Питання під градусом до очільника Луцького центру первинної медичної допомоги Ігоря Гнетньова

13 Березня 2019

Текст: Ольга МАГАС

Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ

Настрій: BAR 11

Є люди, які, отримуючи певну посаду, сидять тихенько, ніби й виконують свою роботу чітко та відповідально, але просто не люблять її. А є спеціалісти, як, отримавши нові можливості та горизонти, не бояться ризикувати та стрімко йдуть в ногу з часом. І саме останні досягають успіху завдяки сміливості, наполегливості та вмінню приймати ризиковані рішення.

Власне до другого типу керівників можна віднести Ігоря Гнетньова – директора Луцького центру первинної медичної допомоги. За час його керівництва не можна не помітити зміни, які впровадились у закладі, і, варто відзначити, що пішли вони на користь насамперед пацієнтам.

Відверто про Афганістан, реанімацію, дружину, зміни та порносайти ми поговорили в рубриці «Питання під градусом».

Чому Ви обрали саме медицину?

– Мама захотіла.

А Ви чим цікавились?

– Радіоелектроніка мене цікавила, «романтика хлопця» – авіація. А мама просто сказала: «Не пущу! Шлунок зіпсуєш!». Кажу: «А що ж робить тоді? Тут же немає де вчитися в Луцьку». Мама наказала: «От йди в медучилище. Там не тільки дівчата, а й хлопці є». Ось так от вийшло. В тому віці я ще не задумувався над реальною професією для життя.

Хто був більш авторитетним: мама чи тато?

– Мама.

На горіхи перепадало?

– Ну бувало. На колінах не стояв, але по дупці отримував.

Як батьків звати?

– Мама Ліда, тато Василь.

З Вами поруч живуть чи далеко?

– В мене батьки розійшлися, з нами живе вітчим. Теж Василь. І це було ще в далекі юні роки, ще як в училищі вчився. Хоча батько був ріднішим, але, тим не менш, вітчима я теж поважав. Завжди кажуть, що не той батько, що народив, а інколи буває той батько, що виховав.

Скільки було хлопців в училищі?

– Тридцять. Тоді при медучилищі існувала така спецгрупа, де, буцімто, умовно готували до служби в армії, хоча там спеціалізованих моментів якихось не було. Фельдшери, відповідно, йшли на службу, тобто вже мали вирушати туди готовими. Армія ж давала своєрідну шліфовку.

Ви спочатку пішли працювати, а потім служити? Чи навпаки?

– Коли навчався в медучилищі, працював санітаром швидкої допомоги. По закінченню медучилища декілька місяців перед армією вже попрацював фельдшером швидкої допомоги і потім пішов на службу. Був у Афганістані безпосередньо.

Як Вас там сприймали місцеві?

– Ми з ними мало контактували, тому що, як правило, наша робота була пов'язана з діями всередині горизонту або з виїздами, знову ж таки, без контакту з місцевими. Тобто, ми вилітали на аварії чи ще якісь такі екстрені моменти. Єдине – пересікалися, коли виходили для того, щоб закупити якийсь «диковинний» на той час товар. Типу електронних годинників, косметички для коханої, ну щось таке.

Страшно було, коли відправляли саме в Афганістан?

– Скажемо так, тоді я б відповів, що «Ні!» і це було б нещиро, бо в мені на той час грала юнацька романтика. Зараз, із огляду на все це, можу сказати, що було страшно. Тоді ж байки різні розповідали, відкритої інформації не було, правда ж?

Доводилося потрапляти у ситуацію з перестрілками?

– Ні. У перестрілках я не брав участі. Але наш гарнізон з певною періодичністю снарядами обстрілювали, хоча в прямому бойовому контакті я не брав участі.

Ви згадали про косметичку для коханої, тобто кохана вже на той час була?

– Так, майбутня дружина.

Коли познайомилися?

– Я навчався у медучилищі, а вона вчилася в десятому класі. Ми реально сім років зустрічалися.

Ого! Що ж так довго?

– Ну то ж в армії півтора рочки прослужив. То десь посварилися, рік не балакали, то вчилися. Якось так…

– Дружину як звати?

– Світлана.

Ану, зізнайтеся-но їй в коханні.

– Свєтуль, я тебе люблю!

Розкажіть, яка вона.

– Гарна, чудова… Треба сипати не епітетами, а квітами, подарунками, поцілунками..

Часто сваритесь?

– Зараз не дуже.

Дітки є?

– Так, син. Іванком звати.

Теж хоче бути лікарем?

– На даний момент ні. Хоче бути пожежником, поліцейським, пілотом…

А дружина ким працює?

– Лікарем-стоматологом, хоча все життя хотіла бути швачкою, закрійницею, дизайнером одягу. Проте сталося так, що закінчила Луцьке медучилище, потім Львівський медінститут, так і працює лікарем.

Після того, як Ви приїхали зі служби, ким працювали?

– Палатною медсестрою в Луцькій районній лікарні.

Кажуть, що справжній лікар, професіонал має в ідеалі пройти всі рівні своєї професії, починаючи від санітарки, медсестри і, закінчуючи, відповідно, глибшими навиками. Ви пройшли цей шлях?

– Ну в мене трохи інше розуміння хорошого лікаря...

Яке?

– Як мінімум, лікар повинен не зашкодити людині. Як правило, медичний працівник, який пройшов шлях від санітара до головного лікаря чи до професора медичних наук дійсно є професіоналом. Але покликання лікаря – допомогти людині, зробити так, щоб вона не захворіла. Це – як пожежник: чим більше пожежник сидить в себе в частині, тим краще. Те ж я кажу про лікаря: чим більше медик буде сидіти в кабінеті, в інтернеті, тим якісніше він робить роботу, бо це означає, що профілактика і лікування дійсно дають результат і люди не хворіють. Важливо не те, як він прийме людей, скільки він діагнозів поставить і які аналізи призначить, а те, як добре він пролікує людину, щоб в неї не було потреби звертатися повторно.

-Ви ж реаніматолог. Було таке, що люди помирали на руках?

– Було.

Тяжко відходити морально після смерті пацієнта?

– Чому ж не тяжко? Не один же ж я працюю, працює бригада. Замкнемся десь в курильні, цигарка за цигаркою… Але, знову ж таки, завжди надієшся на чудо. Чудеса бувають, і думаєш інколи, а, може ж, іще б п’ять хвилин, а, можливо, ще щось би зробили...

Мені здається, що момент, коли повідомляєш про трагедію рідним, навіть важчий, ніж той, коли людина померла…

– Так, тому що родичі покладають надію. Вони дивляться на лікаря, на медичну сестру, на лікарню, на палату, на все з надією.

Відійдемо від сумного. Пригадайте найкурйозніші випадки з вашої практики.

– Є випадки, коли люди знаходилися в комі після травм, місяцями лежали і потім приходили до тями. Було, що мужчина після ДТП у комі два місяці знаходився, а на Новий рік ми разом трішки шампанського випили, залили йому кілька грам. Через два дні він з коми вийшов. Хоча це, швидше, співпадіння було…

Якщо людина хоче жити, якщо людина хоче вилікуватись, то значно швидше йде на поправку.


Давайте чесно про хабарі, адже медустанови займають чи не перше місце в рейтинзі «дай на руку». Скажіть відверто, присутнє таке явище?

– Ну, чекайте, давайте розділимо для початку поняття «хабарництво» і «подяка». Зараз от в засобах масової інформації гуляє такий термін, як «неформальний платіж». Чомусь у нас поняття «хабар» асоціюється з медиками. Бо вчителю та сантехніку з ЖЕКу, який гарно кран вкрутив, ми «дякуємо». У нас, в українців, є така риса, що ми хочемо «подякувати», правда?

Колись ми «дякували» цукерками, коньяком, шампанським, квітами, книгою… Зараз більш ціняться грошові відзнаки. Але це – подяка, тобто ситуація, коли людина від щирого серця бажає так зробити. Їй немає значення чи це яблуко, чи це гроші…

Ви правильно кажете, але я хочу трішки уточнити. Дивіться, коли людина приходить в поліклініку чи лікарню, аби взяти довідку, то відразу вмикається стереотип «довідка – шоколадка». Але коли я прихожу в магазин, де мені продавець дає буханку хліба і пачку молока - вона ж мені теж робить послугу. Але в мене в голові навіть не виникає думки покласти їй за це шоколадку…

–Довідок поліклініка дає море, але в мене шоколадок немає (сміється, - авт.).


У вас, можливо, немає, але в декого таки шухлядка тріщить…

– Можливо… А якщо продавець скаже: «Ой, а дивіться, я вибрала для вас буханець найкращий, найтепліший, найзапашніший! Давайте я вам загорну його, щоб вам було зручно». Ви ж, мабуть, скажете: «Здачі не треба...»?

Можливо…

– Так завжди було. А якщо, скажімо, хтось без настрою, байдуже до вас ставиться, то й подякувати такому спеціалісту не хочеться, правда? Але, знову ж таки, кожен дякує в тих межах, в яких він може собі дозволити. Якщо це виходить за межі мого бажання, то тоді реально я вже не щирий.

Тобто лікар не повинен ображатися за те, що йому не «подякували»?

– А що ж тут образливого?! Тепер поговоримо про хабар. Це зовсім інше. Хабар, у моєму розумінні, це коли, наприклад, пацієнт приходить до медичного працівника, а той каже: я не виконаю свою функцію, поки ви мене не зацікавите. Моя цікавість складає стільки-то… То тут абсолютно із вами згідний – так не повинно бути.

Тобто це неприпустимо?

– Це злочин. Давайте називати речі своїми іменами. Знову ж таки, якщо ми говоримо про благодійність, то це вже третє питання. Вимагати будь-які кошти категорично не можна. Ми з персоналом працюємо, роз’яснюючи, що так, державі коштів не вистачає, це однозначно, і звернутися з проханням про благодійність – це теж не біда. Тому, що є закон про меценатство, благодійність...

Але звернутися з проханням, а не говорити, що дайте на благодійність 180 гривень після УЗД. Я вважаю, що правильно було б просто сказати «Чи не могли б ви допомогти?». Якщо людина запитає «В яких межах?», як мінімум потрібно відповісти: «Як ви вважаєте за потрібне». Це вже справа у вигляді діалогу, прохання і зовсім аж ніяк не хабар.

У Вашій поліклініці досить успішно функціонує система електронних черг. Як впроваджувалось таке нововведення?

– Як і всі нововведення – тяжко. Дехто нарікав, що у нас і так купа роботи й немає часу, а тут ще нове щось. Ідеальної системи не буває, правда ж? Тому що завжди є ті, кого щось влаштовує і щось не влаштовує. Скажемо так, основне і першочергове завдання закладу – це не комфорт персоналу, а комфорт пацієнтів.

Давайте згадаємо колишню систему: дають 11 талончиків на реєстратуру, і хто перший вибрав, той і встиг. А що робити, наприклад, з бабусею, яка внучку має завести до школи? Або дорослими, які мусять бути на роботі зранку? Тобто вони підпорядковані часу і не можуть прийти на восьму годину, щоб захопити талончик. Людина буде ходити, ходити, ходити, а талончика не отримає і що їй лишається? Брати 20 гривень або якісь цукерки та йти «домовлятися». Аби цього явища уникнути ми запустили електронні черги, де чітко розписано графік прийому лікаря, на яку годину він вільний, тощо.



Є лікарі, до яких черга формується на два-три тижні наперед. Адже якщо є два медпрацівника, з яких один має вищу категорію і якого знає половина Луцька, а другий просто молодий спеціаліст, то здогадайтеся із першого разу, до кого буде черга?

Так от щодо електронних нововведень. Робота пішла після того, як ми її систематизували. Перший рік ми поставили апарати, підключили до Інтернету, і я навіть не запитував, що працівники роблять. Тільки по серверу втомлювалися вичищати віруси, бо порносайти, портали, торенти качали... Ну але при цьому всі звикли, що в них на робочому місці є комп'ютер і вони вміють з ним працювати. А далі ми зробили набагато простіше, повимикали всю «хрень» і взагалі перевели на «Лінукси», поставили програму для реєстратури, поставили програму для поліклініки…

Згідно опитування, яке ми провели на початку, виявилося, що з моменту введення електронної системи задоволення відвідувачів відразу перейшло у 50%, а вже через півроку зросло до 88%. Тобто зміст в тому є. Людина приходить на визначений час, у визначений кабінет, медична сестра бере роздруківочку, забирає карточку, не треба ходити по реєстратурі, шукати карточку, носити, а вони ж інколи губляться. І головне – ми з 2009 року практично забули, що таке черга.

З огляду на Ваш досвід, на які хвороби зараз найчастіше скаржаться лучани?

– Серцево-судинні захворювання і це не тільки згідно спостереження по нашій поліклініці, це в цілому по Україні. Також онкологія зараз прогресує, на жаль. Багато хвороб зараз «помолодшали». Молоді хлопці тепер інфаркти «ловлять» та й багато молоді хворіє. Хоча це можна пояснити ще й тим, що зросла якість діагностики та й ритм життя змінюється. Адам з Євою скільки років жили? 750 чи 950, десь, так, правда? Але в них турбот не було (сміється,авт.). В нас турботи добавилися і тому життя скоротилося. На жаль, ми більше енергії витрачаємо на метушню. А наше енергетичне поповнення – це те ж саме яблуко, яке скорочує життя.

Як відпочиваєте після роботи?

– Будиночок будую, з малюком «вєлікі» ганяємо, а інколи можу подивитися телевізор чи помоніторити, що цікавого в світі та просто поспати.

«Доктора Хауса» бачили?

– Так, заради приколу. Зараз новий доктор є.

Який?

– Гугл. Залізьте в інтернет, він вам розкаже «як там моя болячка називається» (сміється,авт.).

Що ще дивитесь по телевізору?

– Я люблю космічну фантастику типу «Чужий»...


Ніколи не думали змінити професію?

– В мене є ще спеціалізація – економіст. Я закінчив академію за спеціальністю «економіка».

Якщо брати всі медичні спеціальності, яка на Вашу, думку найважча?

– Анестезіолог в реанімації. Вона не те, що найважча, просто зрозуміліша і це те, що пропрацьовував роками і розумію головою. Взагалі легких спеціальностей в медицині нема, якщо спеціаліст ставиться до своєї роботи відповідально. За кожним стоїть здоров'я, життя… Легкої роботи нема.

З якою твариною себе асоціюєте?

– Кіт. Вони мені просто подобаються.

Уявіть, що до Вас прийшли і сказали: «Ми напишемо про вас книгу». Ви погодились і тепер придумайте, як би вона називалась?

– Скажемо так, до того добре треба дійти. Не знаю навіть. Скажемо так – «Шлях, який я пройшов в житті».


А є щось в житті, що Ви б змінили?

– Ну як сказати, в житті багато було дурниць. Їх і постарався би змінити, бо немало їх робив.

Наприклад?

– Папіроси курив, на чужих дівчат дивився (сміється,авт.). Десь не те сказав, можливо, можливо, десь образив, десь не ту дію зробив...

Ви емоційна людина?

– Так. Зірватися можу за 5 секунд, але швидко холону, прошу вибачення.

А що дратує Вас найбільше?

– Нещирість. Просто коли слухаєш брехню, знаючи правду, починаєш себе відчувати ідіотом. От, наприклад, коли сварюся з працівником, що він запізнився на роботу на 40 хвилин, а він тобі доводить, що на тільки на десять… (сміється,авт.).

До речі, як керівник, Ви суворий?

– Я думаю,так.

Легко звільняєте людей? Чи даєте жовту картку?

– Можу дати попередження, але не хочу, щоб через деяких працівників, які систематично роблять дурниці, страждав цілий заклад. Якщо «паршива вівця» буде робити так, що до нас не будуть йти люди, від цього буде страждати решта 300 працюючих. Я вважаю, що цього допускати не можна. Але знову ж таки, людині спочатку потрібно пояснити, в чому її провина, і якщо вже геть не розуміє, то тоді прощатися. Зрештою, можливо, людина мене не чує, то я прошу її виправитися через завідуючих, через заступників, через колег. Пробую різні шляхи, щоб до неї достукатися…

Якими основними рисами, на Вашу думку, має володіти лікар?

– Терпіння.

Ви самі уколів боїтеся?

– Боюсь, крім внутрішньовенних.

Традиційне побажання читачам…

– Не хворійте, займайтесь спортом і заробляйте гроші, платіть податки і живіть щасливо!











***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].

11

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter