, що там намальовано, важливо, що і хто стоїть за цим образом.

БЛІЦ

Море чи горе?

Однаково. Якщо можна – море, там, де є гори.

Картину якого художника усіх часів і народів Ви хотіли б мати у своїй колекції?

Когось із модерністів. Може, Лотрека, може, Модельяні чи Пікассо.

Ван Гог чи Сальвадор Далі?

Ван Гог.

Ваш улюблений фільм

«Фріда Кало»

Книга

«Сто років самотності» Габріеля Гарсіа Маркеса

Улюблений напій

Кава. І проста джерельна вода.

Улюблена музика

Джаз

Коли малюєте картину – тиша чи музика?

Музика. Часто етномузика, яку я записую на диктофон під час мандрівок. Це старі бабці із різних куточків світу. Також я співаю сама.

Найулюбленіша річ в гардеробі

Шарфи і хустки.

Я ще помітила на фото, Ви дуже любите коралі?

У мене велика валіза намиста, привожу його з поїздок, дарують, сама замовляю за своїм авторським дизайном. Золота я не ношу, тільки деякі речі маю із білого золота. Цей набір із Болгарії – срібло з керамікою і золотою емаллю.

Місце, від якого у Вас найбільше перехопило подих

Мені завжди перехоплює подих у горах, в Ізках. Я там зовсім інша роблюся, думаю, що в мене мольфарський дух прокидається. Тому що там стаю дуже прозорлива, прониклива.

Найбожевільніший вчинок

Сісти за кермо. Я маю асоціативний тип мислення, тому абсолютно неадекватна за кермом. В мене погана координація, можу плутати праву сторону з лівою, замість гальма натискати на газ. Якщо є хтось, хто готовий сісти за кермом – то я просто щаслива сидіти поряд і насолоджуватися спогляданням.

Ваша найбільша мрія

Мрію кілька останніх років про свою студію, свій арт-центр. Хочу мати 200 квадратних метрів окремого будинку на два поверхи, де буде галерея, де буде книгарня і студія для дітей, а на другому поверсі – різні майстерні.

Я дуже хочу притягнути у своє життя можливості, кошти, якихось людей, інвесторів, які допоможуть створити у Луцьку такий простір.

***

Передрук без згоди "Таблоїда Волині" заборонений